В МЕНІ ЗАВЖДИ НЕЗРИМО ВЕСЬ МІЙ РІД…

Юлія Бережко-Камінська:

В МЕНІ ЗАВЖДИ НЕЗРИМО ВЕСЬ МІЙ РІД…

У недавній телепередачі «Діалоги» (телеканал «Культура») класик української літератури Василь Герасим’юк високо оцінив творчість Юлії: «Ви закінчили «школу» Ліни Костенко з золотою медаллю та «університет» Ліни Костенко з відзнакою».

«Серед багатьох сучасних молодих поетів виокремлюється творчість Юлії Бережко-Камінської. Вона пише стисло, глибоко, осмислено, сконцентровано, незаангажовано, у неї прекрасна органічна мова, свіжі образи, відсутність штучності і надуманості. Їй є що сказати. І вона це робить достойно», – відгукувався про творчість Юлії український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, перший голова Народного Руху, Герой України Іван Драч.

Юлія Бережко-Камінська – переможець багатьох міжнародних та всеукраїнських літературних конкурсів, лауреат літературної премії імені Григора Тютюнника. Понад 40 поезій Юлії покладено на музику, дві пісні створені у співавторстві з народним артистом України Ігорем Покладом, поетичні твори увійшли до концертної програми «Від Баха до Гальяно» та «Вечір танго П’яцолли» народного артиста України В’ячеслава Самофалова.

Поезії Юлії Бережко-Камінської неодноразово звучали у всеукраїнських культурологічних радіопрограмах, на сцені Національної філармонії України, Будинку письменників, Будинку актора, Будинку вчених України у Національному музеї Тараса Шевченка, Мистецькому центрі ім. Івана Козловського, у десятках обласних бібліотек та вищих навчальних закладів України. Творчість Бережко-Камінської не оминають увагою у школах Київщини та Херсонщини, вивчаючи на уроках літератури рідного краю. А минулоріч в Інституті журналістики Національного університету ім. Тараса Шевченка була захищена дипломна робота, присвячена творчості Юлії.

Наразі поетеса працює головним редактором міської газети «Ірпінський вісник», організовує і проводить літературні вечори «Класики в Ірпені», є співорганізатором Всеукраїнського літературно-музичного фестивалю «Ірпінський Парнас», упорядковує книги поезії, співпрацює з українськими оперними співаками та музикантами.

***

Цей світ живе з пришвидшенням,

І – я з ним,

Усі його ловлю коловороти!

І теж боюся випасти дочасно,

Та більше – коли хтось спитає – хто ти?

Навіщо тут

І чом тобі не спиться?

Куди ж тобі так треба безоглядно?

Й навіщо ти на срібних в’яжеш спицях

Звичайний светр із нитки Аріадни?

***

Я озираюся – гуде за мною рід

Пра-пра- далеких, вічних і незнаних,

На кілька тисяч неохопних літ

Їх тут стоїть, і стільки ще постане,

Якщо у безмір глянути віків...

Я їх не знаю – ні імен, ні років,

Ні доль, ні того, чи були легкі

Їх душі, повертаючись у спокій.

Чиє терпіння і чия жага,

Чиї надії і слова бідові,

Упертість люта, сила і снага

Змішалися в моїй гарячій крові?

Я чую їхнє дихання зрання,

Коли туман тягучий над полями, –

Там прабабуся – молода – коня

Веде до річки навпрошки стежками.

Я прокидаюсь від тривожних снів

І забуваю – звідки ж бо тепер я?

Бо там, на Калці, бачилось, мені

Ввігнали спис до хрусту в підребер’я.

Я знаю звідкись – що то значить хліб,

І кожна крихта, і зернина кожна,

Як у криниці йде луна углиб

І м‘яко ніжить рани подорожник.

