СОТИЙ
Новели з нового роману
Вітаємо письменницю Тетяну Пишнюк (Фольварочна) зі спеціальною відзнакою в номінації «Романи» Міжнародного конкурсу «Коронація слова» за історичний роман «Божа вивірка» («Едігна»).
Роман друкуватиметься у липневому номері журналу «Дзвін».
Держално заступа, вичовгане роками і руками, жовтаво вилискувало з одного боку, а з іншого зубасто, аж хижо, посміхалося численними зарубками. Федір тримав того заступа на відстані, вдивлявся на нього, мов на винуватця свого смутку, й раз по раз шепотів:
– Сотий… Чи ж міг здумати таке… То ж я мав ним бути…
Сльози розтікалися посіченим зморшками обличчям старого. Він перебирав зарубки загрубілими покрученими пальцями, наче грав на них журливу мелодію, чутну лише йому одному.
Серпневий ранок притих на порозі теплим сонячним зайчиком, що відбився від віконної шибки й примостився на своєму звичному місці поруч чоловіка, наче ненав’язлива підтримка. Зазвичай під його теплом вкладався Маруда, Федорів кіт, такий же неквапний і старий, як і сам чоловік. Але сьогодні той кудись щез, полишив хазяїна наодинці зі своїм заступом.
Не зважає на сльози Федір, бо тепер може дозволити собі не соромитися такої слабкості. Колись, ще як була жива його Ніна, не випускав їх назовні, а тлумив якимсь дивом усередині, як би вони не випікали душу й не виколювали очі, а наче щось висьорбувало їх ще до того як мали хлинути. Він гордився такою спромогою, бо вважав себе справжнім чоловіком, а не якоюсь там бабою, що сліз має більше, ніж розуму.
Пошерхлим пальцем гладить найглибшу зарубку на держалні. Вона найпам’ятніша. Після неї були ще й ще. Але ця, як шрам на серці.
Тієї осені Ніна дуже хворувала. Хоч і робила це невміло. Бо й до цього треба мати талант. Он стара Вустя – життя прожила, а на роботу ніколи не ходила через свої болячки, дома на господарці завжди хтось із домочадців порався, окрім неї. А, дивись, навіть дітей своїх пережила. Його ж Ніна тільки зойкне тихенько й тут же винувато посміхнеться, мовляв, бачиш які ніжності телячі.
Обірвали всі яблука в садку, склали в ящики й носили в погреб. Ніна щораз заходячи, вдихала на повні груди сконцентрований запах щойно зірваних яблук.
– Так пахне дитинство , – вторила вкотре.
– Ти сьогодні геть в дитинство впала. З чого б це? – Глузував Федір.
– Мабуть після старості знову настає безтурботна пора…
– А що, твоя старість уже закінчилася? Може почекає мою…
– Не поспішай, Федоре. Старість – це не найгірше, що є…
– А що може бути гірше немічності?
– Немічність віку не має… Подивись на Сєнчиних… Молоді, здорові, діточки, як зорі дрібненькі… А вони за тою горілкою зовсім немічними стали. Ні у дворі порядку немає, ні в хаті… Діти голодні, мурзаті. А світлі, як янголята. Чи вони за святим духом живуть?
– Та всією ж вулицею підгодовуємо... Якби не сусіди і святий дух не допоміг би…
– Ти, Федю, піди принеси віника. Підмету біля стелажа.
– Та що тут підмітати?
– Та ж он листя! – Показала рукою на кілька свіжих листочків.
– Ти б той… Краще йди спочивати. Кола попід очима… Не красить це тебе…
– О, дивись на старого, красу йому подавай… Ти он свої борозни порахуй … – Кивнула головою, усміхаючись.
– Це не борозни, а ознака мудрости… – Провів рукою по зморшкуватому лиці.
– Давай мудрагелю, не філософствуй, а неси віника…
Федір хотів щось сказати, але жінка так тепло глянула йому в очі, що, мабуть, якби зараз попросила зірку з неба, то він не гаючись би зганяв на небо, а не тільки у шопку за віником.
