ХТО ТАКІ УКРАЇНЦІ?

Павло Жебрівський – відомий, популярний і шанований український політик. Його поважають за розсудливість, прагматизм, уміння аргументовано і виважено переконувати опонентів у своїй правоті.

Це він довів як депутат багатьох скликань, на посаді голови Житомирської облдержадміністрації та Донецької військово-цивільної адміністрації.

Але не всі знають, що Павло Жебрівський має чудове перо. В цьому переконаються всі, хто прочитає його книжку «Жити по-людськи», уривки з якої ми пропонуємо вашій увазі.

ОКРЕСЛЮЮЧИ ПСИХОТИП НАЦІЇ

Розпочинаючи аналіз того, хто такі українці, чого вони хочуть і як створити ідеальну країну, мусимо визнати, що найбільший вплив на наше життя сьогодні досі має радянське минуле. Звичайно, нам дуже хочеться бути «козацького роду», «слідувати заповітам Шевченка», гордитися історією князів та лицарів – і саме такі настрої простежуються у більшості досліджень. Але реалії національної психології менш оптимістичні: 70 років панування псевдокомуністичної ідеології, 70 років знищення еліти сильно даються взнаки до сьогодні. Тож насамперед маємо зрозуміти «совок» всередині українця, обвести його червоним маркером і знайти ті інструменти, які перетворять його на патріота – активного, свідомого, відповідального. Багато нинішніх політичних та соціальних проблем беруть свій початок саме в радянській політиці асиміляції або знищення націй. Всі народи було названо радянськими, хоча, по суті, їх спробували перетворити на росіян. Для українців створили окремий псевдоісторичний міф – про спільний вихід із «колиски» Київської Русі трьох братніх народів. У рамках цього міфу нав’язувалась вторинність української нації, її другосортність. І хоча сьогодні існує багато досліджень (в тому числі, вивчення генотипу), які доводять спільність між українцями, поляками та чехами, натомість близькість росіян до фінів та угорців, – населення настільки звикло до «братньої» пропаганди, що просто відмовляється в це вірити.

Цікаво, що радянська бюрократична машина зай-малася такою пропагандою дуже вибірково і прагматично: іноді вигідніше було похвалити українців. Наприклад, у старому радянському підручнику з військової психології підкреслювалися психологічні відмінності солдат-українців: «У діловому відношенні українці ґрунтовні, розважливі, напористі.

Вони завжди прагнуть відзначитися, бути в числі перших, але іноді це не подобається їхнім товаришам по службі іншої національності. Адже на тлі працьовитого українця видно тих, хто лінується… Українці при цьому сміливо йдуть на з’ясування стосунків із несумлінними людьми, чесно відстоюють свої особисті позиції і своє ставлення до справи… Українцям притаманні висока працьовитість, наполегливість, інтерес до справи, вміння показати себе і свою роботу, акуратність, життєрадісність, діловитість, самостійність… Українці рухливі й привітні, хоча в спілкуванні з новими для них людьми у незвичній ситуації можуть здаватися замкненими. У них добре розвинене почуття гумору. З усіх слов’ян українці найбільш музичні. Для сільських мешканців характерні висока моральність, невисокий рівень злочинності.

Відома любов українців до законності й порядку. Українці в більшості своїй відрізняються старанністю, сумлінним виконанням своїх обов’язків. Вони беруть активну участь у суспільному житті, легко адаптуються до різних умов побуту та діяльності у багатонаціональних колективах. Українці пишаються своїми стародавніми традиціями боротьби проти іноземних загарбників, коли українські воїни проявляли рішучість, наполегливість, непримиренність до ворогів, показували хорошу організованість». На жаль, такі компліменти звучали лише у дуже вузьких професійних колах. І поки масова культура створювала зневажливий образ другосортного «хохла», в Радянській армії знали, що це не відповідає дійсності: в 1940–1980-х роках українці становили близько 40% її офіцерського складу. Найбільше титульну радянську націю (так само, як і сучасних росіян) нервувала одна нехарактерна для неї риса українців – потяг до особистої свободи, у виняткових випадках – аж до анархії. Радянські історики чудово знали, що в роки громадянської війни в ХХ столітті в Україні було більше анархістських об’єднань, ніж всього у світі. Знало це і керівництво тоталітарної держави, тому активних українців знищували, а інших переконували, що «треба в усьому слухатися старшої сестри». Ця риса неодноразово ставала на перешкоді нашому державництву. Ще півтори тисячі років тому візантійський воєначальник писав про предків українців: «Серед них немає одностайності, вони або зовсім не йдуть на угоди, або одні йдуть, а інші одразу їх порушують, оскільки всі тримаються різних думок і жоден не бажає поступатися іншому. Оскільки у слов’ян багато керівників, між якими немає згоди, не позбавлені сенсу спроби приручити декого з них словами чи дарами, і тоді вже нападати на інших». Минула ще тисяча років – і таке: «Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме тому вони схильні до бунтів і повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7–8 років без того, щоб вони не бунтували і не піднімалися проти них»[1]. Як бачимо, з плином часу мало що змінилося: між Майданами 2004-го і 2013–1214-го років минуло дев’ять років.

