ПІД ТИСКОМ ОБСТАВИН?

Валерій ЧОРНИЙ, голова правління БФ «Древляни», член-кореспондент Національної академії інформатики:

ПІД ТИСКОМ ОБСТАВИН?

Тема пошуку кращого життя за кордоном ні мене, ні моїх дітей не торкнулася. Сподіваюся, що вона омине і моїх онуків. І річ не тільки в патріотизмі та в усвідомленні того, що тільки на своїй землі можеш бути справжнім господарем, а насамперед тому, що коли живеш все ж у демократичній державі, щоб там не казали, і маєш право вибору, можливість моделювати своє сьогодення і майбутнє, – твої справи не такі вже й кепські.

Насамперед я, всупереч тим, хто стверджує, що освіта у нас нічого не вартує, – своїм дітям дав чудову освіту, навчив їх застосовувати знання на практиці, оптимістично дивитися на життя і завжди бути готовим допомогти друзям і, у свою чергу, теж розраховувати на підтримку.

Незважаючи на це, проблема міграції до більш заможних країн хвилює.

Давайте розглянемо її з різних боків і, можливо, подискутуємо. На сьогодні Україна – світовий донор робочої сили. Потік тих, хто готовий покинути країну, збільшився, але точної чисельності українців, які виїхали за кордон, ніхто не знає. Виїжджають українці на постійне місце мешкання до Австралії, Канади, Німеччини, США. Зростає кількість трудових емігрантів у таких країнах, як Єгипет, Італія, Іспанія, Німеччина, Об’єднані Арабські Емірати, Польща, Португалія, Росія, Туреччина, США, Фінляндія, Чехія. Найсприятливішою країною для легального праце-влаштування українських громадян є Польща. Поки молоді поляки їдуть на заробітки у Велику Британію, Ірландію, Нідерланди, Норвегію, їхні робочі місця займають громадяни України. Польща запрошує на роботу лікарів, медичних сестер, інженерів, будівельників, зварювальників, токарів, операторів з числового програмного забезпечення, швачок, водіїв-далекобійників. Втім, упродовж 2017–2018 рр. кількість українців, які працюють у Польщі, скоротилась із 36 до 22 %, а бажаючих працювати в Німеччині — зросла до 23 %. Кількість працюючих у Росії знизилась до 6 %.

В останні роки багато українців їде на заробітки у скандинавські країни – Норвегію, Фінляндію, Швецію. Зарплати в країнах Північної Європи традиційно високі, а фахівців і робітників без спеціальності пос-тійно не вистачає.

Кілька мільйонів осіб перебувають у сезонній еміграції в Греції, Естонії, Іспанії, Італії, Латвії, Литві, Німеччині, Польщі, Португалії, РФ, Словаччині, Угорщині, Чехії. В Україні спостерігається «відплив інтелекту»: фахівців із системного аналізу, програмування, комп’ютеризації, лікарів, науковців і висококваліфікованих спеціалістів на постійне мешкання до Австралії, країн Західної та Центральної Європи, Північної Америки, до деяких країн Латинської Америки.

Збільшується кількість українських студентів у іноземних вишах.

Що ж змушує українців шукати щастя на чужині?

Звісно, у кожного своя мотивація для пошуку працевлаштування за кордоном, але є й спільні причини.

Найчастіше причиною виїзду є затяжна війна в Україні, корупція та політична нестабільність, економічна криза, бідність, безробіття, невідповідність заробітної плати умовам проживання, соціальна незахищеність.

Крім того, непокоїть стан безпеки (порушення прав людини), неможливість отримати фахову медичну допомогу.

Людей віком 25–40 років виштовхує з України відсутність умов для самореалізації та кар’єрного зростання; відсутність гідної плати; зваблює перспектива цікавої роботи, можливість дати дітям повноцінну освіту, забезпечити лікування членам родини; надія заробити нормальну пенсію.

Молодь виїздить, аби здобути освіту та досвід роботи у міжнародних компаніях. Мігранти, яким необхідні знання, їдуть поближче до культурних центрів, а хто намагається поліпшити матеріальний стан, їдуть у країни, де цінується робоча сила і є можливість заробити.

За рахунок міграції люди мають можливість знайти місце в житті, проявити себе.

Хто ж з українців не бажає виїхати за кордон на заробітки?

Це – люди поважного віку, пенсіонери, які доглядають могили рідних і вбачають своїм обов’язком лягти в землю пращурів.

Це – інертні верстви населення, яким не подобається жити в Україні, але вони не вірять у свої сили, не наважуються змінити життя.