У дворі уздрів кабанчика, що вже не вперше вирив підкоп і видибав на променат, радо порохкуючи такій жаданій свободі.
– От гаспид свинячий… – Кинувся переймати прудконогого кабанця.
Той, хвицаючи ногами, закидав угодованим задом так, що його аж заносило на поворотах, як добре навантажену тюками фіру. Але швидкості не збавляв: то між ніг проскочить, то, заверещить та й вирветься з цупких рук Федора. Аж упрів, доки приборкав тонкохвостого підсвинка. Закрив у хлівці й наказав начуватися наступного разу, як той ще надумає свободи ковтнути.
Повертаючись у погреб, прихопив віника. Ще зі східців гукнув до дружини:
– Ніно, хоч би вийшла! Ти ж бачиш, що довго немає чоловіка, ану, що трапилося! Ледь вгамував твого Борюсю!
Ніна сиділа на ослінчику, притулившись головою до стопки ящиків з яблуками, й не озивалася.
– Заснула, чи що? – Присів біля дружини і взяв за руку.
Не зворухнулася.
– Ніно… Я тобі віника приніс… – Прошепотів насторожено, придивляючись до сполотнілого застиглого обличчя. – Ніно! – Закричав, наче вистрілив хрипотою і відчаєм, аж слоїки задзвеніли на стелажах.
Віник лежав серед листків.
Яблука пахли.
Ніна нікуди не поспішала, бо вже прийшла.
Федір тримав дружину за холонучу руку й уперше його сльози хлинули гарячим потоком, наче хотіли змити несподіване горе.
Тоді на його заступі з’явилася найглибша зарубка. Декотрі казали, що не годиться копати для дружини яму, знайдуться інші. Він не чув нікого, взяв свого заступа, яким за своє життя вирив сімдесят вісім ям для родичів і односельців та й пішов копати наступну, для своєї Ніни. Пообіцяв, що сота яма буде для нього. Навіть місце зазначив, щоб і на тім світі поруч лежати – ану, що потрібно буде, то, щоб далеко не ходити.
Федір тримає заступ, як ціле життя у руці. Він за цими зарубками може розповісти історію села, людей, які жили в ньому і пішли одним і тим же шляхом: отак, як вийти з його подвір’я та повернути праворуч, пройти понад вигоном, минути груд (той, що нижчий у селі) і ще один поворот, що веде на старе село, то якраз прийдеш туди, де закінчується шлях усіх його сельчан. Там уже чотири роки спочиває Ніна.
Сьогодні він має викопати соту яму для Вітька, сусідського бешкетуна й мудрика, якому в короткому житті ніц не було байдуже: що Ленін у райцентрі на потрісканому цементовому постаменті роками м’яв у руці облізлого кашкета і ще знаходилися пришилепи, які носили іродові квіти; що споконвічні сусіди й вороги зайшли на нашу землю, нахабно, як до себе на кухню – сіють смерть і брехню.
У райцентрі звалили Леніна і в селі відразу ж заговорили, що без їхнього Вітька не обійшлось. Бо той, ще будучи школярем, домагався відправити вождя пролетаріяту на смітник історії. Скільки потерпав за свою радикальність. Невідомо звідки в молодої людини такий протест і неприйняття того тоталітарного строю, який багатьом здавався стабільністю і свободою. Декотрі й нині плачуть за тим часом, в якому все було просто: робота, зарплата, безкоштовні медицина і освіта, хліб і видовища.
Вітьок навіть не збирався віднікуватися. Тішився, як дитя – нарешті те, про що мріяв стільки років, здійснилося! Один із тисячі болванчиків, розставлених по містах і селах, уже не стоїть у райцентрівському невеличкому старому скверикові. Бо те місце мало належати їхньому Тарасові! І буде так! Вони з хлопцями вже почали збирати гроші на пам’ятник Шевченкові.
