МРІЙ і ЖИВИ — ДОКИ СЕРЦЕ ПРАГНЕ ВИСОТИ

Андрій ДРОФА:

МРІЙ і ЖИВИ — ДОКИ СЕРЦЕ ПРАГНЕ ВИСОТИ

Андрій Григорович Дрофа у грудні місяці святкує 75-літній ювілей. Цієї дати він не цурається, адже це — роки непростого дитинства, впевненого становлення, натхненної праці і звитяги, та водночас на цю дату уваги не акцентує. У такому віці не кожен може водити автомобіль, не кажучи вже про керування літаком та гвинтокрилом, що віртуозно і з величезним захопленням робить Андрій Григорович Дрофа. Він у чудовій фізичній формі (тричі стукаю по дерев’яному столу) і не збирається прощатися зі штурвалом. Тож навіщо самому собі рахувати роки? Живи — поки живеться, літай, доки серце прагне висоти.

Андрій Григорович Дрофа — великий син українського народу, легендарна особистість, патріот, меценат і водночас проста людина, з чудовим почуттям гумору. Він досяг у житті всього, про що тільки може мріяти людина. І все завдяки великій працелюбності, вихованій з дитинства, чудовій освіті (має дві вищі освіти: у 1978 році закінчив Українську сільськогосподарську академію, а у 1984 — Київський інститут народного господарства ім. Д.С. Коротченка), природній мудрості, витривалості і витримці.

Багато років знаю Андрія Григоровича, і складається враження, що він фактично не робить помилок, очевидно, тому що все прораховує на декілька кроків наперед і вміє навіть невигідну ситуацію перетворити на цілком прийнятну. Якось про це сказав Андрію Григоровичу. Він посміхнувся і спокійно зауважив, що дійсно ситуації можна і потрібно прораховувати, це не так уже й складно. Ось що неможливо передбачити і важко пробачити — це підлість і зраду від людей, з якими довгий час працював, уважав своїми учнями, допомагав як міг. Таких на моєму шляху було небагато, і я цьому дуже радий, але очевидно, вже таке життя, що завжди трапиться Юда.

Андрій Дрофа не одне десятиліття був генеральним директором Білоцерківського домобудівельного комбінату. Він заслужений будівельник України, поважний представник Будівельної палати України в Київській області.

Список нагород склав би не одну сторінку. Андрій Дрофа нагороджений зокрема: орденом «За заслуги» ІІ і ІІІ ступенів за вагомий особистий внесок у державне будівництво, утвердження конституційних прав і свобод громадян, соціально-економічний і духовний розвиток України; орденом «За розбудову України» імені Михайла Грушевського ІV ступеня; Почесною Грамотою Верховної Ради України.

Народився Андрій Григорович Дрофа 6 грудня 1946 року в селі Кищенці Маньківського району Черкаської області. Що є для нього рідне село, родина, сім’я, люди, які його оточують, покликання — з неймовірною щирістю та ніжністю неперевершено написав сам Андрій Григорович у статті «А мати готує вечерю…», яка вміщена у Книзі пам’яті і життя «Кищенці», присвяченій односельцям, підготовленій Петром Лисогором та Андрієм Дрофою.

— Якби запитали, чим для мене є рідне село Кищенці, я би відразу і не відповів, і не знаю, чи знайшов би відповідь взагалі. Адже як передати словами, чим для тебе є мати? Мама є мамою — цим усе сказано. Як висловити почуття, щоб описати той чарівний, незрівнянний, бентежний світ дитинства, коли так яскраво світить сонце, небо синє і глибоке, а запахи саду в білому цвіті доводять до нестями. І тоді мені малому здавалося, що так буде завжди: не існує бід, турбот, напастей, болю… і батьки будуть жити вічно.

Не знаю чому, але спогади про Кищенці, про босоноге дитинство, про хороших людей, яких зустрічав на життєвому шляху, приходять тоді, коли важко на душі або коли стою перед новими випробовуваннями, які посилає доля. Спливають вони фрагментами. І все бачу так чітко і яскраво, ніби це було вчора, а не багато десятиліть тому. Після цього я стаю спокійнішим і сильнішим, готовим знову долати труднощі і будувати плани на прийдешнє. Адже ще не вечір.

У п’ять років я вже пас череду. Для мене ця робота не була тягарем. Я із задоволенням відробляв і за сусідів, і за родичів. Перші давали три карбованці, а другі — п’ять. Так гроші я почав заробляти ще зовсім малим хлопчаком. Коровам зайти в кукурудзу чи ще кудись у недозволене місце шансу не було. Легкий, як вітер, з гарапником у руках, встигав скрізь. А навкруги тільки казкової краси природа, корови і я. Свобода.

