«ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ, І ВАШЕ СЕРЦЕ ЗАВЖДИ БУДЕ ВАМ ПІДКАЗУВАТИ ПРАВИЛЬНІ ДІЇ»
На запитання нашого часопису відповідає Надія ЛУК’ЯНЕНКО, вірна супутниця по життю незабутнього Левка Лук’яненка, великого сина українського народу, справжнього патріота своєї держави.
– Пані Надіє, про Вас більше знають як про дружину Левка Григоровича, що зробили все для того, щоб він зміг реалізувати себе як народний депутат, трибун і письменник. Менше про те, Ви теж – колоритна постать. А початок Вашої діяльності сягає другої половини 80-х років, коли Союз ще не збирався розпадатися.
Розкажіть, будь ласка, про власні витоки як політика і громадського діяча.
– Я народилася в Західній Україні, в Галичині. Наше село, як і всі села того краю, активно брало участь у визвольній боротьбі 40-х років. Тут багато було вбитих НКВДистами, засуджено за повстанські дії на території своєї землі, а відтак – цілі родини вислані на Далекій Схід і Північ Росії. Багато залишилося навічно лежати у мерзлій сибірській землі.
Мого дядька, члена ОУН, арештували і засудили на 25 років тюрми, а всю їхню родину – дружину, батьків, сестру з чоловіком та дітьми вислали: кого у Воркуту, кого – Караганду. Ми жили в хаті з дідусем, бабцею, тіткою, маминою сестрою та двоюрідним братом, який втік від НКВДистів і уникнув виселення з батьками. Сільська хата була поділена сіньми. В одній половині нас, троє дітей, тато та мама, а в іншій – дідусь, бабуся, тітка і двоюрідний брат Ігор. Мій батько працював в Івано-Франківську на швейній фабриці, мати –в колгоспі.
Тато їхав на роботу дуже рано і пізно приїз-див, а на мамині плечі звалювалася вся домашня робо-та ще й по господарству. Найкращий день для всіх – неділя. Після церкви мама накривала стіл, обідали і спілкувалися. Тато читав меншим дітям казки і різні оповідання, а мені давав в руки «Кобзаря» Шевченка і казав: це вірші, ти їх любиш, вчи напам’ять.
В домі у нас ця поетична збірка була дуже давнього випуску. З книжок пам’ятаю Івана Франка «Лис Микита», Вибрані твори Лесі Українки, Андрія Чайковського «На уходах» та інші. На стіні висіли портрети Шевченка і Франка. Я любила поезію, і у шкільному віці вже знала напам’ять поему «Катерина», «Лілею» та досить великі уривки із поеми «Гайдамаки».
есять класів закінчила у нашій школі і виїхала з села. Закінчила технікум легкої промисловості, а потім навчалася в Івано-Франківському інституті нафти і газу. Працювала на швейній фабриці інженер-технологом, а в останні роки начальником експериментального цеху. У 1974 році мого брата заарештували за читання книжки І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Я тоді також була у групі «ризику», бо читала також Дзюбу, але, видно, чекістам невигідно було мене притягувати до відповідальності, бо на фабриці працювало більше тисячі людей і мій арешт мав би великий резонанс.
Тоді судили Богдана Ребрика, який уже відсидів три роки за свої політичні переконання, а тепер – за читання того ж таки трактату І. Дзюби.
Я була в суді, коли судили брата Олега Озарка та Богдана Ребрика. На душі було відчуття якоїсь протестної сили, не було відчуття страху. Внутрішній голос підштовхував до бунту, надавав сміливості голосно говорити те, що ти думаєш, не боятися. Так, ти ризикуєш потрапити до тюрми, але ти стаєш навіть не собою, а над собою.
Під час Горбачовської відлиги трохи суспільство розворушилося. Уже поверталися із тюрем та заслання політв’язні. Політичні дискусії ставали нормою спілкування.
Утворилися різні групи вільнодумців: Товариство української мови, загальноукраїнський Рух за перебудову, у Івано-Франківську була також демократична група під назвою «Рух». Одного разу я зустріла з нашого села Катерину Савчук, яка запропонувала мені вступити до Гельсинської спілки. Вона повернулася з Сибіру і не покинула думки про боротьбу за Україну.
