Ігор НАЙДА: ЖИТТЯ – ЦЕ СЛУЖІННЯ
Сучасний менеджер, який чітко прораховує ефективність того чи іншого проекту, вмілий організатор і психолог –якісно підбирає кадри, знає, кому і що можна довірити, і просто людина: чесна, порядна і надзвичайно енергійна, бо прагне якнайбільше встигнути. Все це – керівник інноваційного просвітницького проекту «Сходи в майбутнє» Ігор НАЙДА.
Після публікації матеріалів про заходи, організовані Ігорем Володимирович в рамках програми «Сходи в майбутнє», – читачі хотіли більше довідатися про цю неординарну особистість.
А бажання читачів для колективу видання – вагомий аргумент.
– Яким було ваше дитинство?
– Для багатьох – це один із найсвітліших, найбезтурботніших періодів життя. Так було б і для мене, але, на превеликий жаль, в дитинстві я хворів. Ставили діагноз – туберкульоз кісток. Діагноз серйозний. Батьки дуже переживали, особлива мама. Вона була вчителькою. Викладала в школі анатомію. Тому реально могла оцінити загрозу. Що вона тільки не робила, але не допомагало. Мати дуже зі мною настраждалася. Але, на щастя, в сусідньому районі працював головним хірургом товариш мого батька і йому трапилася теж дитина, яка мала аналогічні симптоми, і тоді мені поставили вір-ний діагноз.
Перебував у лікарнях, два роки я провів у санаторії. Бачив, як працюють лікарі: мені це дуже подобалося і вже тоді вирішив, що стану лікарем. Я з Тернопільщини. Там вступити до медінституту не мав жодної можливості – батько був в опалі.
Та, попри все, мрії своїй я не зрадив – вступив до Київського медичного інститут імені Олександра Богомольця. Дуже хвилювався, бо вважав, що там навчаються, якщо не геніальні студенти, то дуже близькі до цього. Скоро з’ясувалося, що тут усе, як скрізь. Є різні студенти. Звичайно, це один з найпрестижніших медичних вузів. Тож там навчалися діти видатних лікарів: одні стали кращі, ніж батьки, інші – не ставили перед собою такої мети. Спрацьовувало і «телефонне право». Все було.
Інститут я закінчив з червоним дипломом. Хотів стати хірургом загального профілю – не склалося. Пішов працювати в опіковий центр, що став для мене дуже гарною школою.
Після інституту завжди був громадсько активним. Повірив свого часу у Горбачовську перебудову, але коли поїхав за кордон, познайомився з літературою, доступу до якої не мав, а на той час вже і у Москві почали виходити журнали (наприклад, «Огоньок» під редагуванням Віталія Коротича) незаангажовані на владу, то облуда спала з очей. Хоча я із Західної України, але ні батько, ні дідусь, які багато знали про радянську вла-ду – нічого мені не розповідали. Я був дуже відвертим, і вони, звісно, боялися. В один момент написав заяву про вихід із Комуністичної партії, в якій перебував менше року (ще до часу розпаду союзу).
Ще однією заслугою батьків вважаю те, що я завжди позитивно налаштований до людей. І навіть якщо хтось зробить мені щось погане, не прагну відповісти тим же. В опіковому центрі доля звела мене з прекрасною людиною, професором Миколою Юхимовичем Пов-стяним – керівником клініки, який і став першим нас-тавником. Він же допоміг мені сформуватися як медику. Особисто Микола Юхимович є для мене прикладом – високодуховна особистість, для якої однаково було, хто пацієнт : безхатченко, чи працівник міністерства.
Велике враження справив на мене і Віталій Гнатович Западнюк, доктор медичних наук, фармаколог, ветеран Другої світової війни, автор медпрепарату «Декамевіт». Незважаючи на ефективність препарату, – державну премію так і не отримав. Він був великим патріотом, познайомив мене з Григорієм Кочуром – одним з найкращих українських перекладачів. Жив в Ірпені. У свою чергу, познайомив з художником та скульптором Іваном Макаровичем Гончарем. Саме В. Г. Западнюк запропонував мені стати його аспірантом.
– Відомо, що Ви, Ігоре Володимировичу, маєте значний досвід не тільки в громадській, а й політичній діяльності.
– Так і чималий. Був рядовим членом партії «Демократичне відродження України» з грудня 1990 року. До неї входили Олександр Ємець, Мирослав Попович, Володимир Філенко, Максим Стріха. Надалі, після об’єднання ПДВУ з ТКУ у 1996 р., став членом НДП, згодом керівником секретаріату Київської обласної організації НДП і першим заступником Петра Мельника, членом Політради НДП. Через деякий час (2003 р.) наші дороги розійшлися і я став помічником народного депутата Василя Гаврилюка, на громадських засадах. З ним та В. Рибаченком став засновником партії «Третя сила», керівником секретаріату ПТС. Намагався завжди зберегти чесне ім’я, діяв тільки так, як велить мені сумління. Звісно, деколи помилявся, у тому числі і у людях.
