СИМИРЕНКИ: ПЛАТОН та ВАСИЛЬ
Федір Степанович Симиренко народився наприкінці ХVІІІ століття на Платоновому хуторі поблизу міста Городища (тепер Черкаська область) в козацькій родині, але згодом потрапив до кріпацтва. (1780-ті–1867), 1843 року Тарас Шевченко познайомився з колишнім кріпаком Федором Симиренком, і вони заприятелювали.
2 січня 1821 року у місті Сміла народився Платон Симиренко, старший із братів. Розумний, тихий, спокійний хлопчина, був настільки слухняним, що найчастіше повторював фразу: «Як батько ска- жуть…».
Сказав татусь: «Збирайся до Оде- си!», – зібрався – і закінчив там пансіон Золотова. Мріяв продов-жити навчання у Московському університеті, але батько наказав допомагати на фірмі, – і допомагав. Правда, з часом тато послали його учитися в політехнічному інституті в Парижі. Там одержав кваліфікацію інженера-технолога з цукрового виробництва. Відвідав цукрові заводи у Франції та Німеччині, познайомився з роботою кращих підприємств.
Перебуваючи у Франції, Платон розробив детальний план майбутнього цукрового заводу, уклав кілька договорів на поставку для свого заводу новітнього європейського обладнання з переробки буряків. Запросив із Франції 30 спеціалістів із виробництва цукру.
Уже в 1843 р. у селі Ташлик родина Симиренків запустила перший не тільки в Україні, а й у всій Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод. Якось на Мліївському заводі трапилася поломка, виробництво припинилося, і фірма зазнала збитків, оскільки устаткування для цукрової промисловості в Росії не випускали. Щоб заміна якоїсь деталі або ремонт не вимагали великих витрат і не втрачався дорогоцінний час, збудували під Млієвом машинобудівний завод, який випускав устаткування для цукрових заводів і деталі для інших підприємств. Завод став першим найбільшим машинобудівним підприємством в імперії, з найвищим рівнем техніки. На цьому ж заводі були побудовані й перші пароплави для Дніпра – «Українець» і «Ярослав Мудрий», що курсували між Києвом і Кременчуком.
Продовжуючи традиції родини, Платон створив щасливу сім’ю. Він одружився з Тетяною Іванівною Овчинниковою, молодшою на 8 років за нього, дочкою мільйонера (купця I-ї гільдії, голови Одеської думи); онукою кріпака-втікача. У Платона та Тетяни народилося шестеро дітей, із яких згодом всесвітньої слави зажив син Лев, найвідоміший помолог і селекціонер (помологія – наука про сорти плодових і ягідних рослин). Захоплення садівництвом у Лева не було випадковим: його батько заклав в Млієві чудові сади і облаштував оранжерею, де було представлено сотні різних плодово-ягідних рослин. Там Платон Федорович і вивів новий сорт яблук, якому син Левко дав назву на честь батька– «ранет Симиренка».
Влітку 1859 року до Млієва приїхав Тарас Шевченко. Кобзар відвідав городищенські заводи, садибу Платона Симиренка, Кіндрата Яхненка та Олексія Храпаля. Він побачив паростки національного капіталізму, містечко майбутнього: два корпуси цукрового заводу на сім поверхів, дві школи, технічне училище, безкоштовні лікарні на сто ліжок, церкву, театр, крамниці з недорогими товарами, бібліотеку. Робітниче містечко складалося з 150 окремих будиночків із садибами для сімейних і гуртожитку для самотніх. У той час три міста царської Росії освітлювалися газовими ліхтарями: Мліїв, Москва й Петербург. Близько 200 навколишніх сіл та хуторців знаходили тут роботу й порятунок у важкий час. Тут робітники мали вищу платню, ніж у сусідів, харчувалися в їдальнях і купували товари за пільговими цінами, одержували пенсії. Їхні діти мали право безкоштовно навчатися у школі та технічному училищі, користуватися бібліотекою, лікуватися. Усюди панувала доброзичливість, повага, українська мова була не тільки в побуті, а й у діловодстві.
