ПАВЛО ПОЛУБОТОК (1660 – 1724)

Увазі читачів пропонуємо продовження з нового видання доктора історичних наук Тараса ЧУХЛІБА – «Гетьмани України-Русі» (Поч. читайте у №3(44) 2012.)

Року Божого 1660-го у козацькій родині Леонтія Полуботка в містечку Любечі на Чернігівщині народився син, якого назвали Павлом. Родина Полуботків мала шляхетський герб «Приятель». Батько Павла був заслуженим козацьким старшиною й очолював Переяславський, а потім Чернігівський полк Українського гетьманату. Майбутній наказний гетьман навчався у Києво-Могилянській академії. Змолоду одружився з Єфимією Василевич – племінницею гетьмана Івана Самойловича. Довгий час входив до значкового товариства Війська Запорозького, а в 1705 році за наказом гетьмана Івана Мазепи був призначений полковником Чернігівського полку.

На прохання польської сторони про допомогу за наказом Петра І від 20 лютого 1704 року гетьман Іван Мазепа послав на допомогу Августу ІІ 6-тисячний підрозділ, а навесні того ж року задля упередження шведського наступу гетьман вступив на Правобережну Україну з 40-тисячним військом. У вересні козацькі полки на чолі з Мировичем змусили шведські війська відійти від Львова. У жовтні 1704 року кількатисячний козацький підрозділ поблизу річки Одер неподалік селища Всхов вступив у бій з основними силами шведської армії на чолі з Карлом ХІІ.

«Тут дорогою король натрапив 2 500 козаків, що простували були до шлезького кордону. Ці козаки йшли з облоги з Польщі й нічогісінько не знали за те, що прийшов наш король. Вони спокійно собі стояли в одному дубовому гаї і мало не всі позлазили з коней. Коли вони побачили наше військо, то відступили до якогось села, та наші гналися за ними вслід і застрелили багатьох з них. Козаки поховалися по хатах, а здебільшого поставали поміж хатами й багато стріляли, але не заподіяли нам великої шкоди, бо Його Величність загадав зараз-таки з одного боку стріляти на них з гармат, а з другого боку наскочила кіннота й понищила усіх, хто чинив опір... Начальник цих козаків звався сотником, але ще на початку бою його забив гарматний набій. Але 40 чоловік з них король взяв у полон, і забрав їх з собою на прохання короля Станіслава». Протягом жовтня–листопада 1704 року декілька тисяч українських козаків з корпусу наказного гетьмана Павла Полуботка допомагали Августу ІІ у боротьбі з шведами та королівською опозицією поблизу Варшави та інших польських міст.

16 травня 1705 року під час перебування в Батурині Іван Мазепа писав, що «дістав наказ Його Царської Пресвітлої Величності, щоб з усім Військом Запорозь-ким йти на Брест-Литовський, а там чекати на другий наказ, щодо напрямку подальшого маршу». Для виконання чергового розпорядження з Москви гетьман відіслав тритисячний підрозділ у напрямку Полоцька та Вітебська. На початку квітня український гетьман отримав ще один указ від свого монарха, в якому зазначалося: «…Самому тебе, верному подданному нашему, убрався в тридцетитысячном числе, итти ныне прямо к берегу Днепровому, а Днепр переправясь, ити в польских краях прошлогодним путем, а не к Брести Литовской, и быть в тамошнем воинском походе для охранения Малоросиского нашего краю и для поиску и промыслу над неприятелем, буде где случай позовет…».

Наприкінці червня 1705 року гетьман отримав вказівку від Петра І рухатися на чолі 30-тисячного війська у напрямку міста Сандомира. У липні Мазепа успішно переправився через річку Случ та підійшов до Збаража. На початку серпня Мазепа вже був разом з військом поблизу містечка Залозців на Тернопільщині. У листі до російського урядовця Ф. Головіна гетьман висловлював сподівання, що нев-довзі він на чолі української армії вирушить до Гродна, але у сере-дині серпня 1705 року отримав розпорядження від царського канцлера рухатися «обережно в бік Варшави», адже її окупували війська шведського короля. Наприкінці серпня українські війська перейшли Віслу й розмістилися у Люблінському воєводстві, звідки Іван Мазепа писав до О. Меншикова: «...под Варшаву на потуги шведскіи ити не могу, бо и во всих монарших указах пространно изображено, абым баталеи неприятелеви не давал и о вашем, заховуючи осторожность, уступал».

Перебуваючи в обозі під Красним Ставом 1 жовтня 1705 року, у черговому листі до Меншикова Мазепа просив видати царський указ щоб «виправою под Варшаву значной партии войска учинил над непріятелем военній експеримент» і повідомляв, що перед тим вже відправив до околиць столиці Речі Посполитої 9-тисячний корпус на чолі з чернігівським, гадяцьким та ніжинським полковниками. З огляду на зміну воєнної ситуації, у другій половині вересня Мазепа за царським указом вже готував свої полки для походу до польського міста Замостя.

