ВАРТО ОДИН РАЗ ПОСЛУХАТИ, ЩОБ ПОЛЮБИТИ НАЗАВЖДИ
Це я про Співачку Оксану Савчук та цимбаліста-віртуоза Івана Кавацюка, – разом – дует «Писанка», що став візитівкою України у світі. Вони зачаровували серця шанувальників української пісні в Канаді, США, Фінляндії, Швеції, Греції, Італії, Франції, Австрії, Німеччині, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії, Польщі… Магія «Писанки» така сильна, що, потрапивши в їхній полон, глядачі спрагло бажають нової зустрічі.
Народні артисти України Оксана Савчук та Іван Кавацюк – лауреати Міжнародної премії «Дружба», літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича, почесні громадяни Буковини.
З Оксаною та Іваном ми знову зустрілися в Будинку культури творчої молоді «Автораф», що в Чернівцях на святкуванні 30-ліття Першого фестивалю «Червона рута». Це ніби було недавно і водночас давно. Щиро привіталися. «А вони не змінилися, – подумав я. – Такі ж гарні і молоді, як і багато років тому». Здогадався в чому секрет. Дарую, шановні читачі, рецепт молодості – це Кохання, улюблена справа, Успіх… І ще, напевно, треба народитися під щасливою зіркою. Всього-то.
– Згадаємо перший фестиваль «Червона рута»? Пам’ятаю пісню, яку виконував на відкритті, на стадіоні «Буковина» Назарій Яремчук: «Червона рута – наш фестиваль».
– О. Савчук: –Так – це наш фестиваль, як і для мільйонів шанувальників української музики. Для нас з Іваном він став щасливим куполом над головою. На ньому ми познайомилися. Довго йшли одне до одного. Іванко грав у знаменитій «Заграві», я була виконавицею автентичних пісень. До цього навчалася в Театральному інституті імені Карпенка Карого, на акторському факультеті, – клас Ади Миколаївної Роговцевої, – закінчила з відзнакою. В той час там також навчався талановитий і успішний режисер Сергій Проскурня.
Отже Фестиваль не тільки звів мене з Іваном, не тільки знову відродив до творчості, але й подарував безцінний скарб – кохання.
Ми з’єдналися в родину, ми з’єдналися в «Писанку» і з того часу вона котиться і котиться світом.
– Щодо вашого кохання, то і питати зайве, воно у ваших очах, а ось про долю «Писанки» цікаво б почути з перших вуст. Що ж вона вам напророчила?
– Гарну, щасливу долю «Писанки» – ми вималювали удвох з Іваном. Вона дуже складна і цікава, барвиста і неповторна – мальована різними кольорами – все, як на писанці. Становлення припало на непрості 90-ті роки, коли не було шматка хліба, образно кажучи, але ми розуміли, що така наша доля.
У той непростий час багато наших талановитих колег зійшли з мистецького шляху, бо не витримали випробувань, або поїхали за кордон. Ми вижили, і, слава Богу, не голодуємо (сміється – ред.). Головне – не стояти на місці, а бути в постійному пошуку і розвитку. Завжди багато плануємо, а потім підтягуємося до задуманого. Маємо все реалізувати.
У наступному році буде вже тридцять років «Писанці». Видано десятки різних за жанрами музичних альбомів. В цьому році ж плануємо видати саме архаїку автентику, з якої ми починали. Тобто повертаємося до витоків.
Маємо також постійні телевізійні проекти «Різдво у «Писанки» і «Великдень». Цього року, якщо Бог допоможе, хочемо підготувати концерт, який би зібрав все краще. Але все-таки, в першу чергу, це буде народна пісня, піднята на найвищий щабель першоджерела. Нагадаємо з чого починали.
– Ви багато гастролюєте за кордоном. І вас чудово приймають.
– Як не дивно, ми більше витупаємо за межами України. Давно зрозуміли, що народна пісня – це її духовний паспорт, саме через пісню пізнають Україну. Взимку, якраз на Новий рік, плануємо до Італії. Виступаємо не тільки перед українцями.
