СПОЄНИЙ РУКОЮ САМОГО ХРИСТА

(до 70-річчя від дня смерті Андрея Шептицького)

Звичайно, в аурі ось такого Прометеєвого вогню міг творитися і чин українського Мойсея Андрея Шептицького. Уже в своєму першому пастирському листі до вірних Андрей Шептицький як єпископ Станіславівський зазначив, що «Ісус Христос, даючи святому Апостолові Петрові пастирську власть над людьми, сказав до нього: «Якщо любиш мене, – паси вівці мої!».

«Тож коли і я з Божої волі став Вашим владикою, – продовжував Андрей Шептицький, – то і від мене цього домагається Христос. І надіється, що з любови для Нього, щиро працюватиму над Вами... І від тієї хвилі зав’язався між мною і Вами, Дорогі Браття, якнайсильніший зв’язок. Зв’язок направду найсильніший, бо споєний рукою самого Христа. А радше сказати б, скріпився й освятився між нами зв’язок спільної крови, спіль- ного життя та спільної праці. Від тієї хвилі я, з наказу Христа, маю бути не тільки Вашим братом, але й Вашим пастирем – і вітцем Вашим. Вже тільки для Вас маю жити, для Вас цілим серцем і цілою душею працювати, для Вас усе посвятити, ба навіть: за Вас, як цього треба буде, і життя своє віддати».

Характеризуючи постать Митрополита Шептицького, необхідно насамперед наголосити, що саме він зліквідував перш усього ту прогалину, що існувала між українським народом і його церковним проводом, він боровся за український університет у Львові, допомога в розвитку освіти і мистецтва, здійснив перше пастирство до закинутих за океан заробітчан й освідомив їх українством…

І такий чин Митрополита на ниві українського відродження був оцінений уже досить швидко. З нагоди ювілейного концерту 14 грудня 1913 року виголошено в Львівській духовній семінарії вітальне слово на його честь звучало в такому вигляді:

Витай же, Гостю наш найдостойнійший!

Витай нам, Отче, тут межи дітьми!

Витай нам, Вожде, що народ свій вивів

На ясне світло із неволі тьми!

Бо хто ж Мойсей нам, Провідник народа?

Кого сам Господь межи нас післав,

Щоби вказав нам до життя дорогу,

Щоби нещасний свій народ спасав?

І Ти вперед йдеш – нарід за Тобою,

Ти нашим Батьком – ми Тобі дітьми:

Де смерть нам грозить, де укриті стріли,

Всіх закриваєш Своїми грудьми!

Сам все убогим хочеш оставати,

А нарід в многі скарби багатиш,

Прапор культури угору знимаєш,

Наукам, штукам ясний шлях мостиш.

Дариш убогих щедрою рукою,

Недужі знають, хто є Батько їм –

Ти всіх до серця свого пригортаєш!

Благословення йде з Тобою всім…

І він справді накреслював український шлях відродження. Це саме він 15 серпня 1914 року підготував проект змін в Україні з початком Першої світової війни, в основу чого покладено національно-державне відродження: «Маючи цю ціль на увазі, потрібно буде використати всі традиції України, що їх Росія придушила, і впоїти їх так сильно в свідомість нації, щоб жадна політична комбінація не могла знищити перемоги».

Програма відродження України передбачала всі напрямки державотворення. Скажімо, щодо військової організації, то Митрополит вважав, що «ця організація повинна базуватися на традиціях запорозьких козаків. Муситься мати на увазі, що ті традиції ще живуть в Україні й мають льокальний, національний характер. Російські донські козаки, що їх уважається специфічно російським феноменом, є перекрученням тих традицій.

Російські донські козаки не зберегли нічого, крім назви українських козаків. Тим не менше назва «козак» дальше живе в національному почуванні як синонім колишніх національних героїв.

Тому найвизначніший командир нашої армії міг би бути назначеним, після певної перемоги й на приказ цісаря, гетьманом України. Національний характер мусить бути висловлений в назвах офіцерів: отаман, осавул, сотник, як також в їхніх уніформах і, наскільки це можливе, в мові військової команди. Гетьмана треба б уповноважити до видавання «універсалів», значить, маніфестів і проклямацій до армії і народу й до назначування отаманів, осавулів і т. д.».

Він був не чужим і на святих київських горах: в 1917 році Митрополита зустрічають у Центральній Раді вигуками «Хай живе Князь Української Церкви!» і аплодують протягом кількох хвилин, піднявшись. Найбільш образно охарактеризував тоді Митрополита Андрея Шептицького відомий історик літератури і громадський діяч Сергій Єфремов: «Київ у своїх мурах не раз вітав та гостив наших визначних людей, провідників нації та борців за її державну незалежність, але Ваш приїзд у Київ, Високодостойний Отче Владико, якщо шукати історичної аналогії, можна порівняти хіба з в’їздом гетьмана Богдана Хмельницького до Києва після його славних перемог над польськими окупантами...».

І сприймаючи Митрополита Шептицького за новітнього Мойсея, члени Центральної Ради зажадали від нього практичного бачення виходу на світлий український шлях. У відповідь Андрей Шептицький заявив: «Якщо Україна хоче жити вільним життям, то мусить обов’язково відокремитись від Москви. Вона мусить стати незалежною державою, шукати собі союзників між іншими вільними народами і державами, які піддержали б її слушні вимоги та допомогли б в боротьбі проти московської агресії...».

Українську справу Митрополит Андрей обстоював по цілому світові. Так, 14 липня 1921 року він відвідав голову Ради міністрів Франції Арістида Бріяна у справі ЗУНРУ, за що був підданий потужній критиці на сторінках польської преси. А вже 23 листопада 1921 року Шептицький був на аудієнції в Білому домі. Склавши привітання Президенту США Гардингу з приводу скликання конференції щодо обмежень озброєння, Шептицький висловив сподівання на її успіх, що принесе «полекшу для всіх народів, а між ними й українського».

Після цього візиту Митрополит мав розмову з міністром торгівлі Гербертом Гувером, якому подякував за допомогу Америки українському населенню в Галичині і звернув увагу на потреби і нужду голодуючого українського населення. Того ж дня він наніс візит і до державного департаменту США, де залишив меморіал.

Обстоюючи права українців за кордоном, Митрополит Андрей завжди залишався зі своєю паствою на рідній землі в грізні часи історії. Так було під час вступу російської армії до Львова в 1914 році, так було і під час приходу більшовиків у 1939 і 1944. Отець Микола Підгородецький писав з цього приводу: «Митрополит не злякався ані московських багнетів, ані потім польських багнетів, куль і шрапнелів, які безупинно гуділи понад Святий Юр у Львові, де жив Митрополит.

Польські офіцери умисно звертали кулі на митрополичу палату, але і ті польські кулі не залякали митрополита. Бо його бодрого духа ніщо не злякає. Такої неустрашимости треба всім українцям, а тоді буде наша побіда, побіда цілої України».

Мабуть, саме ця неустрашимість Митрополита додавала сил багатьом у боротьбі за українську державність: стояти до кінця, як і він, Великий Митрополит!

Є він великий українець, узагальнював закарпатець Микола Вайда в своєму щоденнику в перші дні листопада 1944 року, «і буде честю для усіх українців, коли в будучині Св. Мати Церква проголосить його за святого, чим стане Він всеукраїнським національним святим».