РОБІМО МАЛІ СПРАВИ, А ВЕЛИКА САМА ЗРОБИТЬСЯ

РОБІМО МАЛІ СПРАВИ, А ВЕЛИКА САМА ЗРОБИТЬСЯ

Виступ Левка Лук’яненка на урочистому зібранні з нагоди отримання Шевченківської премії 2016 року, у номінації «Публіцистика і журналістика» за тринадцятитомник «Шлях до відродження», що містить повне зібрання творів, які охоплюють значний період його життя, громадсько-політичної діяльності, науково-публіцистичної творчості в контексті відновлення і розбудови державної незалежності України.

Хотів, 2016

У середині ХІХ століття з’явилася когорта талановитих українських письменників, серед яких і Тарас Шевченко. У цьому колі народилася думка про необхідність створення українського букваря, в якому можна використати історичні думи, українські пісні. Поява в народі такого видання сприятиме розвитку освіти і самоусвідомленню, що ми є нацією з великим і славним минулим. Як це завжди буває, виникла суперечка. Знайшлися ті, хто вважав, що це марна справа. Потрібно, мовляв, відроджувати козацтво, нову гетьманщину, бо тільки зі зброєю в руках народ може себе визволити. Тарас Шевченко сказав геніальну фразу: «Робімо малі справи, а велика сама зробиться». Яка глибока думка. Друкуймо буквар, поширюймо «Кобзар» та іншу українську літературу. Це пробудить українську самосвідомість, і коли вона охопить широкі верстви нашого народу, то визволитися із соціального та національного гніту Московії буде значно легше.

Прочитавши цю коротку фразу Шевченка з його «Щоденника», я вкотре переконався, що Тарас Григорович не тільки геніальний поет, а й дуже мудрий, розсудливий чоловік. Ця його риса надихає впродовж століть мільйони українців.

Перекинемо місточок у сьогодення. В університеті імені Т. Г. Шевченка відбулася зустріч лауреатів Шевченківської премії зі студентами та викладачами, під час якої ректор подарував мені нове видання «Кобзаря», а у своєму вступному слові зазначив, що наклад Кобзаря має бути не п’ять тисяч примірників, а принаймні мільйон. Безперечно, це було б чудово, але в мене виникає інше питання: чого нам бракує, книжки, яка називається «Кобзар», чи бажання її читати? Розумієте, що твориться з нами? Якби українська нація була такою свідомою, як поляки, мадяри або чеченці, то наша історична доля була би зовсім іншою. Так ось проблема поширення національної ідеї і є реалізацією того шевченківського «робімо малі справи, а велика сама зробиться».

Чи така вже мала справа — навчити хоча б одну дорослу людину, хлопця, дівчину, школяра, любити свій рідний край, допомогти зрозуміти і відчути, що ти стоїш на землі, яка придатна не тільки для того, щоб по ній ходити і мати опертя. Ні. Наша свята українська земля всотала в себе кров і піт батьків, дідів і прадідів. І все, що ми маємо: силу, міць, звитягу, мову, яка нараховує понад мільйон слів, найкращу в світі пісню, статуру, смаки, уподобання — це не впало з неба, це все від батька і матері, які отримали цей дарунок від своїх батьків. У нас тече гаряча кров з тисячолітніх глибин.

Ми є результатом і частинкою великої роботи Нації впродовж тисячоліть і не маємо бути лише байдужими споживачами подарованого нам скарбу, а мусимо не тільки зберегти все, що отримали в спадок, але й доповнити новими славними здобутками і передати це вже своїм дітям і внукам, щоб не переривався процес

Наші батьки, діди і прадіди не мали мобільного телефону, телевізора, але вони не були відсталими. Коли згадати про здібності наших бабусь, прабабусь, то вони в багатьох параметрах нас перевершують. І тому потрібно їх шанувати. Багато з вас знайомі з товстим виданням «Пісні Явдохи Зуєхи». Хто з нас може згадати хоча б сотню українських пісень? Питання риторичне.

Господь Бог дав нам найкращий клапоть землі. Усе у нас є. Але в ХІІІ столітті, коли монголо-татари зруйнували нашу столицю Київ, ми втратили мистецтво керівництва власною державою і соціально-структурну повноту. У нас були ремісники, селяни тощо, але не було князя чи гетьмана, не було дружинників, філософів, бо все було розсіяне або знищене.

Неодноразово доводилося починати спочатку. Ми маємо надзвичайно потужний генетичний код, що ніяка окупація не могла нас знищити, хоча багато в чому спотворила. Але в основі своїй ми залишаємося тими, кими були і сто, і тисячу, і більше років тому. Це гарантія, що Україну жоден ворог не знищить. А теперішня війна України із азійською Московією тільки допомагає нам прозріти і зрозуміти, що наш східний сусід — це ворог. Населення Московії не знає, що таке свобода і демократія. Вони самі їх ніколи не мали, проте впродовж всієї історії душать свободу інших.

Схиляючи голову перед Тарасом Шевченком, нашим пророком, ми усвідомлюємо, що він нас гуртує для перемоги над Московією, яка неминуче розпадеться. Перша стадія руйнування Російської імперії відбулася у 1991 році, тепер — друга стадія розпаду Російської федерації. Напавши на Україну, вона підписала собі смертний вирок.

На її місці утворяться держави з колись завойованих Московією народів. Ми хочемо свободи собі і бажаємо її іншим.

Та й світ змінився. Настав час, коли прагнення Росії до загарбання чужих народів і територій суперечить міжнародному праву, міжнародній моралі і загальнолюдським цінностям. Тому наша держава, без сумніву, переможе Московію, поверне собі і Крим, і всі етнічні землі, які Московія у свій час захопила, і тоді Україна стане однією з найрозвинутіших країн світу.

Перед нами велике майбутнє. Дякую Тарасу Шевченкові за те, що мене завжди підтримував, а я виконував його заповіти.