Свобода – це, в тому числі, й відповідальність за свої вчинки, відсутність звички звинувачувати у своїх проблемах когось іншого. Німецький канцлер Отто фон Бісмарк якось сказав, що «свобода – це розкіш, яку не кожен може собі дозволити». Але сьогодні можемо бути впевнені: українці так влаштовані, що без цієї розкоші не уявляють свого життя. Якщо людина невільна, їй легше виправдати власну недолугість чинником обставин, як це люблять робити росіяни: «це ж американці та олігархи все купили, а масони всіма управляють». Українці ж готові брати долю в свої руки, і навіть 70 років фізичного і морального нищення не викоренили цю рису з нашого генетичного коду. Отже, українську націю найкраще можна характеризувати двома діалектичними визначеннями. З одного боку – природний порив до відповідальної свободи, генетичне бажання бути хазяїном у себе в домі. З іншого – ефективно нав’язаний комплекс меншовартості, феномен схожості з іншими народами, більш слухняними та мирними. І сьогодні все йде до того, що подібне протистояння двох протилежностей формує нову націю, готову до певних компромісів заради великих цілей.

ДУХОВНИЙ І МАТЕРІАЛЬНИЙ СВІТ УКРАЇНЦЯ

Ще на початку ХІХ століття Микола Костомаров звернув увагу на природне тяжіння українців до вільних союзів і федеративних форм громадського устрою, превалювання особистості над масою. На відміну від російської хвороби територіального експансіонізму українську національну ідею вирізняє, в першу чергу, велика, міцна сім’я, родинні та дружні зв’язки.

Схожі об’єднавчі мотиви існують, до речі, у шотландців (явно виражена клановість) – тож, можливо, це специфічний цивілізаційний механізм, направлений на збереження національної ідентичності в умовах зовнішнього тиску. Німецький філософ і психолог Карл Ясперс на початку 30-х років ХХ століття підкреслював: там, де немає свободи, панують свавілля і деспотизм, тож потяг Росії до диктатури є цілком закономірним. Колективістський світогляд передбачає перекладання відповідальності з індивіда на колектив, що є типовим для психокультури азійських країн. Почуття відповідальності за всіх означає особисту безвідповідальність. «Ідеальний українець» – людина, якій є що захищати, господар, у володінні якого знаходяться чесно зароблені матеріальні цінності. Недаремно ми часто згадуємо лицарські чесноти – це не пасторальний ідеалізм, але відлуння специфічних рис менталітету. Відповідно, і до грошей в українців сформувалося ставлення не сакральне, а інструментальне – забезпечити собі та своїй сім’ї гідний рівень життя. Накопичення заради накопичення, звичайно ж, існує в нашому суспільстві («Межигір’я» хороший приклад), однак у більшості населення воно викликає огиду і несприйняття. «Совок» у цьому випадку так і не зміг подолати природні чесноти. Гроші українцю потрібні не як цифри і впливи, а як засіб ушляхетнення реальності навколо себе. А ще тому, що злидневі важко мати самоповагу, коли оточення його зневажає або жаліє, а він сам не впливає навіть на бездушні предмети. Українці намагаються не залежати від грошей. Навпаки, жадібність до матеріального завжди була об’єктом висміюван- ня – згадаймо п’єсу Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч», «Мину Мазайла» Миколи Куліша.