Але є група людей, які вже працювали за кордоном, сподіваються на зміни на краще у найближчому майбутньому. І вони працюють для цього.

Життя доводить, що трудова еміграція як явище сучасного світу призводить до позивних та негативних наслідків.

Ми можемо говорити про позитив: прямі та непрямі інвестиції в розвиток української економіки, але залежність економіки від зовнішніх надходжень є негативним явищем. Наші заробітчани нагромаджують професійний досвід у країнах з вищим рівнем розвитку сфери обслуговування, мають змогу поділитися ним з українськими колегами.

Емігранти використовують можливість «рекламувати» українську культуру у світі, створювати нові осередки української діаспори. Так, наші земляки в Бордо (Франція) гуртуються в українській бібліотеці. Вони беруть участь у мітингах, імпрезах на захист державності України. Українці Бордо разом із французами п’ятий рік допомагають нашим воїнам, пересилають медичну техніку, ліки, підтримують родини воїнів-інвалідів.

Звісно, багато українців-заробітчан асимілюються в іншомовному оточенні, хоч вони мають недільні школи, гуртуються в церковні громади. Довелося мені почути від Оксани А., яка з 2000 року мешкає в Лондоні: «Моя колежанка з України, але я з нею розмовляю тільки англійською, бо інакше вона спілкується російською». А в Англії багато славних українців шукають українські сторінки у Фейсбуці, пишуть чудові пости, коментарі, збагачують нас своїми знаннями, спогадами.

Позитивним є сприйняття культурних особливостей країни-рецепієнта. Наприклад, українська громада в Римі вивчає місця вічного міста, пов’язані з життям видатних земляків: Миколи Гоголя, Йосифа Сліпого, Миколи Ґе, Лева Мечникова. Заробітчанки фотографують історичні пам’ятки, коментують їх і розміщують у Фейсбуці.

При наявності позитивних моментів, трудова еміграція має негативи: наші чиновники відзначають, що трудова міграція знімає напруженість ринку праці в Україні, але за це ми платимо втратою значної кількості фахівців. Україні уже зараз не вистачає висококваліфікованих професіоналів. «Відплив розуму» призвів до гальмування темпів розвитку окремих галузей економіки, освіти, медицини, держави загалом, що створило загрозу індивідуальній і національній безпеці.

Найстрашнішим я вважаю, що в країні втрачаються сімейні цінності. Часто подружжя руйнуються, не витримуючи випробовування відстанню та часом.

Набуло поширення соціальне сирітство, бо діти зростають і виховуються без прямої опіки батьків. Адже не секрет, що заробітчани залишають дітей на своїх батьків, на свого чоловіка чи жінку, або платять за послуги далеким родичам, знайомим.

Дошкільники при такому вихованні років за два вважають себе сиротами, у них розвиваються різні комплекси. Нерідко такі діти тікають з дому, стають безхатченками. Зрештою, виростає людина, яка не розуміє й не шанує сімейні цінності, тобто не здатна створити власну міцну родину.

Підлітки ж звикають тринькати «легкі» гроші батьків-заробітчан. Звідси йде пияцтво, наркоманія, кримінальні вчинки.

Таким чином, ми отримали «загублене покоління», яке втратило здатність у майбутньому створити власну повноцінну родину.

Не можна скидати з терезів трагедії людей похилого віку, залишених дітьми-заробітчанами. Так, вони отримують від рідних матеріальну допомогу (гроші, посилки), але їх убиває самотність на фініші життя. Не забуду причитання старенької пані: «Нащо мені та нова хата, техніка усяка? Нікому ж словечка мовити, ні спини змити, ні очі закрити!».

Зваживши «за» і «проти», мушу визначити першочергове завдання: щоб оцінити масштаб постійної міграції з України, потрібно дочекатися перепису населення, адже в пострадянській Україні його проводили тільки у 2001 році. Україна не повинна необачно віддавати безцінний людський потенціал.

Отже, державне управління повинно дотримуватися принципів орієнтації розвитку країни на інтереси населення та сім’ї, на забезпечення умов їх всебічного розвитку та самореалізації. Не знімаючи з порядку денного економічні реформи, створення привабливого інвестиційного клімату, запровадження справжньої судової реформи і безкомпромісної боротьби з корупцією та хабарництвом також вважаю, що батьки зобов’язані виховувати у дітей не тільки ввічливість і повагу до старших, але й почуття глибокої любові до власного народу його історії та культури, гордості за свою державу. Батьків і Батьківщину не обирають.