На початку жовтня 1705 року українська армія перебувала неподалік Замостя. Тут український гетьман отримав розпорядження від Ф. Головіна щодо входження до міста під виглядом польських військ й залишення у місті боєздатного гарнізону з артилерією. У цей час Мазепа скаржився Петру І на дії польських союзників, які «не тилко утиски утиски в добування збожія, но и забойства чинятся». Тоді ж гетьман Мазепа отримав «статті» від Петра І з наказом залишити 25 тисяч «чоловік добрих» у Белзькому та Руському воєводстві, а самому повернутися поближче до українсько-польського кордону «в зручне місце, але ближче ніж сто верст до рубежу не наближуватися, і там розташуватися. І так в Україні все зможе управляти, а і полякам не без страху буде».

Згідно з царським наказом та за «королівською згодою» Августа ІІ Саксонського, в листопаді 1705 року гетьман розпорядився «війська регіменту мого на зимові квартири в воєводстві Белзькім, в землі Холмській» розташувати під керівництвом наказного чернігівського полковника Павла Полуботка. 9 листопада гетьман Мазепа видав спеціальний універсал щодо переміщення і дислокації українського війська на східних землях Речі Посполитої. Сам Мазепа, виконуючи царське розпорядження, рушив перезимувати до міста Дубна.

Там наприкінці листопада розмістилася похідна військова канцелярія Українського гетьманату. 26 листопада 1705 року до українського гетьмана надіслав чергове розпорядження Ф. Головін, який за царським указом наказував Мазепі надіслати 7-тисячний козацький підрозділ на з’єднання з саксонськими військами та облоги разом з ними польських міст Кракова і Сандомира. Павло Полуботок виконав і це доручення гетьмана, однак влітку 1706 року він вже перебував в Чернігові.

Павло Полуботок не підтримав перехід Івана Мазепи до шведського короля. 6 грудня 1708 року на козацькій раді в Глухові, що була організована за наказом Петра І він був одним із претендентів на гетьманство. Проте булава дісталася Івану Скоропадському, а кандидатуру Полуботка відхилили через побоювання царя Петра І в його можливій «зраді». Літописець засвідчував, що, «…Зібрали негайно Раду, що складалася з козаків, з їхніх начальників і поспольства, і подали государеві призначених кандидатів, найгідніших людей з найперших полковників своїх, чернігівського, Павла Полуботка, стародубського, Івана Скоропадського, бути гідними. Государ, з них вибрав і призначив в гетьмани останнього, людину надійну і заслужену, а про Полуботке сказав: «Цей дуже хитрий; він може Мазепі уподібнитися». Тому, листопада 7 числа, на тій Раді, що зібралася, загальними голосами того Скоропадського і вибрали».

Протягом 1709–1721 років чернігівський полковник надавав своїх козаків для різних військових операцій, що проводилися у ході Північної війни. У лютому–серпні 1721 року він очолював 10-тисячний корпус козаків, який за царським наказом будував Ладожський канал неподалік Петербургу. Окрім того, Павло Полуботок займався адміністративною та господарською діяльністю на Чернігівщині. Він також брав участь у представницькому посольстві Івана Скоропадського до Москви в 1718 році. У 1722 році планувалося, що Павло Полуботок очолить козацьке військо у поході до Кавказу.

З огляду на те, що у січні 1722 року гетьман Іван Скоропадський відбув до Москви, він залишив Павла Полуботка наказним гетьманом на Лівобережній Україні. Наприкінці червня того ж року Скоропадський повернувся до України, а Полуботок 1 липня звітував йому про свою діяльність у Глухові. Однак через два дні довголітній гетьман Лівобережної України помер і постало питання про його наступника. У зв’язку з цим усім полковникам було розіслано універсал, що був підписаний генеральною старшиною, про продовження наказного гетьманства Павла Полуботка до того часу як буде обрано «повночинного» володаря булави згідно з українською владною традицією. Одночасно старшина звернулася до російського уряду з проханням призначити час і місце виборів нового гетьмана. Сенат від імені царя прислав у відповідь грамоту в якій взагалі замовчувалося про можливість виборів, а Полуботок називався чернігівським полковником.

Полуботку-Полуботку,

Наказний гетьмане!

А хто ж тобі гетьманськую

Булаву дістане?

Полуботку-Полуботку,

Голубе-соколю!

А як же ж ти підіймешся

За козацьку волю?

Полуботку-Полуботку,

Рідная дитино! –

так вже набагато пізніше, у ХІХ столітті, видатний український поет Степан Руданський оцінював тогочасну складну ситуацію.