Я знаю, як оглушно в холоди

Б’ють війни, розлітаються дзвіниці,

І скільки крові – більше, ніж води –

Всмоктали перетоптані суниці,

І що за сила в кожній з молитов

Праматерів усіх моїх наскрізних,

Які лишили по собі любов

І голий нерв тривоги за Вітчизну.

В мені завжди незримо весь мій рід –

Мій скарб і ноша, оберіг червлений,

Молитва пісні, слова небозвід,

Які нічим не витравити з мене!

***

Бабцю Ярино, далека моя пра-пра!

В мерзлій Почайні лляні сорочки перучи,

Бачила, бабцю, красоти притоки Дніпра

Чи ти жадала живопису інших вітчизн?

Руки скоцюрблені в ріжучім плині води,

Ниють кістки і душа заниває услід.

Бачила, бабцю, на схилах поезію ти –

Іній змережив яблука на землі?

Бабцю Ярино, звідки ти брала сни,

Впоперек ночі колишучи дитинча,

Поки худоба спить, у глибинах криниць

Тихо підходить вода й догора свіча?

Бабцю далека! Ярино моя пра-пра!

Вросла в віки, у чорноземи грузькі...

Звідки ти знала високе мистецтво добра,

Музику слова і силу своїх рушників?

Хто тебе вчив ті брудні сорочки не клясти,

Сіяти мальви обабіч дворів і доріг?

Хто дорікне, що не знала поезії ти

В цій ненаписаній прозі прання і корів?

***

Тримай цей бій, моя безсмертна рать!

Не на поклон прийшли до тебе в гості.

Бо так завжди – хто м’яко стелить постіль,

Тому не дзвони, а мечі дзвенять!

Бо час прийде і викреше сповна

Твій страх і слабкість бути не собою.

Чим вищою оплачені ціною –

Тим більші і світліші імена.

Прийняти все, допоки ще жива

Глибинна віра і шляхетна слава,

Аби душа лишилась нелукава

І часом перевірені слова.

Є. Соломатіній

Цвіте безмежжя золотом гречаним,

Медові сни гойдає на стеблі.

Так спрагло, всім єством, безперестанно

Вдихає небо пахощі землі.

Бо соковита, сповнена медами,

Солодким духом викошених трав,

Цупким, густим відваром валеріани,

Яку гарячий вітер назбирав.

Усе підвладне розкоші буяння –

Цій вічній силі збутися сповна

У торжестві взаємного кохання,

У впертості пророслого зерна.

...У соняхах, ромашках, у волошках

Земля сади тримає навісні,

І котить неземний Котигорошко

Липневе сонце десь у вишині.

***

Яблук вродило густо.

І густо – болю.

Що то було за літо – й сама не знаю…

Сходить пекучий місяць над сивим полем,

Струшує зрілі зорі за небокраї.

Звідки ключі у тебе від цитаделі

Серця мого, не звиклого до експромту?

Котяться зорі десь у світи паралельні,

Літо відходить за лінію горизонту.

Що для нас вічність?

Просто – взаємна тиша,

Зміна вітрів, ослаблення гравітацій,

Спокій в неспокої

Й осінь – настільки інша,

Ніби зійшла на випадковій станції.

Всесвіт прошитий нервами пам’яті кожного –

Променя, каменя, дерева, кореня, равлика…

Яблуні входять у перші сніги, спустошено

Все ще тримаючи подумки пізні яблука.

***

І звідки ти знаєш, скільки тепла по собі залишила осінь?

Того, що не так вже й тепло, а вже більше спогад,

Та тільки такий, – що стоїш на нічному морозі

І відчуваєш гарячу присутність Бога.

І струшує небо зорі, що снігом до нас долітають першим,

Щоб так і лишитися соснам новим убранством,

І вітер іде за обрій самотнім вершником

Підтвердити передгір’ю своє підданство.

Мені не одинно стояти під згустками снів і галактик

І бути безмовним свідком таїнства облачення,

І хай моє серце – всього лише ситцевий клаптик,

Та хрестиком янгол вишив на ньому своє імення.