А ще в ранньому дитинстві з великою гордістю носив нехитру їжу батькові-комбайнеру, фронтовику Григорію Дмитровичу. Це був горщик борщу і глечик молока. Доводилося долати чималу відстань. Але нагородою було те, що батько брав на платформу комбайна. Кругом море пшениці хвилюється і змінює колір від золотистого до синього. Враження таке, ніби пливеш на кораблі. Тоді й полюбив техніку. Хотів бути як батько — механізатором. Я гордився ним надзвичайно.

З шести років мати почала брати на поле сапати, проривати, а потім копати і чистити буряки. Ось тут уже потрібні були вольові зусилля. Тільки бажання допомогти матері були найбільшим стимулом. Тоді я вже зрозумів, що в житті часто-густо мусиш робити не те, що хочеться, а те, що потрібно. Так почала гартуватися воля, витримка і терпіння.

А до техніки тягнуло нестримно. Працював на КДБ-35, де потрібно було управляти важелями і на Т-34. А коли вийшов колісний «Білорусь» МТЗ-1, ознайомився і з ним. Набутий досвід повною мірою був реалізований під час першого відрядження за тисячі кілометрів від Кищенець, в Рузаївському районі Кокчетавської області. Там я став кращим з тридцяти механізаторів, які працювали на цілині. А я ще вчився в школі.

Власне, те, що з технікою був на «ти» стало вирішальним у виборі, куди піти вчитися. Після школи вступив до Уманського технікуму механізації. Потім була армія.

З теплотою в серці згадую дату сімнадцятого серпня — день, коли я одружився з Ніною Олександрівною. З нею зустрічався з дев’ятого класу. Ніна і понині залишається моїм єдиним справжнім коханням і вірним другом.

Перша моя посада — інженер з техніки безпеки. Після отримання диплома пообіцяли вже вищу — головного інженера господарства в Кищенцях. Так і сталося. З повагою згадую керівника господарства Василя Гурійовича Лещенка. Мудра і порядна людина. Мені пощастило, що з самого початку трудового шляху я працював з ним. Відчував: конче потрібна вища освіта. Не вагаючись, успішно склав іспити до Київської сільськогосподарської академії на інженерно-механічний факультет і став студентом.

Далі була робота на Білоцерківському шинному заводі. Не легкі то були часи. Особливо на посаді заступника начальника збуту. Ненормований робочий день. Без вихідних і без права на помилку. Але молодість і завзяття долали все.

Коли несподівано призначили заступником Генерального директора Білоцерківського домобудівельного комбінату, працював по чотирнадцять годин, але мав у неділю вихідний. Це було щось нечуване. Що таке мати вихідний, я вже майже забув.

Білоцерківський ДБК — ціла епоха в моєму житті. Генеральним директором був Семен Йосипович Злобінський — заслужений будівельник України. Непрості з ним були взаємини, але, згадуючи пройдений з шлях, відзначу, що у нього я багато чому навчився.

1988 рік. Ірак. Це окрема тема. Там ми будували нафтопереробний завод. Я був призначений на посаду начальника управління виробничої технологічної комплектації будівельного майданчика. Ще йшла війна між Іраком та Іраном. Поруч рвалися снаряди далекобійної артилерії. Піщані бурі. Температура майже шістдесят градусів, а у 1989 році було майже сімдесят. Під моїм керівництвом двісті робітників. І я би не сказав, що згадую той період з відразою. Це частина мого життя. Там я зробив висновок, що людина насправді є царем природи. Кожне дерево всохне, якщо його перенести в інші кліматичні умови, звірі не виживуть, а людина живе, працює, сподівається на краще.

Сказати, що робота там була важкою, це не сказати нічого. Доводилося вирішувати питання, від якого залежало все будівництво і здача об’єктів. Упорався. Пропонували посаду заступника начальника Закордонбуду в Москві. Відмовився. Я кищенецький хлопець, хочу жити і працювати на своїй Батьківщині. Не потрібний мені, як співається в пісні, «берег турецький».

