ВИСОКОЇ МЕТИ ДОСЯГАЄ ТІЛЬКИ ТОЙ, ХТО ЗНАЄ ДО НЕЇ ШЛЯХ
Валерій БАРАНОВ:
ВИСОКОЇ МЕТИ ДОСЯГАЄ ТІЛЬКИ ТОЙ, ХТО ЗНАЄ ДО НЕЇ ШЛЯХ
Валерій Олексійович Баранов — відомий політик і громадський діяч. Про нього як неординарну особистість, сміливу, відверту, товариську з гротеск-ним гумором, яким відразу вражає і захоплює, — знають багато. Він самородок, унікальний керівник, який відкинув замусолені догми, що успішно перекочували в мізки і серця сучасної «політичної еліти» та й суспільства в цілому, до вирішення всіх проблем застосовує творчий підхід, ламає стереотипи мислення консервативної системи без докорів і сумнівів, відстоює правоту своїх поглядів справами та залишається самим собою, чим викликає в одних захоплення, інших — настороженість, нерозуміння і навіть ворожість.
Зустріч з Валерієм Олексійовичем перевершила всі очікування. Ретельно підготовлені питання не вписувалися у новий формат спілкування, хоча, власне, наша розмова під жодний формат і не підпадала: питання — відповіді, відповіді — питання, оригінальний хід думки Валерія Баранова доповнювався бердянським гумором, цікавими життєвими ситуаціями. Це захоплює і надихає, але уявити, як з цього феєрверку фактів, алегорій, гумору, сатири на межі цинізму — зробити цілісний матеріал — я міг лише туманно здогадуватися.
На прощання Валерій Олексійович подарував мені дві свої книжки — «У нас нет отдельных недостатков…» (видана ООО «Издательский дом «Керамист», м. Запоріжжя, 2016 року) та «Словарь толкового бердянского языка», що побачив світ у тому ж видавництві минулого року.
До першої, зокрема, ми повертатимемося не раз, цитувати й аналізувати. Прочитав. Знову катарсис. Автор роздягнув нашу дійсність догола, а потім знову одягнув. Виглядала вона вже набагато кращою, привабливішою.
Ось декілька цитат з неї: «Советский неудачный эксперимент вырвал нашу страну из естественных мировых цивилизационных процессов развития. Тупиковая цель «от каждого по способности — каждому по потребности» воспитала общество потребителей, поколения ожидающих чуда»; «Наверное, Украина единственная из стран, в которой самим государством не выполняется основной закон – Конституция»; «У нас в стране нельзя честно зарабатывать деньги. Система не позволит. Украсть можно или спрятать от налогов, поэтому все граждане Украины, в принципе, преступники, а преступник, если начинает много умничать, легко управляем карательной системой»; «Государство начисляет налоги, как уличный кидала»; «Платить налоги слишком рискованно»; «Общество устало от демагогии и популизма. Ведь популизм как сухой закон: идеи хорошие, но не работают»; «… ну пробил ты головой стену. И что? Что ты будешь делать в соседней камере?»; «Народные депутаты — «слуги народа» (нагадую, що книжка вийшла у 2015 році. — Ред.), потеряв последнюю совесть, на фоне всеобщей нищеты установили себе зарплату и льготы, которых не должно быть. Им осталось только принять решение – умерших коллег хоронить в Киево-Печерской Лавре»; «Особенность украинских политиков заключается в их хроническом популизме и непрофессионализме, а главное — в параноидальной жадности.
Но это уже медицинская тема»; «Путин не может допустить того, чтобы Украина стала современной демократической страной в Европейском Союзе. На таком фоне его диктаторская сирьевая и пьяная империя не будет смотреться цивилизованной страной. Аргументы об окружении России силами НАТО смешны потому с одним пьяным и сумасшедшим соседом никто не хочет воевать, все хотят чтобы соседи были порядочными людьми с которыми комфортно сотрудничать и сосуществовать. Но если «мишка» взбесился и бросается на людей, то его нужно изолировать, лечить, а если не поможет, то нужно сделать укол. Не должен один, взбесившийся, будоражить весь мир!»; «А поистине история учит тому, что ни чему не учит! В ейфории победы становится все больше героев, а с ними трудно чистить картошку…»; «Корона еще никого не излечила от головной боли…».
