АЛЛА ГОРСЬКА

Мішенню № 1 серед шістдесятників була Алла ГОРСЬКА.

«Будівничі казарм» (вислів Євгена Сверстюка) особливо ненавиділи Горську, бо вона кинула виклик середовищу партноменклатури ЦК, з якого сама походила.

Алла Горська – харизматичний лідер (скільком вона допомагала вистояти морально й матеріально!) скарбник правозахисників (крім власних коштів, отримувала допомогу зі США, Канади), інтелігент не в першому поколінні, самодостатня особистість без жодного комплексу меншовартості; без генів страху, посіяних голодомором і розстрілами.

Алла Горська побачила світ 18 вересня 1929 року в Ялті.

Її батько, родом із міста Олександрія на Кіровоградщині, працював директором Ялтинської кіностудії, був добрим приятелем Олександра Довженка. Дитинство пройшло в Москві, Ленінграді, потім війна, блокада. Старший брат Арсен (від першого шлюбу матері) загинув на фронті, захищаючи місто на Неві. В Україну вона вперше потрапила 1944 року, коли батько (як номенклатура ЦК) отримав посаду директора Київської кіностудії. Вони оселилися у прекрасній квартирі на вулиці Терещенківській. Сім’я жила заможно, в домі часто були великі таланти, такі як приятель татка, його тезка Олександр Довженко й високі сановники. Дівчинка мала безхмарне життя: Алла закінчила школу із золотою медаллю, вступила до Київського художнього інституту.

Успішно виставлялися роботи Горської на республіканських художніх виставках. Закохалася у однокашника Віктора Зарецького – блискучого майстра пензля і вийшла заміж, хоч матері зять був не до душі. Через два роки знайшовся син Олексій.

А як тоді мінився світ! Скресла крига заповідника імені товариша Берії… Як трава крізь асфальт пробивалася культура замученого відродження. Клуб творчої молоді в Києві, який очолив Віктор Зарецький, знаменита тринадцята кімната у Жовтневому палаці.

Тут з подачі Алли Горської дисиденти заговорили українською. Сама ж вона, хоч мала вже 30 років, брала уроки мови у Надійки Світличної. Хоч їй довелося починати з алфавіту, вона українською заговорила… з пітерським акцентом. Запоєм читала літературу з історії України, не пропускала лекцій Брайчевського. Якось гурт молодих українців був у Биківнянському лісі на прогулянці. Обабіч хлопчаки грали у футбол, і м`яч поцілив під ноги Василеві Симоненку.

Підняв поет предмет гри – заціпенів: у руках був прострілений дитячий череп. І вирвалося:

На цвинтарі розстріляних ілюзій

уже немає місця для могил…

Тоді ж дисиденти вирішили узнати правду про злочини Биківні, Лук’янівського цвинтаря. Вони домоглися створення урядової комісії з розслідування, до її складу увійшли Алла Горська, Василь Симоненко, Лесь Танюк. Їм удалося довести, що злочин скоєно працівниками НКВС, але розправа з правдошукачами не забарилася. Лесь Танюк виїхав до Москви й перебував у внутрішній еміграції не один десяток літ.

Василя Симоненка професійне побиття довело до саркоми нирок і страшної смерті без знеболюючих у лікарні. Цього ж року Алла несла за труною Василя Симоненка оповитий китайкою жмут калини, а на його портреті Алиної роботи бризки калини, як авторський підпис.

У 1964 році разом із Опанасом Заливахою та Людмилою Семикиною вони виспівали вітраж у Київському університеті «Тарас-Прометей» до 150-річниці з дня народження Шевченка. Під час святкування «буржуазно-націоналістичну» роботу було знищено. Шквал арештів викосив ряди друзів у 1965-му. Горська надіслала заяву-протест прокуророві УРСР. Листувалася з політв’язнями, матеріально підтримувала їхні родини. Коли за панно в колгоспі їй заплатили продуктами, Горська машиною з цибулею, картоплею, капустою, огірками об’їхала Київ, поділилася з друзями.

Алла позбулася роботи у столиці. Її попереджали, залякували, двічі виключали з лав Спілки Художників України. «Від нас вимагали каяття, а ми ніяк не могли зрозуміти, чому маємо бути б…ями», — писала художникові Опанасові Заливасі у Мордовію, де він сидів «за антирадянську агітацію та пропаганду». Їздила до нього в табір. «Вигляд у неї був такий, ніби княгиня приїхала до свого маєтку і не може зайти, бо загубилися ключі» — згадував потім. Усе волало: «Одумайся!» Ні! Вона гордо несла свою золотаву голову на плаху, на допитах у КДБ демонстративно запалювала цигарку.

Іван Світличний писав їй:

Голови стинають – в шиї не питають,

Кажуть: так і треба: ґав не лови!

Голову покласти – це не значить впасти:

Горда й з пліч не падає нижче трави.

Гірше, як на плаху – нічого покласти.

Гірше, браття, бути без голови.

У Києві їй роботи не давали, то вона працювала у Донецьку, Маріуполі. Горська створила наймогутніші полотна нашого часу «Дерево життя», «Земля». Горська працювала у Львові, Одесі, створюючи декорації до спектаклів. Вона була там, де прорізалася шопта сміливців: 1968 – підписала «Лист-протест 139» на ім’я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна й Миколи Підгорного з вимогою припинити політичні переслідування.

27 листопада 1970 року у Горських у гостях був Данило Шумук. Алла сказала, що на світанку поїде у Васильків до свекра за старовинною зінгерівською швейною машинкою, і рано пішла спати. Більше її живою не бачили.

28 листопада 1970 року у Василькові біля Києва було замордовано Аллу Горську. Талановитій художниці, яка працювала у галузі станкового й монументального живопису, було тоді 40 років. Її знайшли в погребі, впізнавання тіла не проводилося. На питання чоловіка чи довго вона мучилася, офіцер відповів: «Вона вбита професіоналом, одним ударом!»

Органи списали трагедію на свекра Івана Зарецького, батька Віктора. Йому було 69 років, він переніс інфаркт, мав стенокардію, ходив повільно і з ціпочком.

Свекра знайшли загиблим: голову йому відрізано колесами поїзда, самогубство. Чоловік Алли Горської рішуче все спростовував, але після перебування в КПЗ побоявся за долю сина – і підписав усі документи.

Онука I.Франка, З.Т. Франко виклопотала дозвiл на поховання Алли Горської на Байковому цвинтарі, але його анулювали, день похорону нiби в iнтересах слiдства перенесли з 4 на 7 грудня – i Аллу ховали у понедiлок на новоствореному цвинтарi за містом, на Берківцях.

…У день похорону Василь Стус всю панахиду простояв на колінах, а потім над розкритою пащею могили зачитав рядки вірша «Ярій, душе», присвяченого Аллі:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України –

а ти шукай червону тінь калини,

на чорних водах тінь її шукай.

Ганна ЧЕРКАСЬКА