Петро І призначив президентом Малоросійської колегії Cтепана Вельямінова й направив його до України з великими владними пов- новаженнями. Однак головним завданням російського урядовця був нагляд за діями наказного гетьмана Павла Полуботка та української старшини. Перша суперечка між представником Петербурга і гетьманським урядом виникла щодо податків: Вельямінов хотів збирати на користь царя великі хлібні та грошові збори, а Павло Полуботок не бажав цього робити. При цьому наказний гетьман посилався на те, що від часів правління Богдана Хмельницького такої практики не було. Більше того, Полуботок видав універсал про скасування податків, які запроваджувалися Малоросійською колегією. Це було дуже сміливим кроком з його боку, адже він протиставляв себе не тільки президенту колегії Вельямінову, а й самому царю Петру І. Окрім того, тим же універсалом наказний гетьман запроваджував на Лівобережній Україні новий судовий устрій.

28 грудня 1722 року цар повернувся з Астраханського походу до Петербурга. З огляду на це Павло Полуботок наказав скликати делегатів від усіх полків та значного військового товариства до Глухова для того, щоб скласти відповідний лист-прохання (чолобитну) від їхнього імені та відвезти її до Петра І. 30 січня наступного року до Москви, де перебував цар, відправилася поважна делегація на чолі з В. Кочубеєм та Г. Грабянкою. Вони мали погодити термін обрання нового гетьмана та прохати царя скасувати указ про впровадження спеціальних російських комендантів в українських містах тощо.

23 квітня 1723 року російський цар видав указ про обмеження прав наказного гетьмана за рахунок збільшення повноважень Малоросійської колегії. З огляду на це в Україні розпочалися заворушення, які підтримувалися старшиною та Павлом Полуботком. 22 травня наказний гетьман разом з найближчим оточенням виїхав до Петербурга, де подав «чолобитну» цареві з проханням відновити старовинні «права і вольності» Українського гетьманату. У відповідь Петро І наказав заарештувати сміливців, їх почали допитувати із застосуванням тортур. Саме тоді серед українського люду стали поширюватися чутки, що гетьмана допитував сам Петро І. Народ, а за ним і поети вкладали у вуста Полуботка такі слова, які він начебто промовив у відповідь (інтерпретація С. Руданського):

Знаю й бачу тепер, царю,

Що ти без причини

Підійнявся на погибель

Мої України.

І всі царськії укази

Хочеш попалити,

І всі вольності козацькі

Хочеш потопити.

І козаків, як худобу,

На роботу гониш,

І над ними «Вічну пам’ять»

По болотах дзвониш...

І гетьмана обирати

Нам не позволяєш,

І судити судців своїх

З Москви посилаєш!

І нас судять без закону,

Без всякого права;

Чи вже ж тобі за то, царю,

Буде яка слава?

Але нехай мені буде

Вільно і сказати,

Що нічого тобі, царю,

З України ждати.

Україна – не дитина,

Вона волю має,

А вільного не неволя –

Правда пригортає.

Тепер кажи мені, царю,

Хоч залізо терти,

Хоч у тюрмі холоднії

Із голоду мерти;

Усе їдно мені, царю,

Тілько б не видати,

Як та бідна Україна

Буде пропадати!..

18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер від тортур, фізичного виснаження і загострення хвороб у в’язниці Петропавлівської фортеці. Його поховали на кладовищі поблизу церкви св. Сампсонія Прочанолюбця на Виборгській стороні (зараз – Сампсонівський собор). 17 лютого 1725 року у головному соборі тогочасної української столиці місті Глухові була відправлена панахида за своїм правителем.

Однією з легенд, яка почала супроводжувати нашого героя після його смерті став міф про існування «бочок із золотом» Павла Полуботка. Вони начебто на початку 20-х років XVII століття опинилися в одному з банків Лондона, де й були залишені під великий річний відсоток. Можливо, що цей скарб і справді існує, але... не в далекій Англії, а у нас – в Україні.

Взагалі скарби на території України існували з давніх-давен. Очевидно проблема заковування найціннішого, а потім його пошуків хвилювала людство вже від часу його виникнення. Про те чому одні українці ховали скарби, а інші їх шукали дуже цікаво написав у книжці «Скарби знайдені і незнайдені» відомий вчений Михайло Брайчевський. «Хто в своєму житті не чув про таємничі скарби, заховані невідомо ким в заповітному місці; скарби, що становлять собою незліченне багатство і тільки чекають аби хтось сміливий і винахідливий знайшов їх і повернув до життя?», – запитував історик. А й справді, мабуть, так. Хіба у вашому селі чи містечку не переповідають з покоління в покоління старовинні легенди про захований десь там («у криниці», «на кладовищі», «в підземеллі», «у фундаменті», «під дубом», «поблизу церкви», «на острові», «на болоті») якийсь неймовірний скарб, що складався з історичних коштовностей («бочки із золотом та сріблом», «скрині з діамантами», «старовинних пергаментів», «дорогоцінної зброї»), які тільки може уявити собі людський розум.