Переконаний, якби з такою майстерністю книжка була написана американським, німецьким чи французьким автором про їхні реалії — вона б стала бестселером. А так, як кажуть ті ж американці: unfortunately.
Та все ж той, хто мав можливість її прочитати, без сумніву, відкрив для себе багато нового, почув те, про що лише здогадувався, і запозичить досвід, як жити, щоб не втратити самого себе. Життєва позиція Валерія Баранова цілком співзвучна словам із пісні фронтмена групи «Машина времени» Макаревича: «Не стоит прогибаться под изменчивый мир, пусть лучше он прогнется под нас».
— Ми з вами, пане Валерію, фактично ровесники, і наша юність та молодість припали на ті ж незабутні 70-ті роки. Загальний контекст мені зрозумілий, а ось про вашу бердянську весну – було б цікаво почути.
— Юність прекрасна тим, що має майбутнє. Ти спов-нений сил, відваги і готовий до будь-яких звершень і випробувань.
Якби мені тоді, коли я лише переступив поріг прохідної заводу, хтось сказав, що стану мером Бердянська, народним депутатом, очолюватиму Запорізьку обласну держадміністрацію і що від мене залежатимуть сотні тисяч людей, їхній добробут і навіть життя, я б не повірив.
Працюючи на заводі, усвідомлював тільки одне: якщо будеш сумлінно працювати, то до тебе буде і відповідне ставлення та успішний кар’єрний ріст. В юності зрозумів ще одну незаперечну істину: за яку б роботу не брався — роби її якнайкраще. Маєш бути першим у своїй справі, незалежно чи ти двірник, чи директор заводу, чи народний депутат. І сьогодні, через багато десятиліть, я її вже повторюю внукові.
У роки безпечної юності я не обмежувався тільки роботою. З такими ж запальними, як і я, друзями створили «Клуб веселих і кмітливих». Три роки поспіль вигравали в усіх. Конкурентів у нас не було. Ми навіть організували при заводському клубі: «Малий заводський театр естрадних мініатюр». Нас надихали публікації в «Литературной газете». Особливо імпонувала рубрика на 16 сторінці «12 стульев». Її авторами ще у 1967 році був створений образ письменника, літератора, есенізатора Євгенія Сазонова і почали друкуватися уривки з його, так би мовити, «романа століття» «Бурный поток». КВК об’єднував не тільки творчу молодь заводу, а й наші сім’ї. Часто збиралися разом. Нас підтримував директор заводу «Південгідромаш», прекрасна людина, на жаль, в минулому році він пішов з життя, — Василь Петрович Безродний.
Моя кипуча діяльність не пройшла непоміченою. Якось мене запросили в Бердянський міськком комсомолу. А я і комсомол — це були, як мені здавалося, непоєднувані субстанції. Ще студентом грав у ресторанах міста.
Зайшов, познайомився з керівництвом, а їхня пропозиція мене взагалі ошелиша: «Вас всі знають, — кажуть, — йдіть другим секретарем міськкому комсомолу. Будете займатися культурно-масовою роботою».
Прийшов до батька за порадою. Він був заступником директора рибколгоспу, головою профкому, все життя займався громадською роботою, людина досвідчена і мудра. Вислухав і каже: «А чому б ні? Йди — це дуже цікава пропозиція».
З благословення батька Олексія Микитовича пішло все чудово. Дійсно, було цікаво і весело.
Відчував себе, як риба у воді. Згодом став перший секретарем Бердянського міськкому ЛКСМУ, а ще мене внесли до резерву на посаду першого секретаря міському партії і на голову міськвиконкому. Це стимулювало працювати ще ефективніше.
