«ВІК – ЦЕ НЕ ФІЗИЧНИЙ СТАН, А ВІДЧУТТЯ ДУШІ»

Владлен ЛЕПСЬКИЙ:

«ВІК – ЦЕ НЕ ФІЗИЧНИЙ СТАН, А ВІДЧУТТЯ ДУШІ»

В ладлену ЛЕПСЬКОМУ, відомій в Україні і за кордоном особистості, директору Комунального закладу «Черкаський обласний центр медико-соціальної експертизи Черкаської обласної ради», професору, Заслуженому лікарю України, Герою Чорнобиля виповнилося 60. Владлену Володимировичу притаманний власний глибокий філософський погляд на життя. Будь-яку подію, ситуацію, момент розглядає не як окремий факт, а як фрагмент буття, в якому минуле, сьогодення і майбутнє є нерозривним. І це справедливо. Адже недаремно кажуть: хто забуває минуле, той не має майбутнього.

Саме тому, очевидно, Владлен ЛЕПСЬКИЙ цікавий як широкій аудиторії, конкретному співрозмовнику і, безперечно, журналістам.

– Владлене Володимировичу, ось Ви проснулися вранці 16 жовтня і усвідомили, що вам уже шістдесят. З яким настроєм це сприйняли?

– День до того, коли мені ще не було шістдесят, і тоді, коли виповнилося, – різниці не відчув. Шістдесят так шістдесят. Життя триває, і це – прекрасно.

Розумієте: вже так склалося і відклалося у свідомості, що 60 років – це певний рубіж. Для багатьох в один момент закінчується бурхлива трудова діяльність, і ти переходиш у розряд пенсіонерів. Одні рахують роки і місяці до пенсії, щоб зайнятися улюбленою справою: прочитати книжки, які не встиг, частіше ходити на рибалку, більше уваги приділити вихованню внуків тощо. Інші – не бачать себе поза роботою і колективом, продовжують працювати. Щодо науковців, творчих людей, журналістів, як ви, то пенсійний вік чисто умовна категорія.

Щодо мене, то я не помітив, як перетнув цей рубіж, бо завжди був переконаний, що вік – це не фізичний стан, а те, що відчуваєш в душі. Адже, напевно, всім відоме відчуття весни взимку чи восени. І навпаки, з прикрістю бачимо людей, які у двадцять – вже погаслі і нічого їх не радує, і нічого їм не потрібно.

Пройдений шлях – це великий досвід і знання. Знання, в першу чергу, життя. Пригадуєте популярний шлягер улюбленого всіма співака Вахтанга Кікабідзе «Мои года – мое богатство». З ним я погоджуюся лише наполовину: багатством роки можна вважати тільки тоді, коли все набуте передасиш нащадкам. Хоча, можливо, він це і мав на увазі.

Дуже важливо не зупинятися. Те, що зроблено, вже зроблено, те, що досягнуто – вже досягнуто, і почивати на лаврах – це не для мене. Властивість моєї вдачі і націленості на результат така велика, що чим старшим за віком стаю, тим більше завдань перед собою ставлю, тим більше планів будую.

– Що вважаєте своїм головним здобутком?

– Коли мене вітала родина, колеги, друзі, з якими ми раділи успіхам, перемогам і разом переживали невдачі, щедро ділилися досвідом, ніколи не лукавили, – я ще раз відчув, що це – мій головний скарб, той, що не купиш за всі багатства світу. Тому дуже всім вдячний і щасливий був бачити за одним столом.

– Бог говорить з людиною випадком, який змінює долю?

– У житті я мав багато доленосних випадковостей, що кардинально вплинули на моє життя. Геополітичною подією, сповнену глибокого драматизму, яка змінила долі мільйонів, і мою теж, розділила життя навпіл «до і після», – стала аварія на Чорнобильській АЕС. Нас зібрали, але ніхто толком не знав, куди ми їдемо і що маємо робити. Розмови точилися, що в Чорнобилі трапилася пожежа, і терміново потрібні лікарі. Коли прибули на місце дислокації у нашвидкуруч збудований шпиталь і до нас почали привозити людей з променевими опіками, очевидним став весь трагізм ситуації. Але я не розгубився. Фахово і психологічно був готовий до роботи.