Українці ніколи пафосно не ставилися до грошей і не перетворювали їх на самоціль, як це часто буває у великому бізнесі. Це проявляється і в народному фольклорі, і в новітній літературі, і навіть у реальному світі. Якщо подивитися на мільярдерів в Україні – серед них не так багато українців за походженням. Наші люди схильні до забезпечення гідного рівня життя, проте українці, як правило, не прагнуть величезного багатства. Це питання не слабкості, а функціонування іншої системи цінностей – не накопичувальної, а людиноцентричної.

Звичайно, це все можна пояснити з позиції історичної логіки. Під час воєн, яких було немало у нашій історії, накопичувати гроші й майно стало безглуздям – в одну мить все могли забрати чи знищити татаро-монголи, ляхи, турки. Тому український ідеал в чомусь став схожий на американський: вкладення грошей в дітей, в хорошу освіту, в навколишній світ (церкви, пам’ятки). Більшовики в результаті назвали українців «куркульською нацією», тобто нацією не верхівки чи плебсу, що можна спостерігати в інших народів, а масового середнього класу. Матеріальне розглядається українцями лише як інструмент для реалізації планів та ідей. Насамперед мова йде про персональну проекцію – сім’ю, заможну, самодостатню, незалежну. Сім’я – це також проекція великої родини, батьківщини, загального уособлення гармонійного, гідного способу життя.

ПРИВАТНЕ ПРОТИ КОЛЕКТИВНОГО

Специфічна риса української нації, матеріальний аспект національної ідеї – це генетична прив’язаність до землі, осілість. Ця прив’язка склалася історично. Ландшафт, а точніше родючі чорноземи, виявилися таким же сильним фактором розвитку особистості, як і сім’я, оточення чи релігія. В сучасних дослідженнях з українознавства підкреслюється, що прив’язка до свого терену є давньою ознакою землеробських суспільств. «…Коли землероб порається на землі і переймається прагненням щось виростити, то це він здійснює не лише у відповідності зі споживацькою метою, хоча, поза сумнівом, превалює бажання нагодувати себе й свою родину, близьких своїх». Далі, в процесі творення українець починає розуміти, що творінням своїх рук здійснює красу і таке ставлення до Світу, «яке охоплює і естетичне, і етичне, і господарське, в своїй генезі, врешті, приводить до гуманістичного світогляду»[2].

В Україні, з її сприятливим помірним кліматом і ґрунтами, навіть втративши все (будинок згорів, вороги потрощили майно), господар завжди знаходив вихід. Достатньо наполегливої праці – і вже наступного року можна було збирати врожай. Не було потреби об’єднуватися у великі громади, щоб обробити землю і заробити на виживання, не було небезпечних хижаків або паразитів, які робили життя неможливим. Тож навіть невелика ділянка і праця однієї людини могли прогодувати сім’ю впродовж року.