Правда, не всі так думають. Декотрі ще розраховують на повернення тих часів, коли без дозволу райвиконкому й пташка не сміла сідати на плече вождеві. Валентина, одна з районних партійних ідеологів, не втрималась аби не пригрозити, що за такий злочин доведеться відповідати тим, хто зруйнував Леніна. Вона навіть зазнімкувала і має докази причетності кожного учасника до цього небаченого вандалізму. Це ж пам’ятник! Що поганого він робить? Стоїть собі!
Це ж як треба любити цементовий кавалок з кашкетом, щоб пантрувати за ним навіть уночі. Не випадково ж Валентина, проходжуючись уночі з фотоапаратом, умітила таку оказію? Значить вірні ленінці, враховуючи ленінопад по всій Україні, стерегли свого ідола та не наважилися боронити? Духу малувато.
– Ця колишня партійна ідеологиня сьогодні ще займається підбором кадрів у освіті.
А ми хочемо змін! Та з такими архаїчними поглядами треба вже сидіти дома! А ці совіцькі мудрагелі ще втручаються у всі державні процеси, а ночами бігають із фотоапаратом за привидами комунізму. Я б за дорого купив ті світлини, аби й моїм дітям лишилася на пам’ять згадка про одну з кращих моїх ночей. – Вітьок розсміявся дзвінко й весело.
Федір каркнув, як той ворон, що сідає на причілку хати й вдивляючись у далину, час від часу озивається скрипучим кар – озвучує думки, або перевіряє, чи ще живий.
– Діти твої, Вітьок, ненарожденні… – Витер очі. – А фото нічне треба попросити в ідеологині – нехай би була пам’ять. Ти з Майдану дав мені аж три… Правда, на двох – тебе немає. Там тільки зима, дими і люди…
Щоразу по приїзді з Києва Вітя приносив діду Хведі (так називав з дитинства) фото зроблені з одного й того місця. Останній знімок: на тлі згорілого Будинку профспілок він стоїть у синьому пуховику з малим волохатим собачкою на руках; навколо люди, намети, дими і прапори; і такий там неймовірний дух, що аж світлина пальці гріє.
У Федора з Ніною не було своїх дітей. Кажуть, Бог не дав. Ніхто не знає чому одним він дає цілий виводок, а інших обділяє цією радістю. Але вони сприйняли це як належне. Сусідська дітлашня не минала їхню хату. У Зосі, сусідки через дорогу, було шестеро доньок. Так старалися з Петром на сина. Але на шостій зупинилися. Та коли пішли внуки – то вже й дванадцятого найменша народила. Тепер Зоська хоче хоч одну внучку, а воно, бачиш уже футбольна команда підібралася, а дівчинки жодної. Вітьок – п’ятий з цієї команди. Він їм був як рідний.
Березень розморозив квосу й вона розлилася аж на подвір’я домашньою маленькою річечкою. Так трапляється щороку, коли глибокі сніги. Федору доводиться щоразу прокладати кладку, щоб не мочити ноги, коли вибирається на дорогу. Вітьок розставив руки, як бусел крила, переходив кладку.
– Скільки себе пам’ятаю, щовесни перелітаю цю річку. Треба вам буде вимостити мостка – підняти його на півметра. Привезу влітку пару тачок щебеню і загатимо ваш паводок.
– Та, Вітьок, скільки вже тих весен лишилося. Політаємо…
– Я, діду, прийшов попрощатися…
– Що значить попрощатися ? – Насторожився Федір.
– Іду в армію!
– Ти ж відслужив…
– І я так думав. Та москальня іншої думки. Вже й Крим одібрали, а однак мало! Треба, діду, їх добре нагодувати нашою земелькою, щоб аж покорчило ненатляних! Думаю до літа справимось!
– Ой, дитино! Не ліз би москаль в Україну, якби не відчував свою силу і підтримку наших покручів. Де в нас та армія, зброя, щоб боротися з такою ордою?