Згодом, коли аналізував ситуацію, згадав, що якраз під час проходження практики в медінституті на Трипільській тепловій станції зірвався котел. Постраждалі поступали до нас з травмами і серйозними опіками. Це для мене було чи не першою серйозною перевіркою як лікаря на готовність працювати в екстремальних ситуаціях.

Отже, це теж невипадково. Дехто каже, що випадковостей не існує. Можливо і так. Звичайно, теплові опіки і опромінення – це різні речі, як і їх наслідки. Однаковими є тільки біль і страждання людей. Головний висновок, який зробив, пройшовши весь цей тернистий шлях, – потрібно завжди з гідністю зустрічати виклики Долі, бо не все залежить від нас, але наперекір всьому ми маємо, хай на надзусиллях волі, завжди залишатися людьми.

Доля дуже примхлива синьйора: може бути скупою і холодною, але якщо ти гідно сприймаєш її випробовування, то стає доброю і щедрою.

Одним з її подарунків стала зустріч з Лесею, яка стала моєю прекрасною дружиною і докорінно змінила все моє життя. Вона яскравою зіронькою освітила наш майбутній шлях. Маємо спільну чудову донечку Аннушку. Те, що Леся Леонідівна та людина, з якою беззастережно можна йти життєвим шляхом, відчула відразу і моя мама, яка мені пошепки сказала: «Так – це Вона».

Леся пробудила в мені незвідані до того почуття. Світ заграв новими яскравими фарбами. Вона – романтична особистість. Коли подорожуємо, на все дивиться крізь призму своєї поетичної душі, помічає ті деталі, які я не бачив. Згодом і я почав все сприймати і мислити по-новому.

Водночас, вона дуже прагматична і навіть педантична в роботі. У ній це все поєднується найкращим чином. Все, за що береться, доводить до ладу. З усмішкою пригадую, як я працював над однією медичною темою. Керівник вважав, що без опису патоломорфолога – не обійтися. Ми з Лесею впоралися самі. Роботу високо оцінили. Про те, що ми обій-шлися без патоломорфолога, сказати забув.

Потрібно радіти успіхам дружини. Мені смішні ті чоловіки, які бояться розумних жінок. Це, очевидно, від невпевненості у власних розумових здібностях. Захоплююся творчими успіхами дружини, її впевненими кроками в журналістиці. Коли Всевишній обдарував певними талантами, то не реалізувати їх – гріх. Аналізуючи пройдений шлях, розумію, що великим стимулом було народження донечки Аннушки. Спостерігати і сприяти її становленню – велика радість. Вона часто нас приємно дивує. Так було в одному готелі за кордоном, де донька спілкувалася гарною англійською мовою, чим вразила присутніх і нас, у першу чергу. І це в десять років. Дитина вже має власні погляди і позицію. Де б не була, знає, що вона – українка. Любов до України в неї не демонстративна, але дуже глибока.

Все сказане змушує не зупинятися, і поки є сили, працювати для нашого суспільства і держави, за яку інколи буває «прикро», – як казав один герой фільму.

– Велику роль у Вашому житті відіграв козацький край – Черкащина. Вона надихає?

– Ніколи не забуваю, що все життя тісно поєднано з Черкащиною, яка славна великими синами України. Тут гартувалася її свобода і воля. Саме тому, окрім керівництва медичним закладом, наукової роботи, займаюся ще й краєзнавством. Побачило світ видання «Історія краю крізь призму символіки: Набутівська сільська рада»). Їздили по області, працювали з архівними документами. Адже сила нації не в кількості боєголовок і складів зі зброєю, а в незламності духу. Українці багато разів упродовж нашої історії були переможеними, але залишалися нескореними, що, врешті, і призвело до утворення власної держави. А видання, які відкривають невідомі, або приховані сторінки нашої історії і сприяють формуванню національної самоповаги та відчуття спорідненості та духовного зв’язку з історичним минулим, зі своїми далекими предками, – дуже потрібні. Сподіваюся, що все це сприятиме народженню такого лідера Української держави, який зможе синтезувати всі надбання, віднайде рецепт побудови гармонійної і демократичної країни, де кожен буде відчувати себе господарем. Ось тоді ми і станемо непереможними.

На цьому і стою.

Спілкувався Ігор КРАВЧУК