КИЇВСЬКИЙ ПОЛЯК

Київський поляк, католик, художник Вільгельм Котарбінський більше 30 років прожив у Києві, вісім із них працював над розписом православного Володимирівського собору; був засновником Товариства київських художників; учителем Великої українки – Марії Башкірцевої, про що вона писала в «Щоденнику»; українська мисткиня Олена Прахова навчалася у Котарбінського акварельного живопису, вишивала картини за його проектами.

Вільгельм (Василь) Котарбінський народився 30 листопада 1849 р. у м. Неборуві Варшавської губернії, там і пройшло його дитинство. Батько Олександр родом із збіднілих польських шляхтичів, служив управителем маєтку магнатів Радзивіллів, а його мати – Леокадія Вейсфлок – мала німецьке коріння, була на 10 років молодшою за свого чоловіка. Освіту майбутній художник здобув у Варшавській гімназії та на вечірніх заняттях у Рафала Хадзевича у школі Товариства заохочення красних мистецтв.

У Варшаві дядько Вільгельма любив балувати племінника; підтримував бажання хлопця стати митцем: захопився однією з його картин, «купив» її і повісив у себе в кабінеті. З батьком же юнак мав проблеми. Справа в тім, що Вільгельм вступив до Варшавського університету, але у дев’ятнадцять років закохався у двоюрідну сестру й остаточно вирішив стати художником. Татко був явно проти: одружитися з кузиною не дозволяла католицька церква, а бути художни- ком – «не шляхетська це справа». Коли ж родина, щоб бути від гріха подалі, видала дівчину за нелюба, В. Котарбінський зважився на вчинок: кинув університет, зібрав свої речі, позичив у дядька трохи грошей і поїхав до Рима, де прожив більше п’ятнадцяти років.

До Італії В. Котарбінський їхав, знаючи тільки польську, російську та латину, яку вивчав у гімназії. Російська, як завжди, не була потрібною, а латина допомогла йому швидше засвоїти італійську, яку згодом вивчив бездоганно. Першу ніч у Римі юнак провів на вулиці, бо так захопився чудовим краєвидом, стародавніми руїнами, що заблукав і не згадав дорогу до готелю.

У 1872 році Котарбінський вступив до римської Академії Св. Луки, де навчався під керівництвом Франческо Подесті (1800–1895). Від Товариства заохочень красних мистецтв він отримував стипендію у розмірі 200 рублів. Підпрацьовував В. Котарбінський викладанням: у Неаполі 1876 р. він познайомився з Марією Башкирцевою і вона була серед його учениць. Після Академії Вільгельм залишився у Римі. Всякого скуштував художник-романтик у віч-ному місті.

Спочатку – унікальні злидні: не було чим платити за готель, тому Вільгельм винайняв майстерню, де були тільки стіл, поламаний стілець та великий манекен. На ніч він перевертав стіл, прив’язував до його ніжок своє єдине простирадло і спав у імпровізованому гамаку.

Доводив і голод: одного разу Котарбінський зважився поцупити булку й запивати водою з фонтану. Такі «статки» привели В. Котарбінського до голодного тифу і на ношах трунаря хворого принесли до братів Олександра та Павла Свєдомських.

Вони звернулися до лікаря Вендта (німець прибалтійського походження) і врятували художника. З цього часу троє поляків-художників були щирими друзями: деякий час Вільгельм Олександрович працював у майстерні Свєдомських, згодом брати допомогли В. Котарбінському обладнати власну майстерню, де він і жив. Не заздрість і конкуренція, а гарна співпраця об’єднувала їх.

Наприклад, у Третьяковській галереї є робота П. Свєдомського «Вулиця в Помпеї», на якій фігури рабів написані В. Котарбінським.

1888 року художник повернувся на батьківщину. Через 20 років у Варшаві одружився з кузиною, яка стала вдовою після першого шлюбу. Немолоді молоді оселилися у маєтку Кальськ в Слуцькому повіті Мінської губернії. Бажання, освячені коханням, збулися, але доля Аліни та Костомарова рідко повторюється. Двоє самодостатніх людей виявилися дуже різними. Котарбінський ще більше полюбив стару музику й старе вино, і зрозумів складність характеру старих жінок. Все звелося на пси: шлюб став фіктивним, дружина жила власними інтересами у своєму маєтку під Вільно.