– То що – підняти руки та й здатися? Мовляв, беріть нас, брати наші, з потрошками!
– Не здатися… Але й не так швидко викурити ту нечисть… Поп’є вона ще нашої крові…
– Захлинеться! Європа не дозволить!
– Європа… Їй наші рани не болять… Вона тоді пальчик підкладе, як над нею чорна хмара нависне. А поки буде придивляться?
– Так ми ж не будемо чекати, що хтось прийде боронити нашу землю. Знаєте, діду, які в нас хлопці? Орли!
– Ой, орли наші, соколята! Не дай Бог нам справжньої війни…
– А несправжньої війни не буває!
Того березневого дня останній раз Вітьок стиснув його худі плечі в міцних обіймах. І повертаючись назад, через кладку, підняв руки, мов крила, мовив:
– Ну, полетіли!
Федір знову змахнув сльозу. При самому верху держална сокирою зробив останню зарубку. Закинув заступа на плече і, наче сновида, почовгав на кладовище.
Під старою яблунею, де збиралися хоронитися Петро із Зосею, Федір застромив заступ у землю. Неподалік того місця, могила його Ніни. Там і сам планує знайти земний прихисток.
По інший бік поховані троє Степаруків, частина родини його рідного дядька Івана.
Вірніше – двоє похоронені, а третього, Івана, лише фото на пам’ятнику, бо ніхто не знає де лежать його кості. Єдину світлину, що лишилася від чоловіка, переховала на свій страх і ризик уже давно покійна Ганька. Кажуть, так любила його, що до самої смерті фото зберігала.
Коли совіти довідалися, що Іван, колишній бригадир колгоспу, пішов служити в УПА, знищили все, що пов’язане з чоловіком: насамперед, вилучили в родини й в усіх колгоспників знімки з ним. А їх по селі було чимало. З таким красивим і поважним чоловіком кожен хотів сфотографуватися. Під погрозою смерті люди занесли світлини в сільраду, а Ганька одну приховала. На ній, серед веселої ланки, він був мов живий: з-під картуза вибивався гривастий чуб, зашворена аж під бороду гімнастерка з металевими ґудзиками робила його суворим, але дивовижна усмішка пом’якшувала його образ, а проникливий погляд пронизував наскрізь.
Родина дуже шкодувала, що навіть образ не зберігся для нащадків. Лише зі слів односельців, уявляли собі батька і діда. Та словесний портрет кожен малював по-своєму.
Федорові пригадалось як двоюрідна сестра Оля, найменша Іванова донька, закликала його додому. Вона виглядала так, мовби відкрила в їхньому селі Америку. Дістала з альбому старе фото і простягла йому.
– Ось!
– Що ось , – роздивлявся світлину й не міг збагнути, хто всі ці люди.
– Ну, пізнаєш кого?
– Та кого я можу тут пізнати? Коли вони фотографувалися мене ще й на світі не було.
– Та не було ні тебе, ні мене. А він був… Боже, який же він красивий!
– Хто, Олю?
– Ти поглянь на нього й на мене… Ну, не бачиш нічого спільного?
– Спільного? – придивлявся до чоловіка зі світлини і до сестри. – Точно! Погляд! Це хто? Це… – став здогадуватися.
– Ой, Федю! Так, мій тато! Тато! Тепер я знаю яким він був. Наче справді познайомилася з ним. Якби ти знав, як це – познайомитися з татом! – не тямила себе від радості сестра.
– А де ж так довго ховався цей знімок?
– Ганька принесла… Каже, вмирати зібралася… Та й тепер світ інший настав. Уже бандерівці не такі страшні, як тоді, коли навіть світлини ворогами народу були.
– Ризикувала баба… Ради чого? Не родичка ж навіть.
– Любила вона його все життя. Уявляєш, яка любов була… Він сім’ю мав, дітей, ворогом народу вважали, загинув давно і невідомо де, а вона пