ТАМ, ДЕ Є УКРАЇНСЬКІ КОЗАКИ, УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА І НАША МОВА – ТАМ УКРАЇНА
ТАМ, ДЕ Є УКРАЇНСЬКІ КОЗАКИ, УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА І НАША МОВА – ТАМ УКРАЇНА
Сьогодні ми на Черкащині, на козацькому хуторі Василя Драча. Дістатися сюди було вкрай нелегко: після гладкої траси Київ — Черкаси ми з’їхали на сільську дорогу з сотнями ям та вибоїн, яка привела нас у Дмитрівку. Тут після скасування Запорізької Січі Катериною ІІ оселилося багато козаків, що становили половину місцевого населення. Поруч, ближче до траси, село Домантове, яке отримало свою назву від княжого роду Домантових, що боровся ще в ХVI ст. проти Кримського ханства та Московії за свободу цього краю. Згодом тутешні козаки брали участь у козацькій революції під проводом Богдана Хмельницького. За часів Гетьманщини Домантівська сотня входила до Черкаського, а згодом до Переяславського полку.
Далі на нас чекали кілометри польової дороги крізь соняшники та добре доглянуті угіддя. Василь Павлович уже виглядав нас, господарюючи у своєму затишному козацькому хуторі.
Сюди ж приїхали представники Українського козацтва Черкащини, аби вшанувати всіх лицарів степу, що загинули за волю, щасливу українську долю, матерів, дітей, батьків. Захід відбувся біля козацького хреста, установленого й освяченого рік тому, до речі, неподалік козацького кладовища та місць кровопролитних битв. Хрест прикрашений іконою Богородиці.
На заході були власник навколишніх угідь, успішний фермер, голова господарства «Златополь» й Асоціації фермерів та приватних землевласників Золотоніщини, заступник отамана Черкаського коша Чорноморського козацького війська УК Василь Драч, отаман цього коша, голова фермерів Жашківського району Василь Поліщук, крайовий отаман Золотоніського куреня, голова фермерського господарства «Мрія» Михайло Ткалич, отаман Черкаського крайового товариства УК, польовий гетьман Центрального округу Віталій Чепелуха, радник гетьмана УК Юрій Присяжнюк та ще багато побратимів.
На відкритті урочистого заходу Василь ДРАЧ наголосив:
— Ми знаходимося на козацькій землі. За два кілометри звідси стояла Бубновська сотня, два кілометри навпроти — Домантовська сотня, а за ліском — село Шабельники. Там виготовляли зброю для козаків. На цій території я знайшов козацькі бойові сокири, вістря стріл. За сімсот метрів звідси є козацьке кладовище. Там росте барвінок, а споконвіку відомо, що його саджають лише на кладовищі. Я надзвичайно радий, що мешкаю на цій землі.
Мій дід, козак Черкаського полку, загинув у Магадані. Поліг за те, що був унтер-офіцером і під час Першої світової війни вивів своїх людей із австрійського оточення. Мого батька, який пройшов усю війну, у 1947-му році засудили за мародерство через те, що в Китаї він узяв шкури баранів, аби його хлопці не замерзли. Батько не повернувся додому й також помер у Магадані.
Ми маємо захищати свою Віру, Державу, Народ, продовжувати свій рід на цій землі!
З молитви та благословення розпочав військовий капелан Олександр КОСЕНКО:
— Божого благословення всякому ділу, особливо якщо це справа свята. На захист нашої Батьківщини — України — завжди йшли із благословенням. Невіруючих у війську немає — вірують усі. Там, де є українська церква та мова, там є й Українська держава. Дай Бог, щоб на нашу святу землю ніколи більше не ступав ворог, а той, що наважиться, умився своєю кров’ю. З нами Бог, Правда й Перемога! Многії літа!
Отаман Черкаського крайового товариства Українського Козацтва, польовий гетьман центрального округу Віталій ЧЕПЕЛУХА:
— Радий вітати присутніх на цій святій землі, де кожний сантиметр политий кров’ю наших предків-козаків. Тут недалеко Дніпро, де під час форсування річки в 1943 році через провал сталінського командування загинули сотні тисяч українців. Ми вкотре засвідчуємо любов до героїв минулого й сьогодення України. Бережемо й цінуємо пам’ять про них, віримо й робимо все, аби українська молодь могла служити справі, яку започаткували діди-прадіди.