У Фінляндії, де ми були вже чотири рази у різні пори року, то концерти були для фінів. Коли колядували для них, то вони піднялися і заколядували нам фінською. Це було дуже зворушливо.
У Греції на концерти приходили і греки. В українців і греків багато спільного. Ми полюбили Грецію, Візантійську культуру, мову всією душею. За мелодикою грецькі слова подібні до наших. У нас є навіть пісня «Аксіос». Ми, зокрема, нею зустрічали папу Римського у Львові, а також «Киріє Елейсон» Господи помилуй.
Не цураємося і популярної музики. Ніколи не забуваємо пісні Володимира Івасюка, Павла Дворського, виконуємо твори молодих композиторів. Дуже любимо інструментальну музику. Іван має багато інструментальних композицій в своєму репертуарі.
– Пане Іване, ви змінили, так би мовити, класичні цимбали на гуцульські. В чому річ?
– І. Кавацюк: – Це пов’язано ще з однією сторінкою в нашому розвитку. Я постарався гуцульську архаїку винести на професійну сцену. І природньо всі вже добре призабуті автентичні гуцульські мелодії виконувати на гуцульських цимбалах. У відродженні гуцульської автентики бачу своє призначення. Бо ще років десять і архаїка була б остаточно втрачена. Виконання гуцульських автентичних мелодій принесло мені багато перемог на світових конкурсах. Дуже добре, що людство прийшло до того, що потрібно зберігати минуле. Це, у свою чергу, сприяло тому, що і в Україні все більше проявляється інтерес до цимбал і автентики. Вона має вплив і на сучасну музику. Багато рок груп використовує гуцульські цимбали. Очевидно, я і дав перший поштовх до цього. Але на це пішли роки.
– Народна пісня вас привела і до духовних пісень?
– О.Савчук: – Нам Бог подарував композитора і духовного наставника – отця Валерія Сиротюка. Він священик Греко-католицької церкви, Катедрального Собору Успіння Пресвятої Богородиці Чернівецької єпархії. Це та церква, яка пам’ятає Ольгу Кобилянську, Юрія Федьковича. Сьогодні вона збирає Буковинську інтелігенцію. У церкві є чудотворна ікона Матінки Божої Надія безнадійним.
Отець Валерій написав для нас дуже гарні духовні пісні. Це ще одна сторінка нашої творчості. Виконувати духовні пісні, відчувати себе в гармонії з Всесвітом – щось неймовірне.
Ми віримо, що все від Бога і талант теж. Якщо людина працює на славу Бога – то їй все вдасться. Якщо тільки на свою славу, то часто непомітно для себе збивається з творчого шляху на манівці. А звідти короткий шлях до різних негараздів.
Людина має бути вдячна Богу за талант і не привласнювати його тільки собі.
– Пане Іване, я розумію, що за вас найкраще говорять цимбали, та все ж: де витоки вашої майстерності і таланту?
– У мене вся родина – музиканти. В моєму селі Мишині, що на Коломийщині, народних музикантів більше ніж у всій області. В селі є родинні капели.
Таїну музики і її секрети я переймав у дідуся, батька. Але також пізнав ціну класичної музичної освіти. Спершу була Коломийська музична школа, а згодом – Дрогобицьке музичне училище і Рівненський інститут культури.
– Невже в Рівному були викладачі цимбал?
– Питання доречне. Коли вступив до інституту, то викладачка, яка мене навчала, переїхала до Петербурзької академії, вона там захищала дисертацію. Отже, до закінчення інституту я навчав себе сам.
– Чи маєте вже своїх учнів?
– Учні є. Але ми – гастролюючі артисти і про повноцінну школу говорити ще рано. До кожної справи потрібно ставитися дуже відповідально. Ми дякуємо Богу, за те, що є, як сказано: думай про царство небесне, а все інше – додасться.