У комсомолі і партії було багато абсурдних речей, але кадрова політика була бездоганна. Відбирали кращих, виховували і рекомендували. «… тогда была идеальная система отбора, подготовки и расстановки кадров. Человек не мог стать министром, если он не проработал мастером, начальником цеха, директором, руководителем города или области. При этом он дол-жен был на всех уровнях быть лучшим и признанным профессиональным авторитетом. Кадры растили, отбирали лучших, видвигали на большую работу. А теперь иначе. Кто попало руководит чем угодно. Потому таков и результат. […] «Очевидная ситуация, при которой через 10 лет в Украине не останется специалистов-управленцев успешно прошедших от первичного звена до министров. Мы с ужасом вспоминаем прошлую кадровую политику, когда кумовья, баянисты и лаборанты управляли страной на всех уровнях. Результат — налицо!». Наведу приклад з власної біографії.
Якось мене запросив до себе перший секретар міськкому партії і каже, що ти, мовляв, добре працюєш в комсомолі, але в тебе немає стажу начальника цеху. Ти не керував людьми. А ти ж у нас в резерві на голову міськвиконкому. Тому йди на завод і працюй начальником цеху. Викликав директора заводу і каже: «Візьми товариша Баранова до себе, йому необхідний досвід роботи на заводі».
Мене взяли заступником начальника, начальником механоскладального цеху заводу «Південгідромаш» — найбільшого на заводі цеху. На цьому заводі я починав свою трудову діяльність інженером-технологом.
Отже, приступив до роботи. Зробив справжню революцію: створив робітникам гідні умови.
Зокрема відбудував побутові кімнати, зробив сауну, якої до того ніколи не було, і люди почали до мене ставитися з повагою. Я на цьому не зупинявся і запроваджував все нове і краще. І коли постало питання про вибори начальника цеху, то мене обрали одноголосно.
Працював з сьомої ранку, о 19-00 оперативка і лише після двадцять першої приходив додому. Вихідних, практично, не було. Але саме тоді вперше почав добре заробляти. Розбагатів. За 600 рублів купив «Запорожець», правда «беушний» і без сидінь. Не біда. У мене була дерев’яна лавка, яку я прилаштував. На ній і сидів. Було дуже весело. В двадцять дев’ять років я вже став другим секретарем Бердянського міськкому партії. За вікном був 1991 рік. Союз розвалився, як карточний будиночок. Всім спасибі і до побачення.
— У багатьох тоді була певна розгубленість. Як пройшли цей період ви?
— Розгубленості не було жодної. Але також чітко усвідомлював, що так, як було ще вчора, — вже не буде. Місяць роздумував: чим би зайнятися. Директори заводів телефонували, запрошували прийти. Дякував і відповідав, що подумаю.
Якось завітав до мене товариш дитинства, з яким вчився в школі з першого класу. На той час він був кооператором. Добре заробляв.
Зважаючи, що у мене авторитет, а у нього гроші — запропонував створити виробниче підприємство. Мене це зацікавило і я погодився.
Зі скла виготовляли столи різної форми і розмірів. З алюмінієвих трубок робили ніжки. Виготовляли підставки до телевізорів, тонували скло. Згодом перейшли на кераміку, біжутерію, а потім на взуття, меблі. У нас працювало понад шістдесят чоловік.
Якось партію столів в Москві обміняли на автомобіль SAAB — шедевр шведського автомобілебудування. Роз’їжджав ним по Бердянську. Було круто.
Займалися і продуктами, виготовляли 74 види ковбаси. Всі знали, що у нас найякісніша і найсмачніша в місті. Пропрацювали небагато-немало — сім років. Потім почали ковбасу завозити з Польщі, хоч низької якості, але дешеву. Купівельна спроможність людей різко впала і їм було вже не до якості, а категорія тих, кого не цікавила ціна, — була не такою вже й великою, і нам нічого не залишалося, як розрахуватися з працівниками і закрити підприємство.
Ми продовжували ще торгувати рибою, яку закуповували в порту великими партіями, ще чимсь, але в певний момент я відчув, що це мені вже набридло. Знав, що здатний на більше.
