ХТО ТАКІ УКРАЇНЦІ?
(Продоження. Початок читайте у номері №83 2019)
Павло Жебрівський – відомий, популярний і шанований український політик. Його поважають за розсудливість, прагматизм, уміння аргументовано і виважено переконувати опонентів у своїй правоті.
Це він довів як депутат багатьох скликань, на посаді голови Житомирської облдержадміністрації та Донецької військово-цивільної адміністрації.
Але не всі знають, що Павло Жебрівський має чудове перо. В цьому переконаються всі, хто прочитає його книжку «Жити по-людськи», уривки з якої ми пропонуємо вашій увазі.
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ ЯК ПРОЕКТ МАЙБУТНЬОЇ КРАЇНИ
Вже більше 20 років науковці сперечаються щодо української національної ідеї. Національна ідея – це такий проект держави в майбутньому, до якого ми маємо прийти через певний проміжок часу, невпинно розвиваючи в собі визначальні риси. Поки що маємо величезну територію з будинками і людьми, багату на події історію, маємо бажання щось змінити. Однак, ми до сьогодні не синтезували «ідейну речовину», яка могла б об’єднати Схід і Захід, старших і молодших, шахтарів і офісних менеджерів.
Очевидно, мало одного лише прагнення до справедливості, рівності та поваги. Замало бажання боротися з корупцією, замало ненависті до «мажорів» – ми потребуємо інших цінностей, які об’єднають суспільство. Національна ідея – це субстрат таких цінностей, який не містить протиріч і гнучко міняється відповідно до запитів різних соціальних груп.
Що таке національна ідея, мабуть, найлегше зрозуміти на прикладах інших країн – недаремно сучасна політологія більше тяжіє до case-studies (конкретних прикладів), ніж до академічних суперечок щодо термінів. Отже, США вибудували національну ідею в 20-х роках минулого століття навколо мрії, що кожен може стати мільйонером. Історія про Попелюшку – це також історія про примат приватної власності, перемогу інтелекту над грубою силою, а також про необхідність інвестувати в таланти, в нащадків, та й просто ділитися. Як наслідок, американці мають мільярдерів, які віддають 70% своїх статків на благодійність та науку, тільки посилюючи міф про «американську мрію».
Зовнішнім проявом американської місії можна назвати демократичні цінності, тобто визнання рівності перед законом, а також вищість людських прав, в тому числі, права на самоуправління. Реалізація цих прав ішла довгим і складним шляхом, ще в середині минулого століття афроамериканці помирали, захищаючи своє право називатися людьми. Великобританія століттями будувала національну ідею «володарки морів» – сьогодні це трансформувалося в статусну країну, яка створює тренди, а також зберігає традиції, в тому числі, вільної торгівлі. Британія створила моду на сучасну музику, кіно. Британці будували в Африці залізниці (які досі функціонують), а в Індії – демократію (яка теж досі працює). Нині колишні англійські колонії очолюють список найменш корумпованих країн світу (традиційно в першій десятці – Сінгапур, Гонконг, Нова Зеландія та екзотична африканська Ботсвана). Отже, національна ідея Британії – це послідовний захист цінностей, культури, і, водночас, пошук нового, щоб ґречно подарувати його людству. Для СРСР глобальною місією стали плани перебудови світу, прикрашені розмовами про майнову рівність і панування суспільних низів (люмпен-пролетаріату та сільського пролетаріату).
Світова революція, допомога тим, хто навіть її не потребує, боротьба з імперією зла – це все, фактично, об’єднало робітників, селян та «гнилу інтелігенцію». Сьогодні ця «національна ідея» легко трансформувалася в гасла «Русского мира»: «самодєржавіє-православіє-народність», які базуються на зверхності над іншими народами і бажанні їх всіх провчити. «Росія ще всім покаже!» – ключовий меседж влади всім росіянам, який відповідає національній традиції та сучасним запитам суспільства. Франція виявила свою унікальність під час кількох буржуазних революцій: боротьба за все нове, навіть із фатальними результатами для старого, виявилася втіленням світогляду французів. «Свобода, рівність, братерство», помножені на інакшість, особливість французів – нині ключове позиціонування як в культурі, так і в політиці. Французи бояться відстати від прогресу, тому скоріше відкинуть старе, ніж не спробують нове. Німеччина – порядок та ефективність; Японія – традиції та сімейні цінності; Швеція – державний захист.
