ВІД МРІЙ ДО РЕАЛІЙ
Останнім часом засоби масової інформації все частіше поширюють новини щодо об’єднання Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви. На думку багатьох експертів, цей процес є своєрідним початком утворення Єдиної помісної української церкви.
Зокрема, за словами речника Київської патріархії архиєпископа Євстратія, після об’єднання УПЦ КП і УАПЦ Єдина помісна Українська церква буде визнана Константинопольським патріархатом, адже, за його словами, в Україні більше 70 відсотків – православні. Ми маємо свою державність, маємо більш ніж тисячолітню історію християнства. І сам Вселенський патріарх неодноразово визнавав, що ми маємо право на помісну церкву.
Варто зауважити, що початок боротьби за відновлення української незалежності наприкінці 1980-х років покликав до життя й ідею Української Церкви, яка стала надбанням суспільства майже одночасно з ідеєю політичної самостійності.
Зародившись в умовах тотального домінування російського православ’я та за примарних перспектив досягнення політичної незалежності (кінець 1980-х років), вважає співробітник Львівського національного університету імені Івана Франка Андрій Юраш, ця церковно-юрисдикційна візія прагнула до самовиявлення та самозреалізування в будь-який спосіб, аби лиш перейти зі сфери уявно-футуристичної у площину реальності.
У самому терміні і, глибше, у понятті «Єдина помісна церква» ключове слово – помісна, тобто прив’язана до певної території, держави, нації. На сьогодні тільки чотири з існуючих в Україні церков з огляду на характер їхньої доктрини і традиції можуть створити базу для потенційного утворення такої помісної церкви – УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ.
Коли ж ми під таким оглядом подивимося на потенційних учасників діалогу і можливого об’єднання, то стане зрозумілим, що наразі цілком готові до визнання та апробування відповідної концепції лише УПЦ КП та УАПЦ. УГКЦ надзвичайно близька до такої позиції і відповідної еклезіальної свідомості, але їй слід шукати таких шляхів самозалучення до відповідних практичних кроків (процесів об’єднання), які б змогли поєднати, на перший погляд, непоєднувані речі – східно-християнський (православний) концепт помісності (автокефалії) і західно-християнську (католицьку) ідею вселенськості. Натомість УПЦ МП на різних рівнях і за кількох нагод протягом останніх років неодноразово заявляла про свою принципову незгоду і фактичну відмову від ідеї помісності.
Відверта збройна агресія Росії стосовно України, інформаційні спецоперації проти українців, які проводять спецслужби РФ через засоби інформації та свої структури в Україні, виявили неспроможність державних інструментів — СБУ, МВС, ЗСУ забезпечити територіальну цілісність, суспільно-політичну стабільність та інформаційну безпеку нашої держави. Цьому є багато причин: від систематичного розвалу й дискредитації силових відомств до цілеспрямованої інфільтрації російської агентури у всі сфери суспільного, політичного й економічного життя України. Невипадково й сам московський Патріарх Кирило, спільно з іншими кремлівськими «собірателямі земель», стоїть на чолі ідеологів російської агресії. «Благословення» цього слуги президента Росії на загарбання Криму й інших українських земель лише ілюструє антихристиянську і антиукраїнську сутність так званого «московського православ’я», що сповідує багатолітнє духовне поневолення нашого народу, є причиною того, що в Україні діє «п’ята колона» Росії.
Адже московські попи беруть участь у протестах проти дій українських збройних сил, співпрацюють із сепаратиськими бандформуваннями та «благословляють» вбивство ними українських військових, поширюють у церквах плітки й замовну антиукраїнську пропаганду.
На нашу думку, розділення православного середовища в Україні можна подолати лише об’єднанням в Єдиній помісній православній Церкві. Сьогодні Українська Церква – єдина й законна спадкоємиця древньої Київської митрополії розділена виключно зовнішніми чинниками, за якими стоять російські спецслужби.
Варто зауважити, що перші кроки на шляху до єднання Українська автокефальна православна церква та Українська православна церква Київського патріархату зробили ще навесні 2014 року. Тоді, пригадується, очільники обох церков заявили про своє прагнення стати єдиним цілим і висловили прагнення розпочати історичне об’єднання православ’я в Україні, що закладе фундамент для створення Єдиної помісної церкви.
Цьому сприяло й те, що в Константинополі Вселенський Патріарх Варфоломій у розмові з українськими ієрархами прямо сказав, що вірить в об’єднання української церкви в Єдину помісну і навіть готовий надати їй статус автокефалії.
«Я твердо вірю, що українські церкви об’єднаються, і Україна у найближчому майбутньому буде мати Єдину помісну церкву», – наголосив тоді Вселенський Патріарх Варфоломій.
Напередодні Великодня місцеблюститель Української автокефальної православної церкви Макарій заявив, що їхня церква хоче почати процес об’єднання з УПЦ Київського патріархату.