— І ви взяли участь у виборах на мера Бердянська. Це був 1998 рік?
— Так. Він став для мене визначальним, адже обрали мером Бердянська. Отримав підтримку громадськості, бізнесу — всі мене добре знали, нікого не підвів і, як кажуть, «не кинув». Створив чудову команду. Працювали і водночас навчалися самі.
«У 1998 году я оставил многих специалистов в аппарате исполкома, которые работали там до моего прихода, но многие были и уволены. На смену им пришли молодые специалисты и просто новые люди, чаще всего представители бизнес-сферы.
Но одно дело бизнес, и совсем другое — местное самоуправление. Поэтому первое, что я сделал, — собрал свою команду, нашел Александра Петровича Затолокина, и мы поехали учиться к нему по программе ООН-Хабитат.
Александр Затолокин многим перевернул сознание и показал, какие могут быть источники пополнения бюджета, как вершится стратегическое планирование, и, поверьте мне на слово, мы уехали домой после учебы совершенно другими людьми. Самое главное, чему он нас научил, — брать все новое и идти впереди всех.
По приезду домой мы составили план действий и начали его выполнять. Первое, что сделали, это провели инвентаризацию нашего имущества. Работники аппарата и депутаты пошли по улице и описали имущество. Что оказалось? О существовании многого мы и не знали вообще, нашли бесхозное, было и то, что используется без оплаты, и то, где платили за аренду копейки. Нам пришлось навести порядок в этом деле. Эффект был потрясающим. Поступления в бюджет по этой статье выросли в семь раз!
Затем занялись землей. Та же инвентаризация, наведение порядка с учетом платежей через автоматизированную систему, которую мы разработали и потом у нас ее переняли десятки наших коллег, затем новая денежная оценка земли — и поступления выросли втрое. И так далее…
Когда наши первые результаты были уже видны, то Александр Затолокин и Ассоциация городов предложили нам проводить летние школы в Бердянске, где мы могли бы делиться опытом. К нам приезжали по 100-200 мэров городов и журналистов на несколько дней, располагали мы их на базах отдыха на Бердянской косе, где были созданы все условия для работы и отдыха. Мы учили их, но и сами учились у них их успешным практикам. Там я познакомился с инициативными А. Поповым из Комсомольска, А. Мазурчаком из Каменец-Подольского, В. Слышом из Новой Водолаги, другими энтузиастами.
В результате усилиями Ассоциации городов заработала система обмена опытом. Печально, но этим никогда не занималась центральная власть».
— Сьогодні ми вже навчаємо інших. Правда, не завжди знаходимо розуміння у тих же голів адміністрацій і мерів. Всі вважають, що вони все знають. В бюджетному кодексі є стаття, яка передбачає оплату за нав-чання кадрів. Тим паче, ми розповідаємо, що нав-чимо, як залучати кошти від міжнародних фінансових організацій, що дуже актуально. На жаль, дивляться і не розуміють, про що мова.
Уже працюючи заступником голови Асоціації міст України, ми вийшли з пропозицією до Кабінету міністрів створити незалежну систему підготовки кадрів для місцевого самоврядування і щоб там викладали не теоретики, які скачали лекції з Інтернету, а практики: колишні успішні мери, голови адміністрацій — особистості, які все апробували на практиці, володіють найкращими, найдієвішими методами і концепціями. Як, наприклад, Олександр Мазурчак, Олександр Попов чи Володимир Удовиченко.
Навіщо придумувати велосипед та проводити експерименти на громаді?
Ми розробили систему підготовки кадрів — питання полягає в тому, щоб нею зацікавилася влада, тобто, щоб це було винесено на державний рівень. Керівники держави мають зрозуміти, що коли не будуть підготовлені кадри — нічого не буде. Навіть якщо «нагорі» будуть геніальні рішення питань, то на місцях їх не виконають. Ми хочемо те, що знаємо і уміємо передати людям. Поки це нікому непотрібно. Жаль.
— Пане Валерію, як відомо ви є ще і співголовою ВГО «Клуб мерів». Чим ця інституція цікава для вас?
