ДЛЯ СПРАВЖНЬОГО КОЗАКА УКРАЇНА — ПОНАД УСЕ
Валерій КОСТЮК:
ДЛЯ СПРАВЖНЬОГО КОЗАКА УКРАЇНА — ПОНАД УСЕ
З 1979 року, після демобілізації з армії, Валерій Костюк працював директором Будинку культури в селі Мала Севастянівка Христиніського району Черкаської області. Сьогодні у складі Христинівської міської громади Уманського району. Створив там і хор, і театр, і танцювальний колектив. Біля ста учасників художньої самодіяльності зачаровували глядачів вечорницями, українською піснею, танцями і словом.
У другій половині 80-х, з’явилися перші симптоми, які свідчили, що великі зміни не за горами. Економіка СРСР, підірвана невдалими соціальними та економічними експериментами, війною в Афганістані, санкціями Заходу почала давати тріщини. Пошук нових форм управління вимагали певної демократизації, але тоталітарна совєтська система і демократія — речі несумісні. З’явилося нове «зловіще» для компартійної номенклатури слово — «плюралізм», адже впродовж десятиліть домінувала тільки одна ідеологія — комуністична. Та й національний фактор і нестримне бажання до створення власної незалежної держави, як з’ясувалося, не пережиток минулого, а реальність і вимога часу.
1989 рік. Звичайна на перший погляд подія, яка залишилася не тільки в пам’яті її учасників, але і в історії Уманщини. В Малій Севастянівці мали святкувати Івана Купала — наше предковічне і неймовірно чарівне свято. До ставка з’їхався весь район. Це були не тільки мешканці Христинівщини, але і представники районної влади. Адже Івана Купала святкували тільки у Малій Севастянівці.
Гідно підготувалися й учасники цього дійства — сільські аматори. Від Будинку культури вирушили до місця проведення. Учасники заходу у вишиванках. Були і гарби, а на чолі колони — вершники. Директор Будинку культури Валерій Костюк разом з художником Володимир Мазуриком розмалювали простирадла в синьо-жовті кольори — національні стяги, які дали вершникам.
— Гордо їхали через все село, — згадує Валерій Костюк, — люди були вражені, а влада не могла зорієнтуватися, що діється. Переїхали трасу державного значення. Сьогодні це М12. Транспорт зупинився, щоб нас пропустити. З одного автобуса із Західної України вийшли люди, дивляться на колону, на стяги і плачуть. Це важко передати словами.
Отже, наші синьо-жовті прапори замайоріли за два роки до проголошення Незалежності України.
До ставка, де мав відбутися захід, залишалося метрів двісті, але ми помітили, що, окрім глядачів, уже прибула міліція і працівники прокуратури. Міліціонери накинулися на нас, почали забирати прапори. Одна молода дівчина, це була Оксана Кашеїда, дочка голови колгоспу, заховала один прапор. Її не обшукували.
Захід пройшов на небувалому підйомі. Про наслідки ми здогадувалися.
На другий день мене викликали в міліцію, а я був ще і секретарем комсомольської організації села, і кажуть, що звільняють. За мене заступився голова колгоспу Віталій Іванович Кашеїда, де, мовляв, я такого фахівця знайду. Викликали в прокуратуру. Заяву на розрахунок я все ж написав. Тиждень на роботу не ходив. А потім все ніби затихло і я почав працювати знову.
1990 рік ознаменувався Першим з’їздом Народного Руху України, який відбувся в актовій залі Політехнічного інституту в Києві. Феєричний захід, який для всіх його учасників запам’ятався на все життя. Звучав козацький марш. Зала була прикрашена давніми гербами українських земель. Першим виступав Олесь Гончар, а також Володимир Яворівський, Іван Драч, Павло Мовчан, Іван Заєць, які тоді були ще молодими. Побачив Вячеслава Чорновола і Левка Лук’яненка, згодом автора Акта про Державну незалежність України, Степана Хмару, братів Горинів і багатьох інших легендарних особистостей. Багато з них потім були у мене в гостях у козацькій «Корчмі».