Я погодилась, і вона запросила мене на засідання, яке відбувалося у Оксани Попович на одній із вулиць Івано-Франківська. Пані Оксана Попович також тільки-но повернулася із заслання. На засіданні було 5 осіб. Мені сказали, що членів УГС у місті є вже 9. Кімнатка, в якій жила пані Оксана, була дуже маленька. Тому після засідання запропонували наступного разу зібратися у мене вдома. В нашому будинку було три кімнати, а оскільки дорослі діти вже роз’їхалися, то така пропозиція сподобалась усім. Я дала свій домашній телефон, сказала адресу. На роботі роздрукувала листівку із запрошенням всім, хто хоче вступити до Української Гельсинської спілки, приходити за цією адресою і телефонувати за цим номером телефону.
Листівку розклеїла у видних місцях. До нас почали приходити і приїжджати люди з усієї Івано-Франківської області. Наша УГС стала дуже швидко багаточисельною.
Ми були ініціаторами всіх політичних мітингів і зібрань на Івано-Франківщині. Величезний здвиг людей був на початку червня на Зелені свята. Основною темою такого здвигу було вшанування пам’яті Січових стрільців.
Виготовили величезний дубовий хрест, запросили священиків, приїхала група молодих хлопців зі Львова. Міліції було дуже багато, навіть групу «Беркут» прислали з іншої області, але ніхто не смів вступити у конфлікт, бо було сотні тисяч людей. Не сміли. Потім були арешти на 15 діб і штрафи нібито за порушення громадського порядку.
На засіданні УГС в суботу, 13 травня 1989 року, хтось озвучив інформацію, що завтра у с. Воскресінцях будуть відкривати пам’ятник Т. Г. Шевченку. Туди приїдуть керівники області, району і запрошені гості. Добре було б, щоб від нас теж хтось поїхав, а якби ми мали ще й Український прапор, то це було б просто чудово. Прапора ми ще не мали. Це був уже вечір. Один із членів УГС непомітно вийшов із кімнати і через 15 хвилин покликав мене.
Вручив мені два полотна синього і жовтого кольору. І показав на губи – мовчати. До кінця засідання узгодили делегатів на мітинг. Нас мало їхати четверо осіб. Я сказала, що постараюся знайти чи може пошити прапор до ранку. Володя Ковальчук , який був присутній на засіданні, сказав, що принесе древко. Розійшлися. Пошити прапор, який ніколи не бачила, було складно. Побігла до сусідів і запитала, які пропорції нашого українського прапора, вони сказали, що ще прапор має вкінці виріз, такий зубець. Я пошила прапор вночі, а вранці склала його до сумочки. Ковальчук зайшов за мною і каже, що не знайшов древка.
Я зняла металевий карниз з вікна, і ми поїхали. На вокзалі нас чекав Роман Круцик машиною і ще один чоловік. На відкритті пам’ятника було дуже багато людей. Письменник Іваничук був із цього села, сам мешкав у Львові і запросив львів’ян. Ми підняли прапор. Виступаючий в той момент вигукнув: Он наш український прапор! Він майорів над головами людей близько 5 хвилин. Бурхливі оплески заглушили промовця. Нас хтось почав штовхати в плечі, тягнутися до прапора щоб забрати.
Я зняла прапор з держака і швиденько передала жінці, що була поруч. Карниз кинула під ноги.
Кажуть, цей прапор зберігається у церкві села до сьогодні. Це було 14 травня 1989 року. У подальшому мітинги організовувалися спільно з місцевими демократичними силами по всій Івано-Франківщині і районах. Ми піднімали людей у районних центрах – Надвірній, Калуші, Коломиї, Яремчі.
У вересні 1989 року я поїхала на з’їзд Руху за перебудову до Києва. Після з’їзду прийшла на роботу і на Дошці оголошень розмістила Рішення з’їзду, виступи його учасників. Інформація була цікава, і люди постійно стояли біля дошки оголошень. Читали, а секретар партійної організації фабрики час від часу зривала листівку, а я її знову поновлювала.
У листопаді 1989 року до нас приїхав Голова Виконавчого комітету УГС Левко Лук’яненко. На цьому засіданні ми зразу почали обговорювати питання висунення його кандидатом до Українського парламенту від Івано-Франківської області. Левко Григорович став депутатом Верховної Ради по Залізничному виборчому окрузі м. Івано-Франківська, а я – депутатом міської Ради Івано-Франківська. З часом переїхала до Києва, а тому припинила свою депутатську і громадську роботу в обласному центрі.