— ВГО «Клуб мерів» — це унікальна інституція куди входять успішні, досвідчені колишні та нині діючі міські голови. Організація створена для розвитку та розв’язання проблем місцевого самоврядування. І що дуже важливо — сприяння популяризації кращих практиків місцевого самоврядування.
Беззмінний президент організації є прекрасна людина, мій давній товариш Володимир Петрович Удовиченко.
А познайомилися ми всі під час реалізації американської програми «Партнерство громад «Україна—США». Програма дуже цікава і потрібна. Ми відвідали країни Європи, були також і в США. З одним із міст із США Бердянськ став побратимом. Обмінювалися делегаціями. Американці оплатили нам навчання. Моє місто було першим в Україні, яке сертифікувалося за системою NISSO 9000 щодо якості муніципальних послуг. Німецька компанія нас сертифікувала, а всю роботу їй оплатили ті ж американці.
У Бердянську було створено унікальну систему самоорганізації громадян. Такої немає в жодному місті. На жаль, сьогодні з неї вже нічого не залишилося. Американці дали нам гроші на реконструкцію будівлі, облаштування офісів, купили комп’ютерну техніку. Вони бачили, що ми творимо нове і цікаве. Від нас нічого не просили і ніхто нас не вербував у «шпіони». У ВГО «Клуб мерів» усе — на добровільних засадах. Немає членських внесків. Семінари проводимо за рахунок бізнесменів, які приходять зі своїми проектами. Вони оплачують оренду приміщення і каву. А це дрібниці. Зарплату ніхто не отримує: ні Володимир Удовиченко ні я. ВГО «Клуб мерів» і сьогодні успішно працює, проводить такі потрібні для розвитку місцевого самоврядування семінари на різні теми.
— Як відомо, у 2007 році ви стали народним депутатом України. Були заступником голови Комітету Верховної Ради з питань будівництва і містобудування, ЖКГ і регіональної політики, а потім головою Комітету з питань бюджету. Було дуже складно?
— На той час я не був членом жодної партії. Але, поспілкувавшись з Володимиром Литвином, вступив до Народної партії. Ми добре попрацювали і до парламенту потрапило двадцять осіб. Всі досвідчені і толкові. Це, зокрема, Катерина Ващук, Олег Зарубінський і багато інших.
Мені як міському голові найближче був комітет житлово-комунального господарства, який очолював Володи-мир Рибак. Він — людина грамотна, фа хова і приємна. Ми з ним дружимо з часу, коли ще працювали мерами: він — Донецька, а я — Бердянська. Їздили один до одного в гості. Обмінювалися досвідом.
В комітеті були ті, що працювали місь- кими головами, заступниками голів, знані будівельники, зокрема Володимир Поляченко. В цьому комітеті був також і Олександр Попов. Тобто люди з досвідом. Я був заступником голови комітету.
Потім очолив найголовніший і, напевно, найскладніший — Бюджетний комітет. На той час був дуже фаховий апарат Бюджетного комітету.
Ми вперше зробили захист бюджету всіма міністерствами і відомствами. Такого до цього не було. Працювали з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора, і кожний міністр або його заступник приходив і захищав бюджет. Бюджетний комітет я очолював до завершення каденції, тобто до 2012 року.
Як голові Бюджетного комітету вдалося з бюджету розвитку залучити для Бердянська 150 мільйонів гривень. За них ми реконструювали центральну площу міста побудували дороги, освітлили трасу, утеплили дитячу поліклініку, пологовий будинок, і СШ №16, зробили реконструкцію котелень, купили комунальну техніку, медобладнання і машини швидкої допомоги. На патріотизмі до рідного міста і ентузіазмі збудували Європейську набережну протяжністю півтора кілометра. Встановили лавочки, фонтани, пам’ятники: бичку, жабі, «Чарівне крісло», сантехніку. Туристам і дачникам — дуже креативні. Пам’ятник бичку (700 кілограмів бронзи) відлив безкоштовно і подарував місту завод «Південгідромаш». За власні кошти встановив пам’ятник десантникам, які звільнялм місто від фашистських загарбників. Всього і не перерахувати — не вистачить сторінок в журналі.
