«ЯКЩО БРАТИСЯ ВСЕРЙОЗ, ТО ЗА ШЕКСПІРА»

Чи знаєте ви Шекспіра? Звісно. Та чи знаєте українські вуста, які так незрівнянно переклали його сонети? Життя нашого перекладача, поета, дисидента та політв’язня Дмитра ПАЛАМАРЧУКА, має не менше таємниць, аніж великого англійського драматурга.

Тож разом із його сином – екологом, громадським діячем, правозахисником, бійцем АТО Володимиром ПАЛАМАРЧУКОМ спробуємо привідкрити завісу життя видатного українця.

– Дитячі роки вашого батька маловідомі. Зрозуміло, вони були нелегкими. І все ж, яким було дитинство Дмитра Паламарчука?

– Про цей період його життя розповідати непросто. Тато приховував, коли в нього день народження, в усіх документах написані різні дати. Ні брат, ні його сестра точно її не знали. Навіть бабуся – його мати достовірно сказати про це не могла. Вона говорила: «Було це в серпні 1914 року, стало темно – я народила…». Ці слова дозволили мені встановити точну дату, тому що «стало темно» – це затемнення сонця, яке відбулося 21 серпня 1914 року, як я вже потім довідався. Тобто, батько народився 21 серпня 1914 року в селі Івангороді нині Христинівського району Черкаської області.

Зростав у селянській родині. Батько, знаючий агроном-самоучка, тягнувся до інтелігенції, виписував багато книг, мав добру господу, вважався міцним середняком, підтримував зв’язки з Христею Алчевською та Володимиром Винниченком і навіть була фотографія, де вони сидять всі разом, але, на жаль, вона загубилася у плині воєнного лихоліття та післявоєнної відбудови.

Батько зі своїм братом були дуже схожими – двійнята, тому бабуся чіпляла Грицькові на руку червону нитку, щоб їх відрізняти, а вони користувалися цим та всіляко бешкетували. Пішов рано працювати. У дитинстві, його батько відвозив книжки на брошурування в Умань, а малий Дмитро кілька разів подивився – та й навчився робити це самотужки. Ще з дитячих літ виявляв свій інтерес до малювання та поезії.

— У 1937 році вашого діда розстріляли. За що винесли йому такий суворий вирок? Як це вплинуло на вашу сім’ю?

– Розстріляли за те, що в селі практично ніхто не помер від голоду, а сталося це завдяки тому, що дід був добрим господарем: ще під час НЕПу він виписав сортове насіння гороху в Британії. У громади попросив дозволу толоку, яка нікому не була потрібна, засіяти горохом.

Думали, все одно корови все випасуть. Але ні, наступного року гороху вродила неймовірна кількість, не знали куди його подіти. Той горох змішали з глиною й утеплили ним стелю в новозбудованій хаті. Коли почався голод, дістали та по жмені людям роздали, таким чином село вижило. Через те, що приховав свої надлишки від Радянської влади його закатували в Умані.

Власне кажучи, він був винний в тому, що не дав людям померти. До кінця життя баба не простила цього односельчанам, навіть після повернення зі заслання вона не повернулася в рідне село, а купила хату неподалік. У всієї сім’ї залишилась образа на тоталітарний режим.

– Що запам’яталося з розповідей вашого батька про студентські часи в Одесі?

– Загалом, батько розповідав різні студентські байки щодо цього періоду. Знаю, що в Одесі він зустрічався з Володимиром Сосюрою, навіть товаришували, а його дружина подарувала йому вишиванку. Десь зустрічався з видатним офтальмологом Філатовим, казав, що він був дуже релігійною людиною. В Одесі пережив Голодомор, оформляючи так звані «червоні куточки» у військових частинах, а потім потрапив на дуже цікаву роботу – сторожем у хлібний кіоск. То було благо. Вранці давали півбуханки хліба сторожу. Йому раз не дали, другий, а він каже: «Ось не дають», на що йому одна тітка відповіла: «А ти візьми кожну буханку хліба й ущипни, як миші, ото півбуханки миші й з’їли…».

— Ще одним лихом у долі вашого батька була Друга світова війна. Він перебував у полоні, втік, потім вступив до лав УПА. Як батько прийшов до повстанців?