– Маючи честь працювати в команді Левка Григоровича на посаді головного редактора газети «Самостійна Україна», безпосереднім консультантом-помічником його як народного депутата у Верховній Раді і будучи знайомим з Вами, пані Надіє, я помічав Ваш позитивний вплив на Левка Григоровича. Очевидно, він з Вами постійно радився. Як відбувалася ця співпраця? Що йому рекомендували? Від чого застерігали?
– У команді Левка Григоровича у час передвиборної кампанії було працювати дуже цікаво. Гострі запитання від опонентів. Цікаві і дотепні відповіді Левка Григоровича. Неймовірна біографія і боротьба за Україну збирала людей не тільки його виборчого округу, а й інших мешканців Івано-Франківська. Розказували, що чекісти записували його виступ на плівку і передавали до Києва, вивчали й аналізували, щоб бути готовими до дискусій. Ми прислухалися до Левка Григоровича, а він придивлявся до нас. Я була тоді секретарем Івано-Франківської обласної організації УГС. Знала всіх людей. Водночас, розуміла, що серед нас є підіслані чекістами люди. Тому застерігала його від чесного і відкритого спілкування з ними.
Потім він переконувався сам в цьому. Скажімо, студент медінституту Мирон (не називаю прізвища), нині працює в Івано-Франківську лікарем, підмовляв нас до озброєння. Пропонував, що може принести зброю.
Потім раптово він приїжджав до нас у Хотів за відеокасетами, а у Івано-Франківську розказував, що Лук’яненко їх продає. Ця неправда дуже швидко виявлялася, бо у нас були чесні і віддані люди. Було і більше таких випадків, але сьогодні вже не хочеться про них згадувати. Мабуть, там, ще у Івано-Франківську, зародилося почуття вірності та відданості. Він вірив мені і прислухався. Відмовлявся від офіційної охорони, яку йому пропонували наші угеесівці і тільки в окремих випадках користувався їхньою допомогою.
У Києві були інші проблеми. Відкрита хата для спілкування зі всіма і у будь-який час, поставила переді мною завдання допомагати йому. Депутатська робота вимагала напруженої праці, а люди приходили зі своїми проблемами, з болями, пропозиціями, поштою надходила сила-силенна листів. Я читала їх, а потім віддавала йому для вирішення тих чи інших проблем. Я розвантажувала його. Допомагала і дочка Іра. Давала відповіді на листи. Він був вимогливий до себе і, звичайно, до нас. Часом дасть мені завдання, а я не можу його вчасно виконати. Виправдовуюся, розказую причину. Не приймав. Каже – ти обіцяла, то й мусила зробити. Далі я вже була мудріша, казала: як встигну, то зроблю.
У час президентської кампанії 1991 року Левко Григорович дуже мало бував вдома. Їздив по Україні, зустрічався з людьми, приходив втомлений. Йому треба було тепла хата, добра людина і спокій. Я зав-жди йому це забезпечувала.
Щодо питання: прислухався, чи ні? В основному, так. Назву один із прикладів. Після президентських виборів у 1991 році, після оголошення результатів виборів і проведеного референдуму про утвердження України незалежною державою, він каже: «Я задоволений результатом виборів. Український народ проголосував за Українську державу і це – головне. Я вже можу йти відпочивати». Написав промову, яку мав виголосити у Верховній Раді України і дав мені прочитати. Читаю у кінці. «Дякую за співпрацю, шановні депутати, я складаю свої повноваження депутата, йду на пенсію і буду писати мемуари». Стоп – кажу я. Як це? Так не можна. Скажуть, що ти образився на народ, що тебе не обрали президентом. А ти знаєш, що наш народ не готовий був вибрати нікого з політв’язнів – націоналістів. Ти бачиш, що навіть при тому, що Чорновіл мобілізував за себе всю Західну Україну, бо створив Галицьку асамблею з трьох Західних областей, на Сході обіцяв російську мову, федеративний устрій, мав набагато більшу команду, як ти, і все одно набрав тільки четверту частину голосів. Радянська Україна ще не готова до президента-націоналіста. Роботи буде ще багато. Ти ще міцний і мусиш працювати для України. Зачитав промову у парламенті, але останнє речення не прочитав. І так залишився у політиці ще на 25 років.