Можна багато аналізувати приклади інших країн, щоб виокремити розуміння національної ідеї. Видається, що це унікальне поєднання конкретних історичних запитів, ментальних рис із можливостями, які виникають у певних географічних та кліматичних умовах. Якщо розглядати націю як бренд, то національна ідея – це шлях для ефективного розвитку бренду, збільшення його популярності та вартості. Логічно, що будь-яка національна місія виростає з національної історії, і Україна не може бути винятком. Очевидну національну рису – потяг до свободи – ми в черговий раз довели під час Євромайдану. Наш співвітчизник Микола Костомаров ще в XIX сторіччі вказував на особливе значення особистої свободи в житті українців, вважаючи, що у вдачі українського народу переважає особиста воля[3].А через півтори сотні років, у 2014-му, відомий французький філософ Бернар-Анрі Леві заявив, що і сам на Майдані «стає українцем»:
«Там справжня Європа, не Європа фінансистів, а Європа цінностей. Не бюрократична, а духовна Європа. Не та Європа, що втомилася від самої себе і сумнівається у власному змісті та призначенні, а жива, кипуча, героїчна Європа». Тому навіть найбільш критичний експерт мусить визнати, що Україна сьогодні може вважатися носієм найбільш сутнісної ознаки європейської цивілізації – відданості особистісній і національній свободі. Додаткові елементи нашої національної ідеї – велика дружня сім’я, гідність і заможність, тобто матеріальне уособлення певного статусу.
Інша справа, що статус має свої ознаки, визначені історично – багатства і майна повинно бути в міру. Загалом, персональна свобода, міцна родина, гідність і заможність – це те, що може об’єднати і донеччан, і тернополян. Наша національна ідея.
У ПОШУКАХ ВЛАСНИХ ЛІДЕРІВ
Індивідуалістичність українців, поряд із своїми очевидними перевагами – розкриттям потенціалу людей, їхньої вільної творчості, інвестуванням у власний розвиток, несла з собою і серйозну загрозу. Так, українці ніколи не славилися тривалою командною грою: де три українці – там уже два гетьмани. Ще гірше, коли проявлялися анархічні схильності українців. З одного боку, ми довели, що кілька тисяч «махновців» можуть розгромити кількадесят тисяч «червоних» і «білих». А з іншого, уявний Махно нікого не чує, крім себе, і керується винятково інтересами свого загону. Державу на таких принципах не побудуєш, необхідно свідомо відмовитися від частини свобод, делегувати владі право на застосування сили та визнати за такою владою примат волі.
Українцям завжди було важко обрати справжнього лідера, вождя, а точніше – відмовитися від власних амбіцій та визнати за таким вождем право на управління. Подібна практика має глибоке історичне укорінення. Початок можемо побачити ще в часи специфічного спадкового права українських князів, коли старший син не був єдиним спадкоємцем (як в Європі), а території розподілялися між усіма нащадками, іноді дуже волюнтаристськи. Відповідно, і феодалізм в Україні не відбувся в повній мірі: території розпадалися, легітимація князів проходила не по праву крові, а по праву сили.
Як наслідок, повага до аристократії значно поступалася повазі до розбишак у степах. Але без аристократії, еліти вибудувати державний апарат неможливо! Кожного разу, коли з’являвся сильний, активний та легітимний лідер, українська державність міцніла. Однак, відсутність феодальної, а пізніше буржуазної практики передачі спадкових та майнових прав, невизнання лідерів за походженням призводили до того, що вже наступне покоління поглинали війни та занепад. За тих обставин індивідуалізм відігравав погану роль – він ставав на заваді ієрархії та вертикальним зв’язкам. Свобода життєдіяльності для українців стала обов’язково нести в собі свободу амбіцій. «Чим я гірший?» – мабуть, найбільш руйнівна фраза в українській історії, і жодні дитячі казки про прутики та віник не могли змінити цей генетичний код.
Треба було стати на дві, на три голови вищим, щоб решта тривалий час визнавала право лідера на примус. І все одно залишалися незадоволені, яких сповна використовували вороги держави, закликаючи їх до непокори. Саме тому українська історія багата на громадянські війни, усобиці, полідержавні утворення тощо. Звичайно, були відносно короткі періоди розквіту нашої держави – вони припадали на правління ефективних та харизматичних лідерів, які задавали справедливі параметри життя. Тоді українець сам ставав заможним, вивищувався і робив потужною державу. Не треба далеко ходити, навіть недавня історія дає дороговказ, як може відбутися подібне вивищення.
Так, першу хвилю української еміграції в Канаду та Америку складали, в основному, неосвічені люди. Але в тих країнах діяли більш-менш справедливі правила гри, дотримання яких відкривало можливості для успіху. Плюс існували соціальні стандарти визнання лідерів держави, підпорядкування офіційним органам влади. І в таких справедливих умовах українці змогли реалізувати себе з найкращого боку. В результаті сьогодні українська діаспора в Америці та Канаді є однією з найшанованіших. Вони так само «зірок з неба не хапають», мало хто з них вибився в справжні мільярдери. Але загальна маса піднялася в соціальній ієрархії вище середнього рівня, цілком згідно з національним українським архетипом.
Так з часом трапляється в будь-якій державі, куди приїжджають українці, навіть якщо починали вони як чорнороби. Підвищення, своя маленька справа – і ось уже в Європі кілька українців вибилися в мери міст і депутати парламентів. Внутрішня свобода українців виявилася унікальним ресурсом, здатним віднайти застосування потенціалу кожного та долучити нашу націю до кола вільних європейських народів.
ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО БЕЗВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Українці – діалектична нація, в характері якої поєднуються багато протиріч. Надзвичайно працьовиті і активні, українці між тим рідко прагнуть змінювати світ навколо себе. Натомість, консервативно вибудовують зручне та знайоме середовище, в якому намагаються стати лідерами. Саме тому українці успішно вживаються в соціум, де існують справедливі та рівні правила. На жаль, частіше буває, що справедливі норми діють лише для обраних. Що робити в такій ситуації, як адаптувати характер до подібних умов? Століттями різні соціальні групи – інтелектуали, селяни, військові – намагалися дати свою відповідь на це непросте запитання. Візьмемо, для прикладу, ситуацію «олігархічного капіталізму», найбільш «рідну» нашому суспільству.
Загальних правил для всіх не існує, цінність мають капітал, доступ до ресурсів та зв’язки. В результаті перемагає більший цинік і той, хто готовий ділитися з «правильними» людьми заради отримання надприбутків. Значна частина українців готова сприймати такі цінності – за умови певних моральних рамок. Якщо олігарх «не світиться», його діти намагаються не виходити публічно за межі пристойності, тоді пересічний українець буде поблажливо ставитися до простих математичних фактів: 40-метрової яхти, п’ятиповерхового будинку тощо.
Зрештою, в Україні звикли поважати чужу роботу і чужі статки, навіть недостатньо прозорі та чесні. Визнання права кожного на самореалізацію – це ефективний і потужний інструмент для розвитку індивіда та країни загалом, але в умовах несправедливості він перетворюється на механізм нищення.
З одного боку, українці закривають очі на порушення правил, і цим самим зменшують власний потенціал (хто сильніший – того і право). З іншого – легко піддаються маніпуляціям або фізичному тиску. Згадаймо колективізацію 30-х років минулого століття, коли не тільки російські більшовики відбирали в людей землю, реманент, а під час голоду – зерно та хліб. Це робили й українці, яких поставили в такі умови: або убий сусіда, або помри сам. А були непоодинокі випадки, коли люди йшли на подібні злочини виключно заради вигоди.
Побачили ми цю рису і під час подій 2013– 2014-х років, коли етнічні українці в складі «Беркуту», родом не тільки зі Сходу, вбивали протестувальників заради грошей або з ненависті. Все залежить від встановлених правил і ступеня деморалізації людей, готових їх застосувати. За багато років ми переконалися, що проблема далеко не в конкретних особистостях, не в олігархах чи людях, які уособлюють владу.
Ми маємо чесно говорити, що проблема криється в специфічному поєднанні генів та характеристик у рамках одного етносу. Це поєднання можна легко окреслити: український індивідуалізм в умовах закритої системи схильний трансформуватися в пристосуванство та безвідповідальність. У цьому і проявляються лінощі характеру: легше порушити моральні правила, ніж відстоювати принципові позиції. Навіть релігію деякі українці навчилися трансформувати таким чином, що крадіжка, вбивство або перелюб отримують внутрішню індульгенцію – варто лише побудувати церкву або пожертвувати великі гроші.
Відповідно, сьогодні практично неможливо знайти прокурора, даїшника, суддю, які живуть винятково на заробітну плату або навчилися заробляти на справедливих рішеннях. Дуже складно знайти працівників ЖЕКів, медичних закладів, різноманітних комунальних служб, які відмовляться від хабара за невелику допомогу. І це не ознака XXI століття, це традиційне ментальне пристосуванство, яке наші сусіди неодноразово використовували проти нас же самих.
Сьогодні ми можемо констатувати вкрай негативну вітчизняну тенденцію до національного утилітаризму, водночас і світ стає більш цинічним, знижується планка моральності. Так, згідно даних Transparency International Ukraine за 2013 рік, Україна посіла 144 місце серед 177 держав світу за рівнем корупції та непрозорості, залишаючись у «групі ризику» разом з Іраном, Нігерією, Камеруном та Папуа Новою Гвінеєю. Серед головних причин формально назвали монополізацію бізнесу та його окупацію державними корупціонерами[4]. Реальна причина – етнопсихологічна. Згадаймо 2005 рік. Тоді політикам вдалося позбавити поваги навіть базові людські поняття, у відповідності з заповітом Леніна: «Кращий спосіб дискредитувати ідею – безглуздим виконанням довести її до абсурду». Українець ще кілька років тому був не готовий брати на себе відповідальність за абстрактні речі, був не готовий захищати уявні права. Він вправно і ефективно боровся за матеріальний світ, за власну повагу, репутацію, однак поступався в ситуації, коли треба було просто бути послідовним. В моді було безвідповідальне ставлення до обіцянок, а нові ліберальні свободи (слова, зборів тощо) досі повноцінно не увійшли в наш генетичний код на тому ж рівні, як захист фізичної свободи або права на підприємництво.
Однак, уже в 2014 році можна впевнено сказати, що ми прориваємо зачароване коло безвідповідальності – нові цінності поступово входять у наше життя, і українці навіть готові іти на жертви заради них. Це не зародження нової нації, це заміна пристосуванства на активну позицію – ознака омолодження нації.
КОНКУРЕНЦІЯ – ІНСТРУМЕНТ ІНТЕНСИФІКАЦІЇ ЗМІН
Світ безповоротно змінився – говорили Самуель Гантінгтон та Френсіс Фукуяма, і ми не можемо з ними не погодитися. Ще донедавна існувало 2 полюси: комуністичний колективізм і капіталістичний індивідуалізм. Однак, змагальність між націями після розпаду цієї осі призвела до «кінця історії», якою ми її знали.