Коли Тарас Григорович усе оглянув, він обійняв Кіндрата Яхненка і, плачучи, повторював: «Що ти тут сотворив, батьку!» Тоді ж Шевченко залишив на згадку офорт «Приятелі», а на дверях оранжереї напис у вигляді вірша з чотирьох рядків:
О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Цей автограф родина Симиренків берегла як найдорожчу реліквію. 1860 року в Петербурзі було видано два останні прижиттєві «Кобзарі» Тараса Шевченка, на обкладинці книг зазначалося «Коштом Платона Симиренка». Цей напис було зроблено без дозволу Платона Федоровича. Один збірник був призначений для вузького кола шанувальників поета й містив вилучені цензурою твори. Платон Федорович не тільки надав Шевченкові кредит у 1 100 карбованців, а й викупив близько тисячі книжок і роздав їх своїм робітникам, службовцям.
І одна за одною потяглися катастрофи: під час нальоту банди було пограбовано касира фірми (300 тисяч карб.), влада розпочала цькування Симиренка за необачний напис на «Кобзарі». Це та негаразди із дружиною Тетяною довели 42-річного Платона Симиренка до божевілля й передчасної смерті.
Справами родини заопікувався молодший із братів – Василь Симиренко. Інженер-конструктор приїхав із Парижа з юною дружиною. Французьку дворянку українець полонив своїм коханням і пані Софія всупереч волі татуся пішла під вінець. Сім років її батечко не визнавав цей шлюб, а потім здався. Молода швидко перейняла козацькі звичаї родини, навчилася прясти, шити, вишивати, українські страви готувати, вивчила мову і чудово співала під власний акомпанемент улюблені чоловіком пісні. З часом пані Софія винайшла рецепт виготовлення пастили. Багато практикуючих лікарів Європи рекомендували пастилу Симиренка як смачний і дієвий лікувальний засіб. Дітей Василю й Софії Симиренкам Бог не дав, то вони й узялися після смерті брата за виховання його синів: восьмилітнього Левка та п’ятилітнього Миколки.
Василь Симиренко – технолог, підприємець, поліглот (знав 8 мов) прожив 80 років. Він віддано, до глибин власної кишені дбав про українську культуру. Член Старої Київської Громади систематично десяту частину прибутку віддавав на українські журнали «Киевская старина», галицький журнал «Правда», першу щоденну україномовну газету «Рада», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник», «Наукові записки Наукового Товариства ім. Шевченка». Допомагав вигнанцю Михайлу Драгоманову. Жодне з видань творів Шевченка не відбулося без матеріальної допомоги Василя Симиренка.
До речі, саме він і тітка гетьмана Павла Скоропадського графиня Єлизавета Милорадович заснували у Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Симиренко придбав для нього добротний дім у Львові і фінансував його. Багато вчених називали НТШ українською академією. Василь Федорович першим у царській Росії заснував фонд підтримки української літератури, культури і науки, який надавав допомогу багатьом українським діячам (Коцюбинському, Лисенку, Драгоманову).
Він видав В. Антоновичу лист-доручення, за яким той міг будь-коли брати будь-яку суму на українські справи, причому Симиренко ніколи не з’ясовував подробиць, не вимагав звітів. На кошти Симиренка існував хор ім. Лисенка, здійснював закордонні гастролі. Свій палац у Києві на вул. Десятинній, 9, побудований В. Ніколаєвим, Василь Федорович відписав Українському науковому товариству. До війни там містився Кабінет Українського Мистецтва УВАН, з осені 1941 – Спілка українських письменників, очолювана Оленою Телігою. Нині – посольство Великої Британії. 26 вересня 1995 року на будинку з’явилася меморіальна дошка. На відкриття з Канади приїхала Тетяна Симиренко, виступав хор «Гомін» під орудою Ященка.
За кошти Симиренка київська «Просвіта» викупила у Нальчику будинок Марка Вовчка під музей. Усе майно вартістю 10 мільйонів карбованців Симиренко заповів на культурні цілі. 17 грудня 1915 р помер Великий Хорс – Василь Симиренко, похований на Аскольдовій могилі. У некролозі А. Ніковський писав: «…майже нікому невідомий, але видатний і глибоко культурний український меценат і патріот». Радянці викинули рештки.
У 1999 році Ліга українських меценатів заснувала премію імені Василя Симиренка для відзначення заслуг людей, які зробили особливо вагомий внесок у формування міжнародного статусу України. Першим лауреатом став почесний громадянин Львова Збігнєв Бжезінський. Він передав грошову частину премії (5000 $) Львівському університету.
Ганна ЧЕРКАСЬКА
