Секрети геніальності
З 18 жовтня до 15 грудня у мистецькому просторі ARTAREA в Києві проходить виставка творів Івана Марчука «Секрети геніальності».
Назва скромна й обґрунтована. За версією міжнародної консалтингової компанії Creators Synectics (Велика Британія) британське видання “The Daily Telegraph” 30 жовтня 2007 р. зарахувало Івана Марчука до списку “100 найбільших геніїв сучасності” (“Top 100 Living Geniuses). Варто додати, що до того престижного “Тор 100” ввійшли тільки троє живописців: англієць Дем’єн Херст (Damien Hirst; 1965 – №16), американець Роберт Крамб (Robert Dennis Crumb, 1943 – №20), український художник розташувався під №78 у чарті.
Відомо, що Міжнародна Академія сучасного мистецтва в Римі (Accademia Internazionale D´arte Moderna; via Giulio Sacchetti, 10 B/16) має “Золоту гільдію” (Albo d’Oro) із 64 художників світу, єдиний український художник у її складі Іван Марчук, обраний почесним членом Наукової ради Академії.
Марчук представив картини та пластичні роботи, створені від 1965 року до сьогодення, серед них – понад 100 творів, невідомих публіці. Спеціально для виставки було створено вражаючу 20-хвилинну панорамну digital-інсталяцію за мотивами робіт художника, в якій під музику Мирослава Скорика та спів Пікардійської терції «оживають» роботи «маестро найвищого престижу».
Отже, визнаний світом геній, найбільш титулований український художник ділиться секретами. У чому таємниці Івана Степановича? За півстоліття творчої діяльності він провів понад 150 монографічних та 100 колективних виставок в Україні та за її межами. У доробку Івана Марчука близько 5000 картин, виконаних дев’ятьма видами техніки (авторство деяких належить лише йому). Іван Марчук – патріарх українського авангарду, творець власного унікального стилю виконання картин (який сам автор визначає як абстрактний сюрреалізм) або «пльонтанізм».
І найбільший секрет – дитинство, любов батька, матері, сестер. «Мій тато був на все Волинське воєводство відомий ткач. Дехто думає, що все моє життя було засноване нитками, що нитка моя тягнеться з дитинства. Але одного разу я забув, що мій тато – ткач. Мені самому кортіло ткати нитку, але в іншому вигляді. І я вигадав власну техніку. Так ніхто ніколи не робив і, дякувати Богові, не робитиме. Бо для того треба мати неабиякі терплячість і вміння». Було то у 1965 році в Києві, коли Марчук працював в Інституті надтвердих матеріалів. «Шлюзи моєї внутрішньої скутості прорвало, я не встигав фіксувати все, що мене переповнювало», – згадував художник. Відтоді й з’явився унікальний «марчуковський» стиль, який ні з яким іншим не сплутаєш. Іван Степанович вишиває, гаптує, мережить своїми нитками полотна, ніби з клубочків чудернацьких ниток творить пейзажі, що гіпнотизують глядача.
Цю дивовижну технологію автор назвав «плентанізм», жартівливий термін вигадав сам Іван Марчук від слова «пльонтати», так бо казала його неня, коли чесала своє довге волосся і ремствувала, що воно «запленталося». Неологізм «плентанізм» уже є в енциклопедіях з мистецтва.
На виставці представлено твори десяти періодів, яким художник дав назви: «Голос моєї душі», «Цвітіння», «Пейзажі», «Портрет» (найбільше автопортрет), «Кольорові прелюдії», «Нові експресії», «Біла планета 1», «Біла планета 2», «Виходять мрії з берегів», «Погляд у безмежність».
Стиль, художня манера кожного періоду своєрідна, тому створюється враження, що це виставка «Десяти Марчуків».
Ось кілька відгуків заворожених глядачів.
– Ці картини призначені для медитації.
– Дивовижне мереживо! Такі роботи неможливо підробити.
– Неймовірні картини, які дарують диво та просвітляють душу.
– Так це ж бомба!
– Марчук – творець нових світів.
– Нічого не розумію, але це гаптування гіпнотизує. Відірватися неможливо.
– Для мене це пророцтва з натури та одкровення у кольорі.
– Геніально! Полотна можна використовувати як готовий принт для тканин, хустинок.
За задумом митця, «Секрети геніальності» – остання його експозиція для киян. 83-річний Іван Степанович Марчук прийняв рішення завершити період виставкової відкритості.
Оксана ІВАСЮК, доцент Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича:
– Приємною несподіванкою стала зустріч з нашим славетним художником Іваном Марчуком безпосередньо у виставковій залі. Цілком було очевидно, що він спраглий зустрічі з шанувальниками, як і ми з ним. Іван Степанович у чудовій фізичній формі, переповнений новими ідеями і задумами, про які із задоволенням розповідав вдячним слухачам, а також ділився секретами живопису. Це не був виступ метра перед аудиторією, а спонтанний діалог із глядачами.
Мене завжди цікавило новаторство Івана Марчука. Виставку відвідала, щоб на власні очі побачити новий монументальний цикл його робіт «Кольорові прелюдії» (10 полотен), що експонується вперше, ще раз спробувати розгадати магію його техніки, насолодитися витонченістю кераміки, пройнятися ранніми пластичними роботами. Серія «Ярослав Мудрий» – надзвичайна. Тут простежується українська модерна традиція сімдесятих років. А ще відчула безодню абстрактних картин митця «Погляд у безмежність» або, як їх ще називають, творами сюрреалістичного космізму Івана Марчука. «Погляд у безмежність» ми обговорювали з моїми подругами – Людмилою Ткач і Тетяною Гуцуляк. Вважаєтмо, що це сцени бою Українського лицарства, імпрегнація на полотно їхнього незламного духу, жаги до перемоги і зневаги до смерті.
А ще картини Івана Степановича народжують різні асоціації. Я відчула, як шедевр Івана Марчука «Золота ніч» перегукується з шедевром Тараса Шевченка «Місячна ніч на Кос-Аралі». Це ніщо інше, як метафізичне спілкування образами між двома талантами через століття. Все ж таки, краще побачити, ніж почути. Час ще є.
Людмила ТКАЧ доктор філологічних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича:
– Івана Марчука я відкрила для себе, ще коли була аспіранткою. Ця емоційна духовна близькість триває і досі.
Він такий багатогранний, що інколи складається враження, що в ньому живе багато художників. Його квантові стрибки в інші світи, образи, епохи – неймовірні, непідвладні розуму. Він дуже різний. Незмінною залишається тільки його віра у божественне призначення мистецтва, яке для нього є життям і одкровенням, найбільшим щастям і гіркотою сумнівів та самоти. У творах Івана Степановича – наш генетичний код, що промениться з тисячолітніх глибин і світить митцеві, напевно, як нікому іншому. Найбільшу цінність нашого славетного художника бачу в тому, що життєдайний нерв, що пронизує його твори, з’єднує порушені комунікації нашої нації, сприяє її одужанню.
Погодьтеся, бути носієм таких скарбів – нелегко.