Відтепер конфлікти почали відбуватися за декількома напрямками: релігійному (Схід проти Заходу), ідеологічному (лібералізм проти консерватизму), ціннісному (матеріальне проти духовного) тощо. Змагальність виросла в декілька разів, відтепер країни почали конкурувати не тільки в космосі та армійських технологіях, але і в сільському господарстві, мобільному зв’язку, виробництві. Конкурувати почали навіть не країни, а корпорації, індивіди, групи людей. Звичайно, зберігається традиційна конкуренція за політичні впливи. В цьому плані «зіткнення цивілізацій» призвело до формування триполюсного світу: християнська цивілізація, мусульманська цивілізація та Китай як окремий феномен і центр Східної Азії. Конкуренція між цими полюсами ще не стала конструктивною, розрив між цивілізаціями найчастіше позначається конфліктами, як гострими, так і непомітними, повільними.
Одночасно кожен із полюсів має свої розбіжності. На прикладі християнських народів можна побачити кілька діалектичних пар, і навіть «тричленів». Католицизм – православ’я – протестантизм. Або формальне християнство (частина людей сповідує матеріалістичний принцип панування грошей – «момони») та ідеальне, де панує аскетизм.
Подібні «фракції» існують і серед мусульман (суніти і шиїти), і серед протестантів. А в Китаї навіть сусідні міста конкурують між собою за інвестиції, вищий рівень життя чи велетенські споруди. У політичному просторі сьогодні популярна дихотомія лівоцентричної і правоцентричної ідеологій.
Певна традиційна кристалізація на лейбористів і консерваторів простежується в Англії, на соціал-демократів і ХДС – у Німеччині, на республіканців і демократів – у США. Але, по суті, ці партії відрізняються лише нюансами, межа проходить по лінії індивідуального і колективного. І така позірна конкуренція теж виявляється корисною та плідною: в ній народжуються нові сенси, нові лідери.
Будь-який соціум, як живий організм, намагається сприяти конкуренції, яка рухатиме його вперед. В Україні споглядаємо протилежну тенденцію – конкуренція, поліваріантність вважаються великим злом, і багато політиків, духовних лідерів намагаються позбутися альтернативних думок, створити єдиний центр ухвалення рішень. Яку партію не будують – усе одно виходить корумпований клон КПРС. Який би бізнес не будували – він спотворюється до банальної корупції. Навіть примарне політичне протистояння між лівими і правими виявилося профанацією: нібито протилежні Комуністична партія України та «Свобода», за великим рахунком, є лівими в галузі економіки, тільки одні під червоним прапором, інші – під жовто-блакитним.
Україна занадто велика, щоб мати неамбітні цілі. Весь людський досвід показує, що до мети легше прийти через ефективну конкурентну боротьбу. Тому українські лідери мають свідомо сприяти різним конструктивним настроям в суспільстві, давати їм потенціал для розвитку. Так, ми багато говоримо про філософію україноцентризму, потенційно ключову для нас. Однак, це унікальне обличчя – також однозначно європейське, тобто містить елементи культурних кодів інших народів. Тож на стадії формування української громадянської свідомості нам може бути корисним і зовнішній стимул у вигляді ЄС. Цей своєрідний «варяг» нагадуватиме, в першу чергу, не суспільству, а істеблішменту правила, за якими треба жити.
Повинен існувати також інший дискурс – Митного союзу. В суспільстві має відбуватися відкрита дискусія, в якій проявляться негативні сторони цього наддержавного утворення: стагнація, дрімучість, відсутність стимулів, традиція безкарності влади і зневаги до громадян, зацикленість на сировинних шляхах розвитку. Але впевнено про ці риси говорять лише експерти, прості громадяни залишаються під впливом маніпуляцій ЗМІ.
Тож, чим прозоріший буде діалог між різними позиціями, тим краще буде для держави в цілому. Аналогічно і в ситуації з релігіями, політичними ідеологіями. Заборона на певні твердження має бути, коли вони носять відверто людиноненависницький характер (фашизм, більшовизм), однак все інше потребує ефективного висвітлення в культурних, політичних програмах. Тільки така конкуренція дозволить громадянам робити свідомий вибір і тягнутися до кращого.
Наша перспектива – в розмаїтті, в можливостях, адже за цими правилами розвивається весь світ. А українцям вони притаманні історично.