– Його життя під час Другої світової війни варте написання роману. Був у школі військових старшин у Харкові на Холодній Горі. Казав, що бібліотеку тих військових старшин готували ще при Скрипнику, тому там була прекрасна література. Казав: якщо курсант почитав би ту літературу, то була б справжня українська старшина, але, на жаль, не всі читали.

Їхня військова частина потрапила у полон через бездарність радянського командування. Перебував у таборі військовополонених. «Німці були жорстокими, не вважали нас за людей, але немає нічого простішого, ніж обдурити фашиста», – казав батько. – Німець не розумів, як можна брехати, от ти йому кажеш – а він вірить».

Це було для нього дивним, що навіть полоненим вірять. Його колишній однокурсник Еммануїл Гелфріх був фольксдойче (етнічним німцем), який працював на німців, допоміг влаштуватися на роботу до одного німця, який вже тут осів. Був, як раб. Миритися з таким станом не хотів – разом з одним «червоним» убив того німця та втік.

Батько розказував мені дуже коротко: воювати хотілося, ворог топче рідну землю — і він пішов до тих, хто справді боровся за Україну. Там як людина грамотна, з вищою освітою, потрапив у редакторську братію при УГВР, де й працював у газеті, там написав свою першу збірку «Камінь», що була рукописна, бо не було змоги видати. Деякі вірші з неї увійшли до повстанського фольклору. Досі існує пісня (я її чув у сучасному виконанні) «Ну і ще прийдеться вмерти». Пісню вважають народною, але, насправді, це батько її написав.

– У 1944 році Дмитро Хомич був схоплений радянськими військами та засуджений до 10 років таборів у Інті, хоча мав отримати 25 років або взагалі бути розстріляним. Звідки таке умовне щастя?

– Війна вже наближалася до свого завершення. Потрібна була робоча сила, тому його почали судити замість того, щоб розстріляти. Під час перебування у лавах УПА він брав участь у звільненні єврейського гетто в Здолбунові, потім тих євреїв переправили через партизанські стежки за кордон і, врешті-решт, вони потрапили в Ізраїль. Один із євреїв був слідчим-кадебістом.

Хай він був кадебістом сто разів, але він, в першу чергу, єврей. Батькові сказав: «Бреши як хочеш, все одно розкопаю все». Батько казав, що той справді виконав серйозну роботу та «виловив» усе, але, зрештою, повернув справу так, що батьку дали не 25, а 10 років. А тоді каже: «Митю, радійте вам десять років». Чому радіти незрозуміло. Термін життя раба в тих шахтах був максимум три роки, потім дистрофія. Начальник табору зустрічав так: «Того хто виконує норму – ховаємо в натільній білизні». Про те, що хтось може вийти з тюрми, мови навіть не було.

– Знаємо, що в таборі ваш батько познайомився з багатьма видатними людьми, саме там почав свою діяльність перекладача. Яким було життя на інтському морозі?

– Там він познайомився з Григорієм Кочуром. До нього тяглися всі, бо то була людина неймовірних академічних знань. У таборі він зустрівся також з моєю мамою. Ось як це трапилося: скрізь були стінгазети, батько редагував газету їхньої зони та звик, що займає перше місце в змаганнях стінгазет серед таборів. І раптом газета жіночої зони його перемагає. Йому стало цікаво. Редактором тієї стінгазети виявилася мама. Так він із нею познайомився заочно. Мама малювала портрети сусідок по камері, деякі досі збереглися.

– Під час перебування в таборі Дмитро Хомич почав займатися перекладами. Як народилася ідея стати перекладачем та хто допоміг батькові стати на цей шлях? Чому саме Шекспір?

– Мови почав вивчати ще в Одеському університеті. Та саме в таборі його навички наблизилися до досконалості. Знання французької перейняв від посла Гітлера в Афінах (вони сиділи в одному таборі). Григорій Порфирович всіх інтелігентів підбивав: «Писати від себе ти не зможеш, своїх думок ти не видаси, а знаходь аналогічні думки у світовій поезії та висловлюй їх українською мовою – ось твій вклад в українську культуру».

Батько подумав і каже: «Якщо братися всерйоз, то за Шекспіра» – отак і взявся за англійського драматурга. Звісно, то була неймовірно важка робота, адже мав справу з середньовічною англійською мовою. Сонети Шекспіра, в яких він часто використовує гру слів, перекласти нелегко, а ви перекладіть, ще й мовою віддаленою від англійської. Це було непросто, але, з іншого боку, в нього була надзвичайна мотивація. А от назло всьому зроблю!