Вільгельм Олександрович на запрошення братів Свєдомських приїхав у Київ і закохався у місто. Сумував за Києвом, все частіше приїздив на Дніпрові пагорби, поки не оселився назавжди. Живопис, шахи та вечори у родині Андріана Прахова – майже все життя Вільгельма Олександровича. Він із насолодою розписував Володимирський собор, забуваючи навіть про їжу. Як католик Вільгельм Олександрович не був допущений до самостійних робіт, а працював під наглядом П. Свєдомського.

З 1889 до 1894 року працював над розписами Володимирського собору разом з В. М. Васнєцовим, М. В. Нестеровим, П. О. Свєдомським та іншими художниками. Вільгельм Котарбінський і Павло Свєдомський написали 18 картин і 84 окремі фігури. Допомагав їм і Олександр Свєдомський. Чотири картини – «Тайна вечеря», «Вхід до Єрусалима», «Розп’яття» і «Суд Пілата» – написані ними у співпраці. В. Котарбінському належать «Преображення Господнє», «Четвертий», «П’ятий» та «Шостий» дні творіння та портрети відомих діячів церкви різних історичних часів (Св. Пафнутій Боровський, Св. митрополит Московський, Св. Микита Стовпник, Св. Варлаам Хотинський, Св. Йосиф Вологодський, Св. Митрофан Воронезький, Св. Нифонт Новгородський, Св. Авраам Смоленський, Св. князь Федір Ростиславович, Св. Микола Святоша, Св. князь Володимир Ярославович, Св. княгиня Ірина). Також В. Котарбінський та П. Свєдомський по малюнкам В. Васнєцова і за його участі написали всі орнаменти центральної частини собору. За розписи Володимирського собору Котарбінський був нагороджений орденом Станіслава ІІ ступеня.

Потім розписував палаци Терещенка, де зараз знаходиться Національний музей ім. Т. Шевченка (бул. Шевченка, 12) та Ханенків (вул. Терещенківська, 15–17). Часом малював щось для душі, а не для грошей.

Якось Павло Третьяков вирішив купити для галереї картину «Внесок вдовиці» і попросив художника змінити свій підпис з латинки на кирилицю. Але Вільгельм Котарбінський (як і Г. Семирадський) запротестував: «Я завжди так підписуюсь і заради грошей переробляти свій підпис не буду. Ви купуєте картину, а не мій автограф». Однак ескіз картини «Внесок вдовиці» придбала для себе дружина колекціонера.

Запеклий шахіст Вільгельм Олександрович майже весь час дозвілля проводив за грою в шахи у Шато де Фльор та в університетському парку. Тоді, як і нині, лавочки шахістів були біля туалету київської блакиті.

Дивно, але за 30 років життя киянин не придбав житла. Жив у готелі «Метрополь», у номерах «Кане» на Фундуклеївській (Хрещатик 40/1). У готелі «Прага» (корпус готелю «Санкт-Петербург», на Володимирській, 36) Котарбінський жив роками: мав двокімнатний номер, майстерню. Тричі в готелі поселялася Червона Армія, мешканців виселяли, але Котарбінського не займали. У 1920 р. Котарбінський залишив готель і прийняв запрошення Емілії Львівни Прахової перебратися до них (вул. Десятинна, 14). Тут художник повільно умирав від старечого склерозу і паратифу. Вільгельм Олександрович не любив лікуватися, скаржитися на біль. Він багато читав, грав у шахи.

Останнє полотно Котарбінського — портрет Емілії Прахової. Через кілька днів після його завершення настав день 4 вересня 1921 р. Вранці Олена Прахова, дочка пані Емілії, принесла панові Вільгельму сніданок. Художник при повній свідомості попрощався з Емілією та Оленою Праховими. Сказав, що йому вже пора, бо сьогодні він програв незнайомцю у шахи. Похований Котарбінський на Байковому кладовищі на першій польській ділянці в новій частині цвинтаря.

Ганна Черкаська