«Зараз вже не той час настав, щоб реально процеси не починати, а реально діяти. Не треба втрачати жодного дня. Треба зустрічатися, розмовляти і робити реальні кроки. Я готовий до того (об’єднання церков). Тому що розумію, що це потрібно Україні. Ой, як потрібно!», – наголосив митрополит Макарій.
«Автокефали» навіть зняли всі дратівливі умови, що обговорювали раніше. Більше того, тепер УАПЦ готова об’єднатися з Київської патріархією, взагалі не претендуючи на керівні посади в УПЦ КП.
«Умови є. Умови виникатимуть. Різні умови. Я не претендую і не буду претендувати на керівництво. Я готовий поступитися. Готовий чимось більшим поступитися», – сказав очільник УАПЦ.
«Якщо вони серйозно хочуть об’єднуватися – давайте об’єднуватися, починати діалог, предметно говорити про об’єднання. Тому ми чекаємо їх», – заявив у відповідь предстоятель УПЦ КП патріарх Філарет.
Подібне злиття УАПЦ і УПЦ Київського патріархату може означати грандіозний крок до створення найбільшої церкви православного світу.
А далі найважче – об’єднати Московський патріархат з Київським. Покійний митрополит Володимир (УПЦ МП) мріяв бачити українську церкву єдиною. Власне, це і заповідав.
Пригадується, 14 вересня 2011 року у приміщенні Київської патріархії УПЦ КП відбулася зустріч Предстоятелів Київського Патріархату Святійшого Патріарха Філарета і Української Автокефальної Православної Церкви Блаженнійшого Митрополита Мефодія. На тій зустрічі був присутній Президент України (2005–2010 років) Віктор Ющенко.
За підсумками зустрічі було складено спільну заяву двох Предстоятелів, в якій, зокрема, говорилося:
«…Однією з причин поглиблення суспільного розділення є відсутність єдності Православної Церкви в Україні та викликана цим ворожнеча. Наше бажання – зробити для єднання українського суспільства те, що в наших силах, а саме – подолати церковне розділення.
На перешкоді єдності не раз поставали як зовнішні, так і внутрішні чинники, об’єктивні та суб’єктивні. Під час спілкування ми прийшли до спільного висновку: минулі непорозуміння та суперечки не повинні закривати нам шлях до діалогу, примирення та, у підсумку, досягнення церковної єдності…
Ми закликаємо єпископат, духовенство та вірних очолюваних нами церков, а також українську громадськість сприяти досягненню нашої спільної мети – остаточному утворенню в Україні Єдиної помісної церкви. Ми сподіваємося, що з Божою допомогою та спільними зусиллями нам вдасться досягти цього.
Закликаємо на всіх Боже благословення!».
Минув майже рік, і ось уже 8 червня 2015 року у Михайлівському Золотоверхому монастирі, в Залі засідань вченої ради Київської православної богословської академії, відбулося спільне засідання Комісій УПЦ Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви.
За підсумками роботи було прийнято відповідний документ.
«Зібравшись на спільне засідання у присутності спостерігачів від Вселенського Патріархату Преосвященного Іларіона, єпископа Української Православної Церкви в Канаді, та Преосвященного Даниїла, єпископа Української Православної Церкви в США, – йдеться в ньому, – Комісія УАПЦ для ведення діалогу з УПЦ КП і Комісія УПЦ КП для ведення діалогу з УАПЦ, разом вирішили наступне:
1. Висловити вдячність Його Всесвятості ВАРФОЛОМІЮ, Архієпископу Константинополя – Нового Риму і Вселенському Патріарху та Константинопольській Матері-Церкві, а також Українським Православним Церквам у Діаспорі, за надіслання спостерігачів у справі діалогу;
2. Констатувати, що УАПЦ згідно з рішеннями V Помісного Собору (4–5 червня 2015 року) та УПЦ КП згідно із рішенннями Священного Синоду (від 12 травня 2015 року) мають намір і бажання у близькому часі об’єднатися у Єдину помісну православну українську церкву;
3. Визнати, що відповідно до канонічних норм, Статутів обох церков та законодавства України, довершення бажання об’єднатися можливе лише на спільному Об’єднавчому Соборі;
4. Пропонувати Предстоятелю УАПЦ і її Архієрейському Собору та Предстоятелю УПЦ КП і її Священному Синоду невідкладно, до 30 червня 2015 року, прийняти рішення про скликання Об’єднавчого Собору для остаточного об’єднання УАПЦ і УПЦ КП в єдину Помісну Церкву;
5. Склад делегатів Об’єднавчого Собору визначається на рівноправних засадах: всі єпископи УАПЦ та УПЦ КП, а також по одному делегату на кожні п’ятнадцять зареєстрованих релігійних організацій (базове число релігійних організацій визначається на підставі офіційних даних про реєстрацію Міністерства культури України станом на 1 січня 2015 р.). Розподілення представництва в рамках УАПЦ та УПЦ КП залежить від рішень їхніх статутних органів;