«НИЗИ» ТА «ВЕРХИ»: СПІЛЬНА СПРАВА
Українські вчені часто говорять, що своє слово ще повинні сказати прості люди, тобто ситуацію можна змінити «знизу». Можливо, така ідеологія всього лише є наслідком марксистського виховання, варіантом класичного «низи не можуть, а верхи не хочуть». Але в реальному житті той, хто пропонує починати реформи з низів, дуже умовно уявляє, наскільки безправними є прості люди в пострадянській системі. Судова гілка, силові структури, служби обслуговування населення – все працює проти громадянина, нав’язуючи йому рефлекси покірності та слабкості.
Тому «низова самоорганізація» – річ корисна, але в масштабі країни цим можна займатися не одну сотню років, долаючи ефективний спротив бюрократичної машини. Без реальних інструментів народовладдя, в умовах фрагментарного інформаційного простору надзвичайно складно лобіювати навіть найпростіші речі, адже завжди знайдеться підприємець, який побачить персональний зиск. Тому самоорганізацію знизу треба вітати як красиве гасло, але маємо зрозуміти, що на часі – значно амбітніші речі, лідерського або елітистського характеру.
Левова частка соціальних та моральних патологій, якими переповнена Україна, ростуть із нинішньої влади, її нераціональності, неефективності, духовної та моральної деградації. Доказом цього твердження може виступати наступний факт: ледь не до кожного резонансного злочину в країні так чи інакше причетні представники влади. Через владу всі питання вирішуються набагато швидше, ніж через тривалі соціальні процеси. Невже гуманно мучити свій народ ще кілька десятиліть чи століть, чекаючи, поки він «зрозуміє»? Єдиний шлях для відновлення балансу – рекрутувати нову еліту з числа патріотів України, здатних терміново працювати на досягнення конкретних національних цілей. Потрібно залучити найбільш відповідальні та праце здатні кадри, вони обов’язково знайдуться. Однак патріотизм не повинен бути визначальною рисою для нової еліти – він має бути притаманний людині апріорі.
Принципове значення мають фаховість, чесність, ефективність, вправність, знання і бажання вчитися. Патріот без цих навичок залишиться приємним у спілкуванні, однак небезпечним для реформ індивідом. У кращому випадку – марним. Люди втомились від розчарувань. Вони не вірять, що політики можуть боротися насправді, а не вдавати боротьбу. Але колись необхідно переступити через таке згубно-солодке невір’я, що заколисує словами про власну безпомічність.
Гасло Євромайдану виникло не просто так: «Я – крапля в океані. І нас – океан!» Без віри, без надії мільйони співвітчизників – просто безвільний натовп. Якось Мати Тереза вказала шлях: «Віра творить чудеса». Навіть найбільш затятим атеїстам проти цих слів годі щось заперечити. І мільярдер Джон Рокфеллер визнавав, що охочіше наймав на роботу людину з ентузіазмом, ніж просто хорошого фахівця. Якщо говорити про конкретний процес в Україні, то для початку вистачить і «300 спартанців» – професіоналів, готових узяти на себе політичний та соціальний обов’язок і зосередитися на реформах. Це вищий за середній прошарок банкірів, економістів, управлінців, політологів, готових до самореалізації на державних посадах.
Вони мають запропонувати напрям розвитку держави, справедливі правила суспільного життя. А головне – переконливо показати, що, виконуючи ці правила, працьовитий українець досягне успішності для своєї країни і родини. Ці люди, поділені на команди по зонах відповідальності, зможуть зосередитися на конкретних проектах. У підсумку їхні зусилля повинні конвертуватися у створення в Україні нових соціальних ліфтів, нових можливостей та забезпечення рівності перед законом. Поєднання «верхів», фахових лідерів із підтримкою «низів», довірою простих громадян – єдиний шлях до реформ та змін в країні. Необхідно відкинути образи та амбіції, зосередитися на спільних цілях, і Україна на рівних увійде до кола європейських країн.
