«Хочу бути художником!»
Масштабний проект презентації творів видатної художниці двадцятого сторіччя Катерини Білокур та виставка робіт сучасних українських художниць, які працюють у жанрі відео-арту, зачаровують сотні відвідувачів у Мистецькому Арсеналі. Твори змушують поринати в унікальний світ мистецтва, який був народжений великим болем душі, але, попри все, випромінює надзвичайну енергію позитиву. В наш час гостросоціальних потрясінь ми всі потребуємо надії, і саме ця надія живе у глибоких творах Катерини Білокур.
На безпрецедентній виставці вперше за всю історію незалежної України в одному виставковому проекті представлена майже уся творчість Катерини Білокур з колекцій Національного музею українського народного декоративного мистецтва, Яготинського історичного музею та інших провідних музеїв України. Глядачам представлено близько ста шедеврів, серед котрих і олійний живопис, і малюнки аквареллю, і нариси вугіллям на полотні. Споглядаючи на картини, кожен проникає в чарівний світ художниці, що стала одним із символів української культури.
Виставка проведена з метою переосмислення Білокур в контексті українського мистецтва не лише двадцятого сторіччя, а й загалом. Це не наївна художниця, що малювала квіти. Це художник світового рівня зі своїм виразним рядом, мовою та унікальністю. Під час тяжких подій в країні суспільство особливо потребує надії, поштовху до аналізу свого коріння та історії. «Хочу бути художником!» – автобіографічна цитата і життєве кредо Катерини Білокур.
Ця фраза є певною межею, що повністю змінила життя молодої жінки, яка була змушена пожертвувати своїм особистим щастям заради того, щоб займатись мистецтвом. Людина, яка не отримала навіть початкової освіти і жила у примітивних умовах українського радянського села, Білокур пережила усі найжахливіші сторінки української історії минулого сторіччя: революцію, Голодомор, Другу світову війну, і, попри все, змогла реалізувати свою зухвалу мрію стати художницею. Ще у 20-ті роки двадцятого сторіччя молода жінка прийняла самостійне і мужнє рішення присвятити себе живопису, і цей крок став могутнім протестом проти консервативного патріархального середовища, де пройшло все життя Катерини Білокур. Така безпрецедентна відданість своєму ідеалу і неймовірна глибина творів художниці ставлять її у один ряд із найвидатнішими світовими митцями двадцятого сторіччя, багато з яких, так само як і Катерина Білокур, були самоуками.
Катерина Білокур – одна з найбільш відомих і, водночас, незнаних українських художниць двадцятого сторіччя. Здавалося б, усі чули це ім’я, але зазвичай у пересічного глядача воно викликає лише буквальну асоціацію з квітковими мотивами.
Проте творчість Білокур має значно глибший екзистенційний вимір, а біографія художниці – надзвичайно яскрава і актуальна історія про долю геніальної жінки, яка прагнула займатись мистецтвом на тлі тяжких історичних і політичних обставин двадцятого сторіччя.
Катерина Білокур як художниця могла б органічно існувати зі своїми картинами у будь-яку епоху. В загубленому, серед левад, селі Богданівці вона провела усе життя, свідомо витративши його на те, щоб її, сільську жінку-самоуку, визнали за художницю.
На шматку доморобного полотна вуглиною або саморобним пензликом, спочатку рослинними, а потім олійними фарбами Катерина вперто сама себе вчила живопису, за моделі обравши квіти. Для кожної фарби існував окремий пензлик. Катерина навіть самотужки опанувала техніку ґрунтування полотна, коли помітила як зникають з її картин деякі елементи. Здебільшого вона приділяла часу малюванню неперевершених квітів, що і розкривають її натуру. Картини справляють незвичне враження – в них є відчуття льоту. Микола Кагарлицький зазначив: «…Зображуючи квітку на полотні, Катерина Білокур була ще й художником-мислителем, підкреслюю, українським художником-мислителем. І світовим водночас!». Особливо характерними для Катерини Білокур є великі композиції без визначеного сюжету. Нерідко в одній картині поєднувались весняні й осінні квіти – така картина і створювалась з весни до осені.
В творчому доробку художниці містяться також портрети і пейзажі. Катерина декілька разів здійснювала спробу звернутись до сюжету лелеки, котрий приносить дитину, що, врешті, виходило досить вдало. Не так часто Катерина бралась за малюнки олівцем чи аквареллю, адже приваблювали її найбільше олійні фарби.
Вона відрізнялась від свого сільського оточення, була самотньою мрійницею, ніколи не мала своєї сім’ї, дітей. Згодом, художниця Тетяна Яблонська скаже про Білокур: «На автопортретах уже в літах, хвора й немічна селянка у спішно пов’язаній хустинці, в гаразд поношеній ватянці чи піджаку. Погляд сумний, страдницький…Після того чарівні квіти Білокур я не сприймала як пісні про щастя…Тут (у Богданівці), я збагнула, що незрівнянні її квіти, – здавалося б переповнені щастям украй, – були для неї втечею від самотності». Рідні, товариші, односельчани негативно відгукувались про її творчість. Довгі роки не знаходилось жодної людини, хто б міг гідно оцінити її картини. Усі спроби влаштувати власне життя на краще без початкової освіти залишались марними. Але у світі не без добра. Доля простягла Катерині гарні шляхи, де у 1957-му році вона презентувала свої картини на Міжнародній виставці в Парижі. Тут їх і побачив Пабло Пікассо. Його слова облетіли всі усюди: «Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ заговорити про неї!». У художниці з’являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу.
Абсолютно впевнено можна сказати, що Катерина Білокур – незламна жінка двадцятого сторіччя, котра долала не найлегші життєві випробування, і, врешті-решт, крізь тернії, дійшла до зірок. Сама Білокур сказала: «Доля випробовує тих,хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками, вперто і сміливо ідуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівнянного мистецтва. А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби виказати ті почуття до їх любові – моєї великої любові!».
Катерину Білокур вважають представницею «наївного мистецтва» – групи художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу. На сьогоднішній день вона належить до п’ятірки найкращих українських художників двадцятого сторіччя. Катерина крокує поряд з Малевичем, Тетяною Яблонською, яка, до речі, захоплювалась її картинами, Василем Ярміловим та Тетяною Голембієвською.
Мистецький Арсенал перетворюється на майданчик діалогу крізь десятиліття між Катериною Білокур і молодими українками, які так само, як і мисткиня майже сто років тому, промовляють сьогодні зухвалу фразу: «Хочу бути художником!».
Анастасія ДУЧЕНКО