– Як склалося життя вже вашої сім’ї після звільнення з табору, як Шекспір допоміг вашому батьку?

– Після ув’язнення він не мав права повертатися в Україну, тому ще деякий час жив на Півночі. Продовжував працювати над Шекспіром.

Одного разу Григорій Кочур поїхав до Києва, де зустрівся зі своїм товаришем по ланці Максимом Рильським і показав йому переклади батька, які, справді, були чудовими. Рильський спитав: що зараз цей чоловік робить? А Григорій Порфирович говорить, що, мабуть, шафи, батько тоді був столяром. Тоді Максим Тадейович як депутат Верховної Ради УРСР написав запит – і батьку дозволили повернутися в Україну. Отже, допоміг Кочуру та батьку оселитися в Ірпені. Побудували будинок на двох із Григорієм Порфировичем. Для мене дядько Гриць і тітка Іра, дружина Кочура, були як хрещені батьки. Саме через переклад сонетів Шекспіра, які оцінив і Максим Тадейович, про батька дізналися, оцінили талант, зухвалість самої ідеї перекладу. Щоби братися за Шекспіра, треба мати певне нахабство. Королева Великої Британії Єлизавета II, коли дізналася, що слов’янською мовою перекладено повний корпус сонетів Шекспіра, написала листа-подяку Василю Козаченку, який очолював тоді Спілку письменників України. Той кинувся, так, справді, подія. Вони оцінили її повністю, а дивляться далі: перекладач не є членом Спілки письменників –приїхали в Ірпінь і на місці прийняли до спілки.

Перше, що він видав серйозне, був переклад Шекспіра. Закінчив творчу діяльність повним корпусом Ередія «Вершина сонетярства», де важливу роль відігравали звук і форма, я не знаю, що може бути вищим за це, хіба що, музика. Одне слово, це щось неймовірне. Більше працював із прозою, тому що треба було жити, ростити двійко дітей (я й Оксана), будуватися. З нуля починали життя після заслання. Друзі по табору, коли ми їхали додому, накидали повний вагон гарнітури, коробки, вікна, двері, інструменти – все корисне, що мали. Теща шанувала та поважала батька, але не любила. Дуже добрі стосунки він підтримував із своїм тестем, дідом Максимом, який був лікарем у загоні Зеленого та обирався на скликання Верховної Ради УРСР. Ось такі парадокси.

– Ваш батько дожив до проголошення незалежності України вже у поважному віці. Якою була його реакція на таку довгоочікувану подію?

– Для нього проголошення незалежності України було чимось неймовірним, великим щастям. Разом з батьком, я ходив на всі мітинги в Києві, як на роботу. Інколи він не вірив у реалії, казав, що, мабуть, це провокації чекістів з метою виявлення української активної громади. Дуже боявся, занепокоївся, коли я пішов в УРП. У громадській діяльності на той час він уже участі не брав, бо мав поважний вік. Хіба що в Ірпені, де існує поетична студія «Дебют», він багато зусиль доклав для її заснування. До речі, там досі шанують світлу пам’ять про нього.

– Якою людиною та яким батьком запам’ятався вам Дмитро Хомич?

– По-перше, в сім’ї був дуже авторитарним, тобто справжнісіньким диктатором, але якщо вже вибився й став самостійним, то він визнавав тебе. По-друге, за битого двох небитих дають: збиралися пучки кленових пагонів і за зиму вони всі розходилися по моїй спині. Та при цьому був дуже справедливим. Я знав: за що та скільки отримаю на горіхи. Завжди карав за негожий вчинок, покарання було неминуче, я повинен був лягти та мирно витримати кару, за кожен писк – плюс два удари. «Вмієш заробити, вмій отримати, терпи козаче», – говорив батько.

– А як з’явилася маловідома книжка «Подзвіння»? Розкажіть нам детальніше про неї.