Перед моїм п’ятдесятиліттям обрали Генеральним директором Білоцерківського ДБК. Часто згадую з гордістю ті непрості часи. Вистояли. І сьогодні, коли теж у світі щось коїться з економікою, а ми живемо не на Місяці, виникають складні проблеми. Але я знаю: теж вистоїмо. Якось, задумуючись над пройденим шляхом, сам собі поставив питання: звідки сили беруться долати такі перепони і йти вперед? Відповідь прийшла сама собою: ми на цьому світі не сьогоднішні. Від дідів і прадідів, у яких життя теж було не мед, ми успадкували риси, які дозволили нам створити власну державу і, хай спотикаючись, але йдемо вперед. Все ж будуємо власний дім. І як тут не згадати козаків, які заснували першу в Європі демократичну, сильну, войовничу державу — Запорозьку Січ, яку визнавала вся Європа і навіть Османська імперія. А чому б не відродити козацтво на славній історичними традиціями Білоцерківщині. Я не звик зволікати, і на базі Білоцерківського ДБК була створена міська організація «Білоцерківська Січ імені Семена Палія». Організація відразу стала популярною в місті. Без участі козаків неможливо уявити заходи у Білій Церкві. Ми відродили пам’ять про нашого земляка Івана Степановича Мазепу. У його родинному селі збудували церкву, створили цілий культурний комплекс. У село Мазепинці, ще донедавна забуте Богом і людьми село, сьогодні з’їжджаються на козацькі свята з усієї України. Відвідував декілька разів Мазепинці і президент Віктор Ющенко.

Серед поля відновили Мазепину могилу. Сьогодні до хреста пам’яті загиблим козакам приїздять молодята у свій найщасливіший день, щоб покласти квіти. Це вже багато значить. Згодом організація розширилася, стала відомою і шанованою у країні і Міністерством юстиції України була зареєстрована як Міжнародна громадська організація «Білоцерківська Січ». Тобто ми вийшли на загальноукраїнський рівень. Мені, як генерал-отаману організації, приємно, що зусилля не пропали даремно.

Ще одні спомини — реалізація мене як пілота. Стати льотчиком була моя заповітна мрія. Та не склалося. Але ми повинні бути сильнішими за обставини. Я не міг зрадити самого себе і зробив усе, щоб реалізувати ще одну, чи не останню дитячу мрію. Купив перший літак. Здобув у Німеччині сертифікат пілота міжнародного класу. Багато літав. Це приносило мені надзвичайне задоволення. Приземлявся і в Кищенцях прямо на полі. Літав і до Криму. З висоти пташиного польоту Земля здається ще кращою.

Її потрібно берегти. Бо Земля може не пробачити людині бездумне і споживацьке ставлення до себе. Про все це я більш детально розповів у художньо-документальній книжці «Прагнення висоти».

І все ж моє життя — це важка, виснажлива праця на результат. Я не знав, що таке кар’єра. Я просто чесно трудився і старався максимально, більше, ніж вимагалося, виконувати поставлені переді мною завдання. Ніколи не боявся брати відповідальність на себе, не вигороджував себе за рахунок інших і не підставляв колег. Керівництво бачило, оцінювало — і мене призначали на все вищі і вищі посади.

Я не бідна людина. Маю гарний будинок, літаки, автомобіль, дачу на березі моря, біля якої пришвартований катер. Але цього досягнув не за один день. Мені не зрозуміло, як можна стати мультимільйонером за рік чи півтора, а через рік подвоїти статки. Адже рівень життя має бути адекватним якості, рівню і масштабу роботи.

Але, поклавши руку на серце, скажу, що ніколи матеріальні блага не були для мене на першому місці. Я незрівнянно багатий тим, що маю безцінний скарб: любов до дружини і родини, рідне село Кищенці, з неповторними пагорбами і ставками, людей, які живуть у ньому. А ще — спогади…

Вечір… Тепло і затишно в хаті. За столом сидить батько. Втомлені очі на вольовому обличчі. Його спокій і впевненість передаються всій нашій великій родині. Навіть я, найстарший, котрий звик себе відчувати командиром серед дітлашні, розумію, що ще дитина. Мати порається біля печі, готує і подає на стіл вечерю. Мати — яка ніколи не відпочивала, навіть тоді, коли хворіла. Я пам’ятаю її натруджені руки. Завжди втомлена, але для кожного з нас знаходила лагідне слово. З нею було затишно і сонячно. І цей ні з чим незрівнянний запах рідної хати…

За те, щоб хоч на годинку можна було повернутися у той родинний вечоровий світ — я віддав би все без вагань.

С ьогодні, як засновник та почесний Президент Білоцерківського аероклубу «Пілот», Андрій Григорович Дрофа багато уваги приділяє його розвитку і стабільній діяльності, сам літає і навчає молодь мистецтву льотної справи.

ВІД РЕДАКЦІЇ:

Колектив редакції журналу «Гетьман» щиро вітає яскраву і вольову особистість — Андрія Григоровича ДРОФУ з Днем народження!

Нових звершень, здобутків і перемог. Хай успіх супроводжує Вас все життя!