6. Після прийняття рішення про скликання Собору (відповідно до п. 4 цього Підсумкового рішення) Комісії для ведення діалогу між УАПЦ і УПЦ КП перетворюються на спільну Передсоборну Комісію, яка здійснює підготовку до Собору. До Передсоборної Комісії паритетно входить рівне число архієреїв та представників від духовенства і мирян УАПЦ і УПЦ КП, але не більше як по сім від кожної сторони. Голови відповідних Комісій для діалогу стають співголовами Передсоборної Комісії. До присутності в роботі комісії запрошуються спостерігачі від Вселенського Патріархату;
7. Часом скликання Об’єднавчого Собору пропонується 14 вересня 2015 року, день церковного новоліття. Місцем проведення Об’єднавчого Собору пропонується Свята Софія Київська;
8. Після прийняття рішення про скликання Собору (відповідно до п. 4 цього Підсумкового рішення) на час до Собору накладається мораторій на перехід парафій та архієреїв з однієї юрисдикції в іншу;
9. Відповідно до схвалених у Вселенській Патріархії у 2000 р. положень Симфонітікону визначити, що безперешкодно відбувається літургійне співслужіння та Євхаристійне єднання Предстоятелів, ієрархів і духовенства УАПЦ і УПЦ КП, за їхньою взаємною згодою;
10. Від моменту відкриття роботи Об’єднавчого Собору і до моменту прийняття Об’єднавчим Собором рішення про об’єднання УАПЦ і УПЦ КП в Єдину церкву та про Предстоятеля об’єднаної Церкви, Предстоятелі УАПЦ і УПЦ КП є співголовами Об’єднавчого Собору;
11. На Об’єднавчий Собор виносяться всі пропозиції та умови об’єднання, затверджені Собором УАПЦ (4–5 червня 2015 року) та Священним Синодом УПЦ КП (12 травня 2015 року), в тому числі питання Предстоятеля і назви об’єднаної Церкви, беручи до уваги позицію Собору УАПЦ щодо назви для об’єднаної Церкви «Українська Автокефальна Православна Церква Київський Патріархат». Рішення за всіма питаннями Об’єднавчий Собор приймає більшістю голосів…».
У цей же час було оприлюдено Звернення V Помісного Собору Української Автокефальної Православної Церкви до українського народу, в якому, зокрема, наголошується:
«Дорогі брати й сестри!
У цей доленосний для нашої Батьківщини час, ми, делегати 5 Помісного Собору Української Автокефальної Православної Церкви, – архієреї, священики, ченці та віряни, з усією відповідальністю стверджуємо, що наша Церква, яка починала рух за автокефалію українського православ’я ще на початку минулого століття і пронесла прапор боротьби з гідністю до наших днів, твердо й непохитно стоїть на засадах державної незалежності України. Український народ, який має багатосотлітню історію свого неухильного розвитку, має цілковите право на самостійне державницьке буття, яке хоче шляхом війни обірвати російський агресор.
Кремль розігрує свою імперську карту в Україні з допомогою зброї, а також ідеології – розбурхуючи антагонізм між Сходом і Заходом, а ще й релігії в особі УПЦ в єднанні з Московською патріархією… Святі отці вчать, що Церква Христова є кораблем спасіння людських душ, а не політичним майданчиком для задоволення потреб тієї чи іншої політичної сили, яка з добрими чи недобрими намірами намагається використати Церкву в своїх цілях. Тим паче, що будь-яку православну юрисдикцію складають люди різних національностей і політичних поглядів. У той же час, Церква в Україні, в силу історичних реалій, повинна відповідати й національним критеріям народу, на теренах якого звершується її спасительна місія, але на основі канонічних критеріїв свого церковного організму. Ми твердо стоїмо на цих принципах і відступатися від них не маємо наміру…
Ми не розділяємо українців на своїх і чужих, бо всі ми єдине ціле – український народ. У наших храмах, у виступах у ЗМІ представників Церкви та віруючих, ви не почуєте й не прочитаєте слів неприязні до вірних інших конфесій, архієреїв чи предстоятелів, тим паче, нагнітання ненависті й протистояння…
Нехай же Господь і Бог наш Ісус Христос благословляє й допомагає нам усім звершувати свій особливий подвиг на цьому благословенному шляху!..». Отже, ми стоїмо на порозі важливої події – утворення Єдиної помісної церкви України.
Якщо вдасться реалізувати цю заповітну мрію, матимемо міцну і сильну Українську державу, згуртуємо наше суспільство, яке буде здатне вистояти у найскладніших життєвих ситуаціях.
Микола СЕРГІЙЧУК (за матеріалами інтернет-видань)