Відповідно, українці сформувались, радше, як хуторяни-індивідуалісти, прихильники ліберально-економічних цінностей: нехай ніхто не заважає, ми самі заробимо. Натомість у Росії суспільство формувалось общинним, колективним шляхом. Всі підпорядковувалися залізній волі голови общини, і тільки так виживали в суворих холодних умовах. Цінність одного людського життя була і досі залишається надзвичайно низькою. Колективне домінує над індивідуальним, і, можливо, через це комунізм переміг саме на території Росії, дозволив розвинути ці риси до крайньої межі. З колективізму виросла і загарбницька ідеологія, бажання захопити плодючі землі та людей, які могли б їх обробляти. Українці, навпаки, ніколи не виступали загарбниками територій, вони задовольнялися своїм, заслуженим. Від давньоруського князя Святослава і до часів Запорозької Січі ми не зустрінемо прикладів імперського ставлення до розширення країни: перемоги над Хазарією, Болгарією, Туреччиною не розширювали володіння князів чи гетьманів, лише убезпечували традиційні кордони (інша справа, що Україна мусить бути в свідомості патріотів «від Сяну до Дону»). Українці доводили війни до переможного кінця, а потім поверталися в рідні пенати. Така ідеологія приватного, особистісного сильно резонувала з радянськими стандартами життя. Відповідно, російські більшовики із самого початку негативно ставилися до українців і намагалися знищити демографічний потенціал країни, деморалізувати населення, перетворити еліти на слухняних рабів. Тільки так можна було зробити з українців націю лузерів, пасивних пристосуванців. І, на жаль, певні мутації нашого менталітету відбулися. До сьогодні чимало хто сумує за «совком», за «золотими роками» у великій сім’ї народів. Однак, цей жаль є фантомним, сформованим радянською пропагандистською машиною, а також потужною ідеологічною роботою нинішньої Росії. Реально жоден із нас не зміг би і три дні прожити у 70-х чи 80-х роках, із чергами, талонами, відсутністю продуктів, недоступністю найпростіших розваг тощо. Недаремно легендарний радянський прикордонник Микита Карацупа, коли один композитор у бесіді з ним захоплено згадав про неймовірну кількість затриманих порушників кордону, лише зітхнув: «Знали б ви, у яку сторону вони бігли». Сум за радянськими часами є деструктивним для України, адже він не пропонує нічого нового і водночас вводить в оману щодо реальних цінностей тодішнього життя. Тому можна по-різному ставитися до «ленінопаду», який відбувався паралельно з перемогою Майдану, однак символізм цього явища надзвичайно важливий: необхідно обірвати будь-які, навіть примарні, зв’язки із «совком».

УКРАЇНСЬКИЙ ХАРАКТЕР: ГОРДИЙ І СПРАВЕДЛИВИЙ

Найперша і найголовніша риса достойного українця – це бажання справедливості. Це поняття не тотожне рівності. Не можуть бути рівними трудар і ледар, злодій і моральна людина, дезертир і той, хто виконує свій обов’язок перед країною. Але до всіх можна рівнозначно застосовувати принцип «кожному – по зусиллям». Українці розуміють справедливість не як зрівнялівку, а як максимально досяжну рівність можливостей і прав перед законом. Власне, рівність можливостей – це і є українська справедливість. В українському фольклорі головний герой завжди має тяжко боротися або працювати за свою долю. Лежання на печі, байдикування – це не наша культура, не наші історії, таких казок ми не знайдемо. Численні трагедії не відбиті у народній творчості скаргами на долю, навіть «плач Ярославни» несе в собі потужний елемент активного спротиву, протидії. Тож не дивно, що вершиною спрямування народної волі до свободи та здатності до самоорганізації стала Запорозька Січ. З останніх прикладів – чудова знахідка політтехнологів 2000-х років: «Справедливість є, за неї варто боротися» – адже взяли її не зі стелі, а скористалися реальними дослідженнями базових цінностей українців. На жаль, політтехнологи можуть створити імідж, однак не можуть змінити політика. Тому багатьох вітчизняних можновладців не можна назвати типовими українцями ані за поведінкою, ані за психотипом. Вони сприймають державу лише як джерело власного збагачення. Пересічний олігарх живе в Україні протягом трьох місяців на рік для вирішення задач лобіювання та управління своїм бізнесом. А простих українців використовують, як тубільців, для заробляння грошей, щоб мати можливість проводити час у Женеві/Лондоні/Парижі. Як не згадати того сором’язливого злодюжку з роману Ільфа і Петрова «Дванадцять стільців», який червонів, страшенно соромився, але не міг втриматися від крадіжки. Більшість із таких політиків та бізнесменів не приховує, що їхні діти та онуки житимуть в інших країнах, бажано європейських. Така життєва установка не передбачає натхненної праці заради батьківської землі. За своєю ментальністю ці люди – внутрішні паразити, і аж ніяк не громадяни. Вони не шукають справедливості, для них це вороже поняття. Не знайдемо у їхніх серцях і таких переконань, як патріотизм, відданість не тільки території, на якій народився, а й спільноті, яка живе на справедливих засадах. Цим людям чужий світогляд, традиційно притаманний українцям, – ушляхетнювати світ навколо себе, в якому престижно займатись меценатством, будувати школи, університети, відкривати для загального доступу картинні галереї тощо. Можливо, такий світогляд можна виховати, якщо цілеспрямовано розвивати феномен, який філософи назвали «національна ідея»?