КРАЇНА БЕЗ ГОРИЗОНТУ

Десь на початку 2000-х, взимку ми з нетерпінням чекали повернення доброго друга нашої родини, Ігоря Станіславовича. Хоч наші зустрічі були частими, але ці, зимові, завжди виявлялися напрочуд особливими, бо вже декілька років поспіль, він мав чудову (фантастичну як для тих часів) можливість подорожувати Європою, та займатися гірськими лижами. Окрім цікавих і особливих подарунків, сувенірів та смаколиків, ми отримували найголовніше – враження та розповіді!

Неймовірні, цікаві, веселі, яскраві і теплі, аж до глибокої ночі... А потім потрібно було розгорнути мапу (бо ж навіть і уявити не можна було, ані про вай-фай, ані мобільний інтернет), знайти на ній карликову країну, і лише в уяві малювати собі таку загадкову гірську місцевість – де можна за сиром навідатись праворуч, до Франції, а за хамоном (загадково і щось нечуване) – ліворуч, до Іспанії

З того часу минуло майже 15 років, і зустрічаємось ми не так часто, як би нам того хотілося. Тож коли в новорічні свята випала така нагода, і планувалась нова гірськолижна подорож, я просто поставила свою родину перед фактом, що хоч ми і абсолютно не лижники, але обов’язково навідаємо своїх друзів у дивовижно-маленькій та цікавій країні Андоррі.

Минуло ще декілька тижнів, і з південного узбережжя Іспанії ми вирушили в автомобільну мандрівку. Подорожувати на авто – завжди цікаво, а враховуючи якість місцевих доріг – ще й дуже комфортно, коли по справжньому відчуваєш насолоду від керування та можливостей авто.

Цього разу я була в якості пасажира, тож, зручнісінько вмостившись, дістала заздалегідь обрану книжку і на деякий час поринула в читання. А коли, трохи згодом, глянула у вікно – зрозуміла, що читати вже не зможу, бо краєвиди за вікном були просто неймовірними: передгір’я з білосніжними стрункими вітряками, туристичний трамвай, курсуючий яскравою гусінню по мальовничому узбережжі, бузкового кольору плантації квітучого мигдалю, рожеві – персиків, деінде, з плямами білосніжних абрикосових дерев...

Все це чергувалось з немов, під лінійку розміченими пасовищами, де виважено і статечно прохолоджувались (на мій погляд, це найдоречніше слово) найчистіші у світі корови, воли (!), та різноманітна живність «середніх» порід, включаючи трикольорових поні. Час від часу мигтіли невеличкі містечка, обов’язковими атрибутами яких були Ратуша з годинником, невеличка церква з круглим блакитним дахом, майданчики, щедро вквітчані жовтими стрічками, декілька місцевих дідусів за скляночкою «кортадо» (чорна кава з чималим вмістом міцного алкоголю), і десь на горі – фортеця з муром понад всім цим.

Захоплення побаченим переросло в ейфорію, коли ми потроху почали підійматися в гори, і за кожним поворотом з’являлися то гірські озера з блакитною водою, то зелені плато у променях надвечір’я, то величні засніжені вершини. Перетнули кордон сусідньої країни. Маючи вже чималий туристичний досвід, ми швидко і комфортно розмістились, відпочили і вирушили на перше знайомство. Трохи покопирсавшись в Інтернеті – прочитала пару історичних фактів, географічну довідку, статистичні відомості та відгуки мандрівників – так і не зрозуміла, як і за рахунок чого існує понад 1000 років маленька країна, з кількістю населення нашого провінційного райцентру...

Відповіді отримувала від побаченого. Отже день перший – місто Ескальдес. Найголовніша і найкраща (як на мене) родзинка – велетенський Спа-комплекс з термальними джерелами. І, насолоджуючись ідеально теплою водою відкритого басейну, споглядаючи на засніжені вершини, та вдихаючи п’янке гірське повітря ( та й висота 1600 метрів цьому сприяє), розумієш, що казки про живу воду, молодильні яблука не такі вже й казки.

День другий – довгоочікувана зустріч з друзями, у місцевості Енгордань, а на додачу – гори і неймовірно прекрасні краєвиди, сніг і яскраво-сліпуче сонце, палітра лижників всіх рівнів майстерності, катання на снігоходах, наввипередки з собачими упряжками, дивовижне фондю і глінтвейн та незабутні моменти спілкування...

На третій день ми вирушили у містечко ла-Масана, оглянути найстарішу церкву, і випадково натрапили на музей мініатюр нашого співвітчизника, українця Миколи Cядристого. Ми були настільки приємно вражені і здивовані побаченим, а коли наостанок поспілкувавшись з доброзичливим господарем музею ще й дізнались, що він виконує обов’язки консула України, влаштовує гастролі наших артистів, допомагає у проведенні товариських футбольних матчів між двома країнами – захопленню не було меж...

З такими емоція ми помандрували за кордон в селище, яке територіально розташоване в Іспанії, але не має туди жодної дороги. Так і живуть, а щоб привабити туристів – вигадали дуже специфічну страву – запечену на осиковому вугіллі цибулю-порей, смакування якої перетворили на ціле дійство. Смачно і весело!

Повертаючись, заїхали до середньовічного гірського села. Вже й сутеніє, сонячні промені поступово зникають, мимо пробігає невеличкий табунець коней, проходять вівці, дикі кабани а сірі кам’яні будинки поступово перетворюються на декорації фільму «Ван Гельсінг».

Останній день ми залишили для зимових розваг. Найбільший у Європі моноспуск, щось на кшалт бобслею – не залишить байдужим нікого, ну а швидкість – регулюйте згідно з рівнем власного адреналіну, обмеження відсутні.На додачу – снігоступи, квад роцикли, піші та кінні прогулянки, парк диких тварин, стрільба з лука і смачнючий обід.

А ще в Андоррі – чудовий шопінг, бо відсутні митні надбавки, доброзичливі і щирі люди, які ось понад 1000 років живуть між двома країнами, запозичуючи в сусідів найкращі риси... І якщо спитати, що їм не вистачає для повного щастя – мрійливо зітхнуть: ну хіба що трохи горизонту...

Леся ЛЕПСЬКА