ЗУСТРІЧ В АВТОБУСІ

Це чесне слово, вже не дитини, а студента-першокурсника, Артура ГМИРІ, про серйозні питання сьогодення, невтішні проблеми, які повинні бути висвітлені привселюдно. З надією працювати для ліпшої України.

Надворі стояв один із останніх днів вересня. Я, як кожного буденного дня, вийшов на автобусну зупинку. Сонце ховалося за хмарами, накрапав дощ, легкий вітер порошив. Настрій людей – понурий та заспаний – відповідав погоді. Напевно, чотири минулі робочі дні також залишили відбиток на їхніх обличчях, та розповідь моя не про них, як соціум, тож іду далі.

Треба сказати, що до певного моменту все йшло, як завжди, за звичайним розпорядком мого ранку, котрий плавно переходив у день. Сів у автобус, зайняв місце в його кінці, відкрив на телефоні книгу «Теорія Масової Комунікації» Різуна. На наступній зупинці зайшов чоловік, який примостився неподалік. На свій сором, мушу сказати, що маю погану звичку аналізувати людей за їхнім виглядом, нічого не знаючи про них. Так і цього разу.

Чоловік був років тридцяти, можливо, трохи більше, мав руде коротке волосся, одягнений у простий спортивний костюм з курткою, у руках тримав спортивну сумку для речей. Мабуть, був будівельником, бо ми виїхали з міста Ірпеня, який знаходиться приблизно за десять кілометрів від Києва, де сила-силена житлових комплексів. За логікою він їхав на вокзал. Не помилюсь, якщо скажу, що ми не дуже добре ставимося до приїжджих будівельників, тож і цей чоловік не викликав довіри. Не думайте, що я розглядав його хвилинами. Ні. Лише кілька разів кинув погляд на нього.

На цьому б і закінчилась наша історія, якби не двоє школярів, які зайшли в автобус на зупинці біля школи. Маршрутка була вже майже повна, тому вони сіли в кінці, саме біля цього рудого чоловіка. Це були дівчинка та хлопець з молодшої ланки. Саме з цього моменту розпочалася головна частина цієї історії. Рудий чоловік запитав хлопчика:

– Це твоя сестра?

– Так, – відповів малий.

Коли почалася їхня розмова, одразу відсторонив себе від книги, почав робити тільки вигляд читання, а сам уважно слухав. Любий читачу, не подумай, що хотів підслухати розмову, лише чомусь почав переживати за дітей, хоча я людина часто байдужа до інших, але діти – це моя слабкість.

– Скільки вам років, – запитав чоловік.

– Мені – вісім, а їй – сім, – відповів малий.

Діти ще до цього почали пустувати один з одним, що, напевно, і привернуло увагу дорослого, бешкет посилився. Хлопчик, граючись, притиснув сестру до кутка. Я гадав, що зараз чоловіка скаже, щось погане, але помилився.

– Треба любити та захищати свою сестру, чуєш, – звернувся незнайомець до школяра, додавши, – мати сестру – це круто, повір!

У той момент я подивися на його обличчя, яке ніби огорнула мука. Не знаю, які відносини у нього з сім’єю або сестрою, не знаю, як вона, але на його очах ледве не виступили сльози, він стримав себе. Далі додав:

– Я все життя мріяв про батька, але потрібно задовольнятися тим, що маєш, до того ж у мене прекрасна сестра.

Напевно, діти не розуміли глибини його слів. Так, він говорив не дуже грамотно, суржиком, добираючи слова, але це неважливо, принаймні для мене. Моє серце почало прокидатися від цього осіннього дня.

Незнайомець запустив руку в кишеню. дістав звідти гроші.

– Це вам на чай або, що ви там купуєте, – звернувся до дітей, простягаючи купюру. Прозвучало дуже просто, якось безглуздо, але я не слухав слова, а вдивлявся у його обличчя, що посвітлішало.

– Візьміть і батькам не кажіть, а то сваритимуть вас за те, що розмовляєте з різними поганими дядьками, – промовив він швидко, додавши, – у мене також є син, він трохи старший за тебе.

Тепер я вже точно переконався, що чоловік їхав додому, після місяців по-справжньому тяжкої праці будівельника з її українськими умовами.

Діти були трохи приголомшені й нічого не могли відповісти дорослому. Мабуть, вони й не знали, що казати.

– Бережіть себе, слухайтеся батьків і любіть один одного, – сказав незнайомець наостанок, перед тим, як школярі вийшли з автобуса. Н

апевно, я не знаю слова, яке б описало моє здивування та піднесення від того, що побачив. Цей чоловік своєю простою добротою вивів мене з осіннього сну, показав простий приклад щирості й душевного тепла до ближнього. Тугу та щастя, з якими він звертався до дітей, неможливо було не помітити. Дякую тобі, незнайомцю, що зробив таку послугу для мене.

ЗАРУЧНИКИ

Стояв спокійний літній день, все відпочивало, лише вітер ледве гойдав гілки дерев. Та ця крихка рівновага була оманливою, вона слугувала лише затишшям перед бурею, що вичікувала моменту, коли сонце почне сідати, саме тоді станеться виверження. Земля знову буде страждати майже, як кожної ночі, людська кров окропить її та вбереться в неї, щоб завтра виросли прекрасні квіти.