Отже, я був переконаний, що з такими результатами на другий термін до Верховної Ради мене оберуть без проблем. Але так не трапилося. Проти мене були застосовані брудні технології, великі кошти, підкуп і фальсифікації.
Сьогодні, на жаль, в місті справи йдуть не найкращим чином. Нівельована система самоуправління. Руйнується Набережний проспект. Все заставлено мафами. Коли, після певної перерви, приїхав і все це побачив — не міг заснути. Це все дуже сумно. “… иду по городу и вспоминаю, как мы строили музей истории города и кто помогал (ответственным от исполкома был В. И. Пономаренко), как заканчивали художественный музей (П. А. Гончарук), беседку на набережной (В. А. Сенченко), поликлинику (Ю. К. Федоров). Спорткомлекс (А. В. Македонский), центр услуг (В. А. Кулибаба) и пр. Пройдет время, но соз-данное останется и будет радовать людей. Вряд ли кто-то вспомнит тех, кто плел интриги и мешал. Писал пасквили на нас. А вот этим вышеперечисленным и другим патриотам города я благодарен буду всегда за совместную работу во благо родного города!».
— Великим випробуванням для всіх став 2014 рік — початок російської агресії. Вас тоді призначили головою Запорізької обласної держадміністрації. Що запам’яталося?
— Несподівано мене викликає Турчинов. Ми були знайомі. Призначив зустріч на другу годину ночі. Розмова стосувалася мого призначення головою Запорізької ОДА. Головна тема — боротьба з сепаратизмом. Коли вже виходив з кабінету він мене запитав: «А ти розумієш, що їдеш на війну?». Я відповів, що розумію.
Чомусь ще запитав, чи є у мене «Парабелум». Я відповів, що не маю і подумав: «Звідки він в мене мав би взятися?».
Ну гаразд, потім видамо, — сказав.
Приїхав до Запоріжжя 3 березня 2014 року. Регіонала Олександра Пеклушенка, попереднього голову Запорізької ОДА на той час вже винесли з кабінету. Місто вирувало. Шум, гам. Всі налаштовані революційно.
Прийшов на мітинг. Більшість мене знала. Частина кричить: «Баранов молодець». А менша — іншої думки. «Дайте, нарешті, виступити», — кажу.
Головною моєю тезою було те, що маємо зупинити сепаратизм, не допустити сюди Путіна і навести порядок. Після виступу — оплески. Були, звісно, наперед підготовлені, що виступали проти, але виходили люди і казали: «Це чудовий хлопець, ми його знаємо. Ми за нього ручаємося».
Я вперше бачив тих людей. Потім хтось каже: «А давайте проголосуємо і побачимо скільки підтримує Баранова».
Проголосували. Одноголосно. На завершення сказав, що двері у моєму кабінеті відчинені всі 24 години. Такого, що прийдіть завтра, післязавтра — не буде. Присутніх запевнив, що тільки з їхньою допомогою можна втримати ситуацію і навести порядок. В кабінеті я практично ночував.
Розпочав з того, що створив антикорупційний комітет. Туди ввійшли толкові і активні люди. Надав приміщення і оргтехніку. Наділив великими повноваженнями — могли перевіряти все, що вважають потрібним. Дозволив бути щодня на оперативній нараді, щоб були в курсі всіх справ. Могли все знімати на фото і відео. Приховувати мені не було чого. Антикорупційний комітет запрацював. Створили обласну кадрову комісію. Туди ввійшли лідери різних громадських організацій, плюс авторитетні люди. Зокрема, в минулому мер Запоріжжя Олександр Головко, директори заводів.
Ті часи залишили багато яскравих спогадів: будівництво оборонних споруд, встановлення блокпостів, створення 37-го батальйону і забезпечення його всім необхідним, відправка артилерійської бригади на війну.
Якось телефонує мені начальник СБУ області Олександр Шмітько і каже, що нам потрібно негайно виїхати в розташування артилерійської бригади. Є проблема. Знаходилися вона на віддалі п’яти кілометрів від Запоріжжя.
А річ була в тім, що вони мали вже відправлятися на війну, але були одягнуті в капці і шорти. Частина воїнів з державним прапором вирушила в Запоріжжя до обл-держадміністрації. Зазначу, що одягати і озброювати військові частини — це не моя компетенція. Але ситуація катастрофічна. І потрібно було з неї виходити.
Зустрілися на півдорозі. Ми вийшли до них. Відрекомендувалися. Нічого не можна було почути: крики, мать-перемать.
Почекав, щоб заспокоїлися, а потім кажу: «Повертайтеся в місце розташування, а ми зараз під’їдемо, з’ясуємо ситуації і зробимо все, що у наших силах». Далеко вони не відійшли, тому швидко повернулися.
Зібралися під тентом. Воїни віком від 18 до 60 і командування частини.
— Подивіться в що ми одягнені, — кажуть.
— І сам бачу.
— А ще машини не заводяться, бо немає акумуляторів. Ключів і ремкомплекту також. Гума на колесах — лиса, як на такій гармату по полю тягнути? — кричать. Висловили все, що хотіли, — і все на мою адресу.
Стою слухаю і думаю: «А я яким боком? Це не моя сфера відповідальності».
Питаю командира:
— Ти дзвонив вищому командуванню?
— Так, — відповідає. Дзвонив, але вони сказали, що нічого не мають.
— Давайте домовимося так, — кажу я. — Ви з командиром пишете список всього, що потрібно і командир завтра в мене о сьомій ранку в кабінеті зі списком. Питання я вирішу.
— Якщо збрешеш, — кажуть, — приїдемо з гарматою під адміністрацію.
— Не приїдете, бо не маєте на чому, — віджартувався.
Засміялися. Народ наш почуття гумору ніколи не втрачав.
Почали на мене дивитися зовсім іншими очима.
Я ж розумів, що вони йдуть на війну. І багато з них не повернеться. Тому потрібно все зробити, щоб вони могли воювати, а не піти на вірну смерть. Вранці командир приїхав з величезним списком. На той час я вже створив Раду оборони, куди ввійшли всі силовики, плюс громадські рухи такі, як «Самооборона», «Правий сектор», «Народна рада». З усіма я був у товариських взаєминах. Ми були всі по одну сторону барикади.
Отже, зібрав всю Раду оборони. Звернувся до директорів заводів «Запоріжсталь», Дніпроспецсталь» і довожу до відома ситуацію. Сказав, що нам немає куди звертатися. Мусимо розраховувати на власні сили, інакше Путін завтра буде тут.
Кожному роздав по п’ять сторінок зі списку. Попросив щоб сьогодні ж все це закупили, а завтра щоб воно було у військовій частині. Мова йшла про 50 акумуляторів, 100 ремкомплектів ключів, п’ятдесят комплектів гуми для автомобілів. Незважаючи, що на це все потрібно було чималі кошти — все було виконано.
Добрим словом хочу згадати і подякувати Ростиславу Шурмі, генеральному директору заводу «Запоріжсталь», Вячеславу Богуслаєву, Герою України (ПАТ «Мотор Січ»), Олександру Шмітьку на той час очільнику Запорізького СБУ. У свій час він був начальником УБОЗа, при затриманні злочинця отримав поранення. Справжній боєць. Отже, питання вирішили.
На той час, вагомим психологічним фактором стало прийняття по-новому присяги нацполіцією. Це відбулося на Майдані в Запоріжжі, перед великою кількістю народу. Видали їм жовто-блакитні стрічки. Було дуже врочисто і хвилююче.
Я запевнив, що будемо стояти до останнього. Всі зрозуміли, що коли це прозвучало з вуст очільника облас- ті — то так і буде.
Ми також допомагали польовим шпиталям.
