ОЗИРНУТИСЯ, ЩОБ БАЧИТИ, ЩО ПОПЕРЕДУ
ОЗИРНУТИСЯ, ЩОБ БАЧИТИ, ЩО ПОПЕРЕДУ
Олесь ШЕВЧЕНКО
Журналіст, політв’язень 1980-1987 років («антирадянська агітація і пропаганда»), лідер Українського культурологічного клубу, голова Київської організації Української Гельсінської Спілки, співзасновник Міжнародного координаційного центру національно-визвольних рухів «Варшава-90», народний депутат України І скликання, співавтор Декларації про державний суверенітет України, голова Ветеранського об’єднання УГС, голова Київського товариства політв’язнів та репресованих.
Маємо підставу озирнутися на проминуле тисячоліття в нашу попередню історію. Адже відтепер такий привід матимемо щороку — у День Державності (28 липня), пов’язаний зі славним іменем великого київського князя Володимира та з хрещенням Руси-України 988 року.
Пройдене тисячоліття характеризується політичним, економічним і культурним національним розквітом розвинутої европейської Київської держави, Галицько-Волинського князівства, що стало Руським королівством, християнсько-козацького Гетьманату, а в кінці XVII-го століття — трагічним потраплянням України у стан колонії московської імперії.
Буржуазно-демократична революція в Росії (нагадаємо, що на початку XVIII століття царем Петром І Московія була перейменована на Росію) створила умови для чергового відродження державності у формі Української Народної Республіки та другого Гетьманату, але більшовицький переворот і прихід до влади в Петербурзі групи міжнародних авантюристів на чолі з Ульяновим-Бланком-Леніном привели до збройної окупації України і тривалого, найжорстокішого поневолення українців.
Російські окупанти розглядали український народ як перешкоду для вільного використання надзвичайних природних багатств нашої землі. І тому вони цілеспрямовано усували цю перешкоду: голодоморами, примусовою колективізацією, масовими розстрілами, виселенням сотень тисяч українців до Сибіру. Страхітливим злочином проти людства був організований московською владою Голодомор в Україні 1932-1933 років. Цей геноцид забрав життя понад 10 мільйонів українських селян — носіїв генофонду української нації.
Першим проблиском надії для поневолених народів СРСР було розвінчання М. Хрущовим на ХХІІ з’їзді КПРС культу Сталіна. Проте процес десталінізації був зупинений у 1964 р. черговим жовтневим переворотом — усуненням з посади Хрущова. А українській молодій генерації, яка гаряче підтримала цей процес, повіривши у хрущовську «відлигу», дали попереджувальний урок — через рік кілька груп української інтелігенції було звинувачено в націоналістичній діяльності й засуджено до тривалого тюремного ув’язнення. Це покоління, мотивом якого був національний захист на ниві культури, увійшло в історію під назвою «шістдесятники». Воно було принципово нове з морально-етичної точки зору покоління: молоді літератори, критики, художники, кіномитці, котрим органічно була неприйнятна облудна ідеологія та пануючі рамки соціалістичного реалізму.
Паростки українського опору знищити не вдалося. Він став розвиватися далі й поширюватися у формі «самвидаву», підпільно. Політичне життя в Україні поділилося на офіційне й неофіційне. Терпець у Кремлі урвався, була дана команда — «искоренить» у вигляді закритої постанови ЦК КПРС «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». У січні 1972 році в Україні відбувається черговий покіс інтелігенції. Кількадесят кращих представників української культури засуджують на довгі терміни ув’язнення за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда». Ще жахливішим покаранням було запроторення арештантів без слідства і суду до спеціальних психлікарень. На реакцію міжнародної громадськості —відповідь стандартна: ми не дозволимо нікому втручатися у наші внутрішні справи.
Підписання 1 серпня 1975 року Радянським Союзом, серед 35 країн Гельсінського Заключного Акта (в обмін на отримання статусу найбільшого сприяння в торгівлі) поклало на московський уряд зобов’язання дотримуватися міжнародних стандартів у сфері прав людини. Базуючись на цій платформі, українські правозахисники створили Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод, яка виявляла факти порушень владою прав людини й апелювала до країн-підписантів Гельсінського Акта. Вже 1978 року майже всі члени групи були засуджені. Ще одна хвиля арештів прокотилася Україною напередодні Олімпійських ігор 1980 року.