Після отримання ПТС не того результату, який бажав, у 2006 р прийняв пропозицію працювати в фармацевтичній корпорації «Юрія-Фарм» на посаді ейчар-директора. Без сумніву, роки командної, колективної роботи у дружній і водночас вимогливій творчій атмосфері були найрезультативнішими у моєму житті. Моя вдячність власникам та колегам немає меж.Там здобув новий досвід, створив за підтримки директорату службу управління персоналом.
Спершу було двоє людей, на сьогодні – понад тридцять У рідній корпорації став свідком, як зростають колеги, які цього прагнуть. Це допомагало реалізувати й себе. Хочу відзначити, що «Юрія-Фарм» – прекрасний український виробник медичних препаратів. Якби в той час, коли я був лікарем, мали такі препарати, – багато життів було б урятовано. Тепер у мене новий виток спіралі життя: зав-дяки підтримці та довірі Миколи Івановича Гуменюка, засновника фармацевтичної корпорації «Юрія-Фарм», мав честь очолити новостворену Громадську спілку «Центр інновацій «Сходи в майбутнє» (ЦІСМА), яка займається пошуком і впровадженням інновацій в системі охорони здоров’я і фармацевтики. Для реалізації проекту підібрана чудова команда. Ми вже провели низку заходів, що мали широкий резонанс.
– Що можете сказати про освітній проект, який передував створенню ЦІСМА, і чому його називають платформою нового покоління? Яка історія її розвитку? Всеукраїнська інноваційна освітня платформа «Сходи в Майбутнє» існує з 2013 року (її попередник – проект «Школа лідерства, менеджменту і самоврядування: Європейський вимір» с – з 2010 р.).
Це – сучасний майданчик для молодих і активних людей, які хочуть розвиватися самі і розвивати свою країну. Завдання майданчика полягає в тому, аби навчити молодь нести персональну відповідальність за майбутнє країни, розвинути в неї бажання до саморозвитку, а також мотивувати до участі в суспільному й державному житті.
«Сходи в Майбутнє» є міждисциплінарною платформою, що працює за п’ятьма напрямами: патріотизм, лідерство, розвиток особистості, менеджмент і самоврядування. «Сходи» активно використовують інтерактивні засоби навчання та пропонують цікаві, інноваційні тренінги, семінари, вебінари, відео-лекції.
– Як виникла сама ідея і що важливо для її реалізації?
– Ідея виникла тому, що відсотків дев’яносто з молодих людей, яких я приймав на роботу, не знали, чого і для чого живуть. Хочу передати все те, що я зрозумів у 45–50 років, щоб вони зрозуміли в 20. Ідея для того, щоб бути реалізованою, має опиратися на системну кропітку наполегливу командну роботу із залученням однодумців, котрі довіряють тобі і завдяки цьому приходять фінансові ресурси. З 2016 р. «Сходи» є проектом нашої корпорації, яка вкладає чималі ресурси в соціально важливі справи.
– Ваше кредо?
– Моя місія аналогічна вислову Рабіндраната Тагора:
Я спав і снилося мені: життя – то радість.
Проснувся й зрозумів: життя – служіння.
Я діяв і побачив: служіння – справжня радість.
Оце і є моє кредо. Важливо залишатися людиною за будь-яких умов і обставин. Переконаний, що коли ти чесно і віддано служиш людям, то ти, хочеш чи не хочеш, – людина. Я щасливий, що зустрівся з багатьма людьми, які значно сильніші, ніж я. Я, лікар за фахом, правник за другою освітою, професійний ейчар, знаю як вибудувати систему організації, щоб людина в ній реалізувалася. Можу побудувати будь-яку організацію: громадську, бізнесову, навчальну.
Здійснюю пошук талановитих людей, які мають цікаві ідеї і хочуть їх реалізувати. Співпрацюю з Київським національним економічним університетом, з медичними закладами вищої освіти, з Академією медичних наук України тощо. Підтримую культурологічний проект народної артистки Галини Яблонської «Тарас Шевченко єднає народи», якій понад 90 років, але вона й надалі в строю. Окрім того, опікуюся за сприяння колег Школою патріотизму. І від всього цього отримую неймовірне задоволення. У моїх починаннях мене підтримують дружина та діти, за що їм безмежно вдячний.
Спілкувався Ігор КРАВЧУК