А ще пам’ятаю, як виявили в полі тисячі снарядів. Це був результат чиєїсь злочинної безвідповідальності. В такий час зробити великий феєрверк противнику було дуже легко. Ми перевезли боєприпаси в надійне місце.
Перед моїм автомобілем завжди рухалася «Нива» з вирізаним люком і привареним ДШК. Романтика… (Валерій Олексійович усміхнувся. — Ред.).
14 квітня, пам’ятаю, в Запоріжжі почали збиратися промосковські сепаратисти. Вони планували влаштувати мітинг. Зібралися патріотичні громадяни і їх закидали яйцями.
А вже 9 травня в кожному місті області я влаштував «Парад Миру». Попросили всіх голів райдержадміністрацій області, бізнесменів, щоб скрізь вивісили державні прапори: на всіх приміщення, офісах, магазинах і, звичайно, державних установах, щоб Путіну було зрозуміло, що хлібом-сіллю тут його зустрічати ніхто не буде. Проведене соцопитування засвідчило, що переважна більшість була антипутінська, на відміну від того, що Сурков нашіптував Путіну.
Спільними зусиллями ми похоронили саму ідею так званої Запорізької народної республіки. …Турчинов був правий, сказавши, що я їду на війну.
Якось з Криму до Бердянська російська агентура катерами перекинула зброю, яку мали автомобілем перевезти на Донбас. Притаїлися в Куликовій балці. Зокрема, там було 100 гранатометів, 200 автоматів. На місці, куди мали прибути кур’єри з Донбасу, СБУ зробили засідку і успішно їх арештували. Один, правда, дістав гранату, то його відразу ліквідували. Одному з них Калаянову дали 12 років ув’язнення. Тепер його обміняли і він, очевидно, десь в Росії. До речі, до цього він оголосив себе мером Бердянська і пихато заявляв, що Баранова з Бердянська вивезе в багажнику. Гостроти ситуації додає той факт, що з цим негідником ми вчилися в одній школі.
Лише про цей фрагмент з моїх воєнних буднів можна зняти фільм. А їх було багато. За результатами роботи начальник СБУ Валентин Наливайченко нагородив мене іменним пістолетом. Але не «Парабелумом».
Два роки тому мене запросили на сесію Запорізької обласної ради і вручили Орден «За заслуги перед Запорізьким краєм».
Це все приємно, але річ не в нагородах, а в сумлінній праці, щоб не було соромно дивитися людям у вічі. Гідно йти обраним шляхом, відстоювати свою думку, незважаючи на те, сподобається вона комусь чи ні. Це непросто. Суспільство і, так звана, «політична еліта» надзвичайно інертна і консервативна. Для більшості з них на першому місці — власний інтерес. Змінити щось — дуже важко.
«Это не значит, что нужно опустить руки. Уверен, что нужно писать, выступать, давить и предлагать. Придет время, придут профессиональные управленцы и все разумное будет реализовано. Украина станет цивилизованной европейской страной».
P.S.
Справедливо кажуть, що найкраще про людину говорять його справи. Це так. Перелік зробленого Валерієм Барановим зайняв би не одну сторінку видання. Його кипуча і творча енергія матеріалізувалася у сучасному обличчі Бердянська, у сонячному Запоріжжі, над яким майорить синьо-жовтий прапор, а не російський триколор, у людях, котрі завдяки знайомству з ним стали іншими. Він ніколи не зупиняється, продовжує працювати та будує нові плани з тим же запалом і водночас з розсудливістю прагматика. Мене дивує навіть не те, скільки зробив Валерій Олексійович Баранов, і продовжує робити сьогодні, а те, як йому це вдалося.
І все ж мій матеріал, шановні читачі, насамперед про Поклик, який веде справжню Людину обраною дорогою, надихає і дає сил змінювати світ, наповнювати духовністю, робити досконалішим, кращим.
Вічний поклик… Що це за сила така? Де його витоки — ніхто не знає. Але хто його почув, то вже ніколи не зійде з обрано шляху. Чому це так, хай залишиться загадкою, яку і не потрібно розгадувати.
Спілкувався Ігор КРАВЧУК