У суспільстві запанувала вкрай гнітюча атмосфера. Вільна думка була заборонена. Всі сфери життя, включно з приватним, були поставлені під контроль КГБ. Кремлівська геронтократія: Політбюро, ЦК КПРС — уособлювали потворність і застарілість імперської тоталітарної системи. Прихід після смерті Брежнєва на посаду Генерального Секретаря ЦК КПРС головного кагебіста Андропова став всесоюзним шабашем цього зловіщого й огидного відомства. В кінотеатрах Києва переривали кіносеанс для перевірки документів у глядачів — чи не прогулює хтось із них свій робочий час, те ж робили в міському транспорті. У концтаборах для політичних в’язнів жорстокість режиму довели до межі людської витривалості. Автор цих рядків зазнав рекордного для тюрем СРСР покарання карцером — 66 діб безперервного утримання в холодному карцері з жалюгідним харчуванням через день. Гинуть в ув’язненні видатні українці — висунутий на Нобелівську премію поет Василь Стус, учитель і публіцист Олекса Тихий, поет Юрій Литвин, журналіст Валерій Марченко, лідер Союзу незалежної молоді Вірменії Ішхан Мкртчян, московський дисидент Анатолій Марченко.
Свого часу М. Хрущов проголосив, що у 1980 році в СРСР буде завершено побудову комунізму. Насправді, 80-ті роки стали періодом остаточного занепаду командно-адміністративної системи економіки, яка не витримала змагання із Заходом у гонці озброєнь. Для нового кремлівського керівника М. Горбачова не було іншого виходу, як шукати нових взаємин із західним світом, і задля цього він був змушений піти на демократизацію суспільства. У кінці 1986 року він звільнив із заслання у Горькому академіка Андрія Сахарова, а в 1987 році були достроково випущені з концтаборів десятки політв’язнів.
У серпні 1987 року учорашні політв’язні — Євген Сверстюк, Сергій Набока, Олесь Шевченко, Ольга Гейко, Віталій Шевченко, Леонід Мілявський, Інна Чернявська, Лариса Лохвицька, Василь Гурдзан — створюють у Києві першу незалежну громадську організацію в Радянській Україні періоду горбачовської перебудови — Український культурологічний клуб. Теми його публічних вечорів: примусове зросійщення в Україні, приховування геноциду українського народу 1932—1933 років, замовчування наслідків Чорнобильської катастрофи, розкриття сфальшованих сторінок української історії. Публічні вечори УКК збирали до 400 учасників. Не зумівши приборкати Клуб, влада відмовила йому в наданні приміщень, намагалася дискредитувати УКК в ЗМІ. Всі активісти УКК перебували під наглядом КГБ. Однак Клуб працював на приватних квартирах. Для участі в його засіданнях таємно приїжджали сміливці зі Львова, Одеси, Дніпропетровська, Донецька, Чернігова.
У Львові Вячеслав Чорновіл відновлює видання позацензурного «Українського вісника». Внаслідок об’єднання зусиль цих двох центрів гуртування національного опору створюється перша в Радянській Україні громадсько-політична організація — Українська Гельсінська Спілка, опозиційна до радянської системи. У 1988 році УКК увійшов повним складом до УГС. Так само вчинила й відновлена у березні того року Українська Гельсінська група. Незламним кістяком УГС були колишні політв’язні. Головою Виконавчого Комітету УГС став Вячеслав Чорновіл, головою Київської організації УГС — Олесь Шевченко, Львівської — Богдан Горинь, Тернопільської — Левко Горохівський. Почесним головою УГС був обраний Левко Лук’яненко, поки він перебував на засланні.
Влада сприйняла створення УГС як виклик радянській державі. Керівні партійні органи, КГБ і міліція спрямували свої зусилля на протидію зухвалій опозиції, застосовуючи офіційні та неофіційні попередження, залякування, затримання, арешти на 15 діб, кампанії дискредитації та дезінформації в комуністичній пресі.
Проте авторитет УГС від цього тільки зростав, вона стала виходити на міжнародні контакти, під її впливом радикалізувався створений через рік Народний Рух, і це дало можливість національно-демократичним силам на виборах до Верховної Ради України у березні 1990 року здобути повну перемогу в місті Києві та західних областях України.
На І з’їзді УГС, який відбувся в Києві 29-30 квітня 1990 року, УГС проголосила себе Українською Республіканською партією, головою УРП був обраний Левко Лук’яненко.
Уже через два місяці роботи новообраного парламенту 16 липня 1990 року була ухвалена Декларація про державний суверенітет України, в якій було закладено основні положення політичної програми УГС. Реалізація принципів Декларації протягом року привела нашу країну до порогу відновлення державної незалежності.
Цієї мети досягнуто 24 серпня 1991 року. Пам’ятаймо, що незалежність України здобута не з причини перевороту в Кремлі 19 серпня 1991 року. Ні — саме Україна була причиною того перевороту. Україна відмовилася підписувати 20 серпня у Москві горбачовський новий Союзний договір. Керівництво імперії не могло допустити підписання Договору без України. Горбачов перечікував на дачі в Криму цей відчайдушний експеримент, не знаючи, чим він закінчиться. А він закінчився крахом Імперії Зла.