Професор, доктор історичних наук, радник гетьмана Українського козацтва Юрій ПРИСЯЖНЮК:
— Приємно знаходитися на козацькому хуторі, бо, власне, з таких хуторів складалася в добу козацької державності вся Україна. Сьогодні день Петра та Павла — ці імена отримали поширення в нашому народі. Українці — християнський народ. Пізнавши Христову істину, ми розуміємо, що більшої мудрості годі й сподіватися. Хочеться подякувати Василю Павловичу, що утримує хутір, господарство, береже козацьку вольницю. За цим стоїть велика справа та глибока національна ідея. Найголовніше, що є козацький дух, глибокий внутрішній світ, який прагне свободи, рівності, братерства. Я хотів би, щоб сьогодні ми ще раз усвідомили нашу велику приналежність до найсвятішого. Україна понад усе — і це не просто слова. Вкрай потрібно, щоб ми про Україну думали, мріяли, молилися та голосували за неї на виборах.
Писар Черкаського коша Чорноморського козацького війська УК, начальник штабу ГО «Охматівська Січ» Вікторія МОСПАН вручила Василю Павловичу Драчу грамоту. Нею відзначено особистий внесок генерал-хорунжого УК у відродження Українського козацтва, активну життєву позицію, самовіддану, безкорисливу й щиру допомогу українському війську в ім’я захисту держави, миру, добра та процвітання України.
Отаман Черкаського коша Чорноморського козацького війська УК Василь ПОЛІЩУК:
— Мої діди були куркулями, загинули під час сталінських репресій. Багато предків полягло за Україну. Я народився козаком. У 1990-ті роки, коли Україна стала незалежною, ми, люди з патріотичними поглядами, вступили в козацтво, прийняли присягу.
Ми відновлюємо історичну пам’ять. Цікаве з історичного погляду село Охматів. Тут у 1655 році відбулася Дрижипільська битва між Річчю Посполитою та Кримським ханством з одного боку та Військом Запорізьким і Московією з іншого. Ми відновили спалену під час тих боїв дерев’яну церкву. Тепер вона з каменю і в ній моляться за наших воїнів.
Допомагаємо бригадам на Донбасі гуманітарними вантажами. У 1914 році створили гуманітарний штаб «Жашківщина: допомога Українському війську».
А ще ми займаємося охороною фермерських угідь…
Отаман Золотоніського куреня Черкаського коша Чорноморського козацького війська УК, голова фермерського господарства «Мрія» Михайло ТКАЛИЧ:
— Наше господарство обробляє 500 га землі власною технікою. Виготовляємо борошно, олію та всі види круп.
Мої пращури — задунайські серби, що переселилися сюди ще при Катерині ІІ. Прадід 25 років проходив службу як козак, дід 12 років козакував, закінчив школу унтер-офіцерів і служив у царській армії. Батько мій — учасник Другої світової війни.
Ми хочемо відновити таку духовність, щоб піднімала людей на боротьбу з головним нашим ворогом — Московією. А починаємо ми зі школи. Навчальні заклади намагаємося відвідувати якомога частіше, сприяти вихованню дітей на козацьких традиціях. Якщо молодь виховуватиметься вільними козачатами — тоді й нація буде козацькою.
Василю ДРАЧУ сімдесят з гаком, але не залишає козак шляхетної справи. А ще він успішний фермер:
— Цією землею я володію вже 26 років, ще із 1996 року. Із двома синами та дружиною ми створили фермерське господарство. За Союзу 31 рік пропрацював головним інженером на об’єднаному господарстві. Сам із Златопольського району, нині Кіровоградської області. Сюди мене направив райком партії.
Багато людей хочуть працювати на розвиток козацтва та схвалюють нашу роботу. Зараз готуємо Дмитрівську школу до створення козацьких класів. Але не все так легко. Є опір проросійських елементів. Ми з синами зробили проєктну документацію для будівнитцва церкви.