Українські етнографи та історики у ХІХ столітті записали чимало народних легенд і переказів про численні козацькі скарби. Серед цих оповідок, вміщених вже у наш час у збірнику «Савур-могила» надибуємо на такі назви: «Скарб на острові Таволжаному», «Золотий глек», «Скарби на острові Кухарському», Льох із козацьким скарбом», «Скарби на островах Пуринових», «Як невістка забрала свекрів скарб», «Скарб на могилі Гострій», «Чим дістають скарб із землі», «Кому давався скарб», «Як Ничипір вільхівський скарб шукав», «Чарівна скриня», «Скарби на могилах високих», «Вовки охороняють скарб» та багато інших, які свідчили про існування незнайдених величезних скарбів.

Розповіді про незчисленні багатства гетьмана Полуботка, які з’явилися у тому ж «романтичному» столітті, дуже хвилювали українську громадськість протягом всього ХХ століття. Особливо питання про «золото Полуботка» загострилося з відродженням у 1991 році Української держави. Саме тоді на одному з пленарних засідань Верховної Ради України народні депутати на всю країну оголосили про те, що Англія винна Україні ні багато, ні мало, але триста мільйонів фунтів стерлінгів. У перерахунку на кожного українця це складало близько 38 кілограмів золота. В багатьох наших громадян тоді виник нездоровий блиск в очах – адже, у випадку виплати такої суми, можна було не працювати й відразу стати багатим.

Отже, про що тоді оголосили високодостойні обранці народу з найвищої трибуни законодавчого органу нашої держави – легенду, переказ чи правдиву історію? Відповідь дуже проста: під час конфіскації майна у Полуботка (а він був однією з найбагатших людей України!) у нього вилучили дуже багато золотих і срібних речей. Даний факт і породив чутки, що потім перетворилися в легенди про «золото Полуботка». Вони переказувалися з покоління в покоління і доповнювалися все новими і новими фантастичними подробицями. Правдоподібності додавало те, що й справді частину золотих монет, прикрас та посуду наказний гетьман і справді міг заховати – швидше за все за козацьким звичаєм закопати у малодоступному місці. А легенда про переховування його у лондонському банку Ост-Індської торгівельної кампанії народилася вже в середині ХІХ століття. До речі, останній прямий нащадок гетьмана по чоловічій лінії помер у 1752 році – це був один з його племінників.

Павло Полуботок був одним із найбільших землевласників в Україні-Русі, адже йому належало близько 2 тисяч селянських дворів, садиби у Чернігові, Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Оболоні, Боровичах. Він мав невелику бібліотеку, колекцію картин, ікон та зброї.. Наказний гетьман цікавився історією і упорядкував коротку «Хроніку», що охоплювала події в Україні-Русі протягом 1452–1715 років. Він також був благодійником і покровителем чернігівського Вознесенського собору.

З 1680 року до 1717 року Павло Полуботок був одружений з донькою гадяцького полковника Михайла Василевича, племінниці гетьмана Івана Самойловича Єфимії, а через деякий час після її смерті одружився на доньці полкового судді Ніжинського полку Романа Лазаревича Ганні.

Павло Полуботок мав двох синів – Андрія та Якова і трьох доньок – Олену, Ганну і ще одну молодшу Ганну. І сьогодні в містечку Любечі, що на Чернігівщині височіє кам’яниця збудована Павлом Полуботком. А поруч височать старезні дуби, під якими, очевидно, спочивав наказний гетьман. А можливо саме під ними й закопані незчисленні скарби Полуботка? * * * Павло Полуботок хоч і не був повноправним, тобто – виборним, правителем Українського гетьманату, однак зумів за час свого недовгого наказного гетьманування провести економічну (податкову) та судову реформи. Він вправно протидіяв діяльності Петра І та Малоросійської колегії щодо обмеження автономних прав Лівобережної України. Перекази про сміливу промову Павла Полуботка щодо захисту українців від сваволі російських вельмож ще довго ходили Україною-Руссю після трагічної загибелі гетьмана у застінках в’язниці Петропавлівської фортеці. А легенда про існування «золота Полуботка» в одному з банків Англії, яке начебто мав отримати хтось із його нащадків за умов незалежності України, стала хрестоматійною й до цього часу продовжує хвилювати частину української громадськості. Однак головним спадком Павла Полуботка залишається пам’ять про його незламний патріотизм, адже навіть в обмін на залишення йому великих багатств він не відмовився захищати свою батьківщину та помер за її майбутню свободу.