– Власне кажучи, це єдина легально видана книжка батька. На це його сподвиг товариш Леонід Череватенко, він його по суті змусив, ті вірші, які він все життя писав, зібрати докупи, щось дописати та видати. Треба мені якось зібратися з силами та перевидати, тому що книжка вийшла цікава. Передмову Леонід Васильович написав блискучу та й він, як ніхто, знався на творчості батька. Як він чекав видання тої книжки, як мріяв про годину, коли вона побачить життя. Потім лікар з Одеси проспонсорував, і книжка вийшла.

– Нещодавно побачив інформацію, що зазвучали сонети Шекспіра українською. Поділіться, будь ласка інформацією.

– У ірпінчанки-краєзнавця Олени Плаксіної виникла цікава ідея: об’єднати творчих людей нашого рідного краю в один великий проект – «Сонети Вільяма Шекспіра в музиці Юрія Бліннікова». Підмітивши, що нинішній рік видався багатим на ювілеї, пов’язаним із Вільямом Шекспіром та його сонетами. 23 квітня людство відзначило 455-річчя з Дня народження видатного поета і драматурга. У серпні цього року відзначатимемо 105-річний ювілей Дмитра Паламарчука. Також у червні виповнюється 70 років із Дня народження композитора Юрія Бліннікова відомого композитора та піаніста, члена журі Міжнародного конкурсу «Слов’янський базар – 1995 року», автора понад трьохсот пісень, який поклав на музику 9 шекспірівських сонетів з перекладів мого батька.

Концерт «Сонети Вільяма Шекспіра в музиці Юрія Бліннікова» вже був презентований в 2018 році в Замку-музеї «Радомисль», де отримав високу оцінку представників Всеукраїнського Шекспірівського центру, громадських та релігійних діячів.

Цього року концерти відбулися в Київському літературно-меморіальному музеї Максима Рильського та Уварівському Домі, що у Ворзелі. Це стало можливим завдяки допомозі Благодійного фонду «Крила Перемоги», головою якого є Вікторія Крамаренко.

Саме такі творчі події, не внесені до звітних планів відділів культури, й створюють явище під назвою Культура! Не міністерства культури й організовані масові заходи, а такі затишні творчі вечори, проведені справжніми шанувальниками мистецтва, дають не формальний, а реальний розвиток культурному життю Приірпіння і культурі загалом – саме так я сказав на концерті вокального виконання сонетів Шекспіра в Уварівському Домі на якому був присутній. Сонети Шекспіра звучали українською мовою у виконанні Еліен Мак, Вікторії Кашинської, Ольги Чуби-Баклан, Каміли Костенко.

Щиро вдячний всім, хто долучився до організації, проведення та вшанування творчої спадщини мого батька.

– Який вплив Дмитро Хомич зробив на свого сина, тобто на вас?

– Моя перша дружина говорила російською. Першою умовою, коли народився мій син, було те, щоб він розмовляв українською, але, на жаль, усе закінчилося тим, що зараз живу один. Для всіх молодих поясню: «У черзі дружин кожна наступна гірша за попередню».

За прикладом батька вже у 2014 році пішов захищати Батьківщину від москаля. Хоча вийшов із призов-ного віку давно, у військкоматі сказали: діду, можете йти додому. Пішов в ОУН, у батальйон до Миколи Коханівського. Він сказав, що якщо витримаю вишкіл, то приймуть. Попри вік, успішно подолав випробування й одним із перших, приблизно за два тижні, вирушив на передову. Був у Пісках бійцем із позивним «Журналіст», бо я завжди із фотоапаратом. Вісім місяців перебував на передовій, мав контузію, десь за метра два біля мене впав снаряд, після чого, як не дивно, в мене поліпшився зір.

– Чи передалося у спадок прагнення до творчості?

– Писав вірші ще в школі, а потім, коли повернувся з армії, тато дав мені російську літературну газету, де були настанови для початківців, одна із них така: «Якщо можеш не писати, не пиши». Після цієї поради я й перестав писати, а зараз пишу у Фейсбуці, відчуваю, що треба видати якісь спомини, бо життя, як пригодницький роман, прожив.

– Дякуємо, пане Володимире, за цікаві і змістовні спогади про батька, який, у першу чергу, запам’ятається нам як перекладач Шекспіра. Інколи кажуть: «Слова Шекспіра – вічні». Тому-то з повним правом можна заявити, Дмитро Паламарчук залишиться у вічності й для нащадків.

Спілкувався Артур ГМИРЯ.