Проте міцеві чиновники зробили все, щоб це не відбулося. Нещодавно в Києві збиралося Українське козацтво, щоб надати рекомендації, як навчати наших дітей. На жаль, саме ті, хто має цим займатися згідно з посадовими обов’язками — уникають цієї дуже важливої теми.
Про захід, стан справ у МГО «Українське козацтво» та перспективи його розвитку ми поспілкувалися з отаманом Черкаського крайового товариства УК, польовим гетьманом Центрального округу Віталієм ЧЕПЕЛУХОЮ:
— Ми дякуємо нашим побратимам із Чорноморського козацького війська. Вони також входять у структуру МГО «Українське козацтво». Нас об’єднує Україна як національна ідея. Проводимо спільні заходи. Разом відроджуємо й продовжуємо історію козацтва. — Без знань про минуле немає майбутнього, тому ми проводимо саме такі заходи. Також на них ми віддаємо шану й сучасним захисникам України, адже в наших рядах є багато козаків, що захищали та захищають українську землю на сході, боронять її від російської агресії. У нашому крайовому осередку таких хлопців близько 250.
Із 2014 року ми почали організовувати козацько-волонтерські обози та відправляти їх на Донбас; щомісяця — приблизно по дві тонни продуктів харчування, одягу, медикаментів, будівельних матеріалів та ін. Ми намагаємося діяти так, щоб кожний козак побував на фронті. Бо якщо діти запитають, що тато робив, коли була війна, щоб батько міг сказати: «Я був на війні з Росією, возив провізію, підтримував захисників».
Пам’ятаю одну з перших поїздок, коли наші козаки… співали в шахті. Зверху лунали гради, а внизу — україн-
ська пісня. Така підтримка наших воїнів дуже важлива передусім у моральному значенні, бо військовий підрозділ — це кілька десятків чи сотень людей, які втомлюються одне від одного. Їм завжди цікаво поспілкуватися з кимось із мирної території, послухати новини. Одного разу я приїхав із гуманітаркою до хлопців, а в них перед тим розбомбили бліндажі з провізією. Але перше запитання, яке мене вкрай здивувало, було: «А ви малюнки від дітей привезли?» Ми завжди їх привозимо, у наших воїнів вони викликають неймовірне захоплення.
З нашими героями ми йдемо в місцеві навчальні заклади. Улаштовуємо заходи, аби спрямувати нашу молодь у патріотичне русло, засвідчити, що Україна є, була й буде, щоб діти бачили: у нас є герої, якими пишається держава й весь демократичний світ.
Відрадно, що майже в кожному районному центрі є козацький осередок. У Черкаському товаристві маємо понад 5 тис. осіб дорослих козаків. Також створено вже 54 класи козацької педагогіки. За ними закріплені отамани, які проводять двотижневий вишкіл 9—10-класників у літніх таборах. Отамани докладають максимум зусиль, щоб передати дітям свої знання та досвід, виховати їх у козацькому дусі.
Коли перші наші бійці з пораненнями приходили до школи й розповідали про війну й мужній опір агресору, школярі з гордістю слухали про Збройні сили України. Коли під час зустрічі з бійцями АТО/ООС на очах дітей виступають сльози, ми розуміємо: наша праця є вкрай потрібною. А вже через два-три роки ці діти йшли служити в ЗСУ; вони й тепер боронять Україну. Отже, ми змогли донести до них правильні життєві орієнтири. А коли ти бачиш результат, розумієш, що час і кошти витрачено не марно.
Я — пенсіонер МВС України та досить успішний підприємець. Маю гарний колектив, ніби все виходить. Але я завжди намагаюся дати десятину, підтримати зубожілих людей, надати допомогу фронту. Коли ти робиш такі кроки, Бог допомагає, усе йде вдало. Мені немає на що скаржитися. Я вважаю й часто наголошую: не обов’язково всім бігти на фронт, просто за найменшої нагоди підтримай ближніх сусідів, літніх людей, допоможи нужденному. Це вже буде вагомий і затребуваний учинок — і тобі це окупиться сторицею.
Артур ГМИРЯ