Багато писав звернень і різних виступів. Часом таких гострих, що аж волосся дибом стає. Каже – друкуй. Відповідаю – ні! Подумай. Не надрукую. Ти не Хмара. Ти виважений, спокійний, мудрий. Передумай. І на завтра він підходить і каже – дякую тобі, ти правду вчора сказала.
Було багато проблем і в Українській Республікан-ській партії. В останні роки він їм дуже заважав. Офіс, який Київрада виділила для Асоціації дослідників Голодомору ще у 1991 році, Левко Григорович використовував і для партійних засідань, а комунальні послуги й оренду оплачував із своєї пенсії, був проданий керівниками через місяць чи два, як його «пішли». Часом у наших дрібних суперечках, він підходив до мене і казав: « Не ображайся на мене, я такий, як є, але в мене немає нікого ріднішого від тебе, Я тебе дуже люблю і вдячний Богу, що мені послав тебе, не звертай уваги на мої примхи».
– Втрата Левка Григоровича саме в такий напружений час – дуже відчутна для України. Відрадно, що саме Ви, пані Надіє, підняли прапор справжнього велетня духу у змаганні за становлення і чин Української нації. Недаремно Левка Григоровича і Вас президент України Петро Порошенко ще раз згадав на велелюдному мітингу у Львові. З чим би Ви звернулися до Української нації зі сторінок журналу напередодні другого туру виборів.
– При тому, що Левку Григоровичу вже було немало років, ні я, ні він, не були готові до того, що смерть уже чатує на нього. Сильний духом, він думав, що це не дуже складний період у його житті. Він переніс у поважному віці декілька операцій, завжди успішно і був переконаний, що перелом ноги та операція де йому встановили штучне стегно він здолає.
Він дякував лікарці-гематологу Оксані Костюкевич за її знання й активне лікування хронічного мієлолейкозу довгий період. Ми прорахувалися. Перелом ноги і операція спровокувала хронічну хворобу до її рецидиву. Все вкупі дало негативний результат, і він відійшов у вічність. Жаль. Хотілося ще трошки побути разом. Я спершу дуже розгубилася, але завдяки дітям, онукам, друзям, які постійно мене підтримували і підтримують, зрозуміла, що життя продовжується і не можна опускати руки.
Я через ваш журнал хочу подякувати нашому Хотівському сільському голові Миколі Безпечному, який в останні роки відвідував нас, дискутував, радився. Левко Григорович з задоволенням вів бесіди і діставав моральне задоволення від цих розмов.
Зараз Микола Григорович активно займається перейменуванням вулиці на честь Левка Лук’яненка, організовує скверик і встановлення пам’ятника Левку Григоровичу. Я буваю на засіданнях Хотівського депутатського корпусу і беру активну участь у громадському житті села. Активно займалася розбудовою Української православної церкви і можу похвалитися гарними результатами. У час виборів твердо стала на підтримку Петра Порошенка як кандидата на другий термін президенства. За п’ять років він багато зробив для проголошення Української православної церкви, активно бореться з російською агресією, розбудував армію, підняв весь цивілізований світ на захист України, відкрив європейські кордони і наполегливо працює над тим, щоб Україна стала членом НАТО. Це буде ще одна дуже велика перемога, гарантія нашої безпеки на майбутнє.
Він промовляє такі слова на захист України, що, здається, тільки Лук’яненко, як колишній політв’язень і націоналіст, так міг висловлюватися. Порошенко щиро, правдиво і точно характеризує Московщину, твердо відстоює Україну. Росія ненавидить його за сміливість і непоступливість, і ми повинні цінувати, підтримувати, активно йти на вибори і голосувати за нього. Інших варіантів не може бути. Впевнена, що ми переможемо, і наступні 5 років будуть роками розквіту нашої України. А від себе кажу: «Любіть Україну і ваше серце завжди буде вам підказувати правильні дії».
– Ви не тільки сильна, а й дуже оптимістична особистість. На чому ґрунтується Ваша впевненість у щасливе майбутнє України?
– На вірі в людей і на любові. Це те, чого не купиш ні за які гроші. Це має бути в душі і в серці.
Спілкувався Ігор КРАВЧУК