Зі мною на з’їзді був Валерій Данилевський та Степан Ковбасюк. У Києві ми були три дні. Після цього знову були спроби звільнити з роботи, але за вікном була вже зовсім інша політична погода. Я став співголовою Руху Христинівського району.
У 1995 році розпочав власну справу, — продовжує Валерій Костюк, — щоб не бути залежним від волі начальства. Заснував підприємство козацька «Корчма».
У 2000 році обраний депутатом Христинівської районної ради. Тоді було 69 депутатів райради. Я один від Руху — решта комуністи. У 2005 році вже створив більшість. Обрали свого мера — Миколу Петровича Наконечного, наш був і голова адміністрації району. Я очолював районний осередок партії «Наша Україна».
Перед тим, під час Помаранчевої революції, всі 17 днів був у Києві в охороні Майдану. Несли чергування по 18 годин.
Тепер я вже два роки є отаманом Христинівського полку Черкаського крайового товариства, який очолює досвідчений отаман, справжній патріот України Віталій Чепелуха.
Головний напрям — робота з патріотичного виховання молоді. У школах №1 і №2 Христинівки створені козацькі класи. У першій школі Христинівки вихованням козачат займається вчитель трудового виховання Віктор Васильович Куровський, осавул Христинівського полку.
У школі №2 — Любов Миколаївна Календрусь веде «Пошуковий клуб». Директор — Людмила Петрівна Кравченко.
Проводимо вишколи. Тут у мене на туристичному козацькому комплексі «Корчма» біля ставка встановлені спортивні снаряди. Триденні вишколи дітей викликають у них велике захоплення. Вчимо, як розбирати і складати автомати, проводимо спортивні заняття: підтягування на снарядах, плавання, біг тощо.
Часто організовуємо зустрічі з воїнами АТО/ООС. Тісно з ними співпрацюємо. Козачата раді таким зустрічам та із захопленням слухають розповіді воїнів, захисників України. Дітям пошили форму. Окрім Христинівки, заснували козацький клас ще й у Розсішках, де народився Іван Гонта.
Багато уваги і часу вишколам приділяє Віктор Васильович Куровський, осавул нашого полку. Наша козацька організація у 2014-1016 створила штаб. Організували дві ремонтні бази. За підтримки голови районної ради Володимира Анатолійовича Бордуна та депутатів відремонтували понад 50 вже списаних автомобілів, таких як «Урал» і «ЗІЛ 131». Вагому допомогу надавав також отаман Черкаського крайового товариства Віталій Чепелуха та безпосередньо підприємець Володимир Володимирович Лаута. Працювали на совість. Це наш внесок у боротьбу з російським агресором. Наша козацька організація допомагала фронту і матеріально.
Я був чотири скликання депутатом Христиніської райради. Тож дещо встиг зробити корисного. У козацтві з 2009 року. Це той рік, коли за сприяння мера Христинівки Миколи Петровича Наконечного відкрили пам’ятник Івану Гонті. До цієї справи долучилися Микола Архипович Передрій, генерал-хорунжий Українського козацтва, голова Христинівської райдержадміністраці на той час Валерій Юхимович Пономаренко, підприємець Валерій Чорний і багато інших.
Горджуся орденом Помаранчевої революції та козацькими відзнаками.
P.S.
До речі, історія з прапором у незабутній день Івана Купала 1989 року, коли над Христинівщиною замайорів синьо-жовтий стяг, мала своє продовження. Десь через років двадцять після цієї події на одному зі свят до мене підійшов військовий Михайло Мужеловський і каже: «Я повертаю тобі прапор, який взяв на свято Івана Купала ще у 1989 році у молодої дівчинки, щоб надійно заховати. Згідно зі славною традицією — засунув його у стріху, що і сам не міг знайти. Нещодавно знайшов».
Тепер ця реліквія красується у моєму музеї Помаранчевої революції, який часто відвідують учні району. Створив у 2018 році й музей «Холодноярська Криївка». Сестра Оксани Кашоїд, тієї патріотичної юної дівчини, — Наталія Кашоїд працює у другій школі, а Оксана — у Черкасах.
Спілкувався Ігор КРАВЧУК