Стук у двері, за кілька секунд звук ключа, який почав робити оберти в замковій щілині. У двері зайшов чоловік високого зросту, легкої статури з посивілим волоссям та короткою бородою, що вкривала все обличчя, напевно, років шістдесяти, одягнений був просто в легку білу сорочку та чорні панталони. Коли він відкрив двері, одразу почав дивитися в кімнату, шукати людину, яка чекає на нього.

– «Мамо»,– гукнув він.

– «Мамо»,– прокотилася луна по квартирі ще раз.

Він застав її в спальні, вона тихо лежала із заплющеними очима, але не спала. Це була вже старенька бабуся, яка пройшла не одне випробування долі та вистояла перед лихоліттями минулого століття. Волосся вже почало покидати її голову зовсім, обличчя було стражденним, але віддавало теплом і добром, у очах починало зовсім гаснути світло, одне око вже втратило його назавжди, а інше отримувало потьмянілі промені сонця з великою складністю. Слух теж переживав свій не найкращий вік, а вимовляти слова, не ковтаючи їх, було важким завданням для язика. Ноги вже майже не мали сил на те, щоб вийти на вулицю, вони часто підводили навіть вдома, тому спуститися два поверхи вниз було, наче пробігти марафонську дистанцію для молодого. Уночі щастям для неї було поспати п’ять годин, безсоння сушило її щоночі.

– «Що там на вулиці синку?», – ковтаючи слова, питає бабуся, відчувши його прихід.

Чоловік сів біля матері подивився у вікно, витер сльозу, що мимоволі скотилася з його очей – він не міг дивитися на таку маму без жалю останнім часом. Кожного разу, коли опинявся тут, у домі, де минуло його дитинство, не мав жодного шансу стримати свої почуття навіть перед найдорожчою людиною. Тут він бавився зі своїм старшим, вже покійним, братом, тут вони отримували прочухана від батька, тут він подорослішав і став чоловіком.

– «Вже сідає сонце, трішки шумить гроза (хоча грози не було), у саду почали квітнути ромашка, гортензія та лаванда. Сьогодні видався теплий літній день, жодної хмари на небосхилі, до вечора було тихо. Ані дощу, ані грому не було чутно. Але зараз щось стає темно, небо наповнюється чорними хмарами, мабуть, буде буря. Ще я приніс тобі ромашок і кілька фотографій онуків, як ти й просила»,– із важким серцем розказував син.

– «Дякую сину, я завжди любила ромашки», – сказавши це, вона відразу взяла фотографії та пригорнула до серця, потримала так кілька хвилин, поцілувала своїми засохлими устами, а вже потім почала пильно їх розглядати, слухаючи розповіді про них.

Для старенької фотографії онуків, які живуть майже за тисячу кілометрів звідси, вже давно не приїжджали до неї, були справжньою відрадою, яка хоч якось розбавляла біль старості. Це були манливі солодкі мрії про добре життя для своїх найрідніших, про їхній успіх і про світ без журби та жалю.

Вони повечеряли разом. Часто він залишався тут, щоб допомогти мамі вночі, але сьогодні не мав такої можливості, тому о восьмій годині вийшов, бо о дев’ятій вечора вже починається комендантська година. Його совість дорікала йому, що він ще раз збрехав мамі.

На небі не було жодної хмари, воно було чисте, лише кольори сідаючого сонця розмальовували його ніжними відтінками червоного та навіть рожевого. Чоловік із понурим обличчям та журбою крокував у сутінки, дивлячись на розпечену зірку, яка вже сяяла останніми теплими променями сьогоднішнього дня.

Але, як і сьогоднішнє сонце, життя дев’яностолітньої людини неминуче йшло до свого завершення. Він розумів це, тому й не хотів розповідати про те, що гроза, яка шумить на небі, – це не природне явище, а ракети, які летять лише з однією ціллю – вбити людей, що вони, просте мирне населення, втягнуте у війну, де кожного дня помирають не тільки воїни, а й випадкові жертви, без яких немає жодної війни. Згадав, як півроку тому в квартиру його знайомого влучив снаряд: на щастя, нікого не було вдома, але товариш міг залишитися без житла, якби в нього не було дачі біля міста. Він йшов додому і думав про квіти зла, що їх всюди посіяла війна. Вони вже проростають у душі кожної людини, ненависть один до одного захоплює їхні серця, смерть сіє скорботу в кожній хаті, наповнює кладовища могилами молодих і старих, багатих і бідних. Тільки квіти як росли, так і ростуть, квітнуть, а потім в’януть. Він ніколи не був побожним, але зараз почав молитися за мамину душу та за свою, за життя дітей та онуків там, на іншій стороні.

Сьогодні вночі бабуся вже котрий раз чула, як шумить гроза, як вдаряє вона в землю, залишаючи воронки, як падає град, поливає землю та забарвлює її подекуди багряними слідами, як трясеться земля, охоплена жахом війни. Вона не знала правди, але це не заважало їй молитися на ікону Богородиці за кожного із нас, незважаючи на національність чи політичні погляди. Старенька свято вірила в рівність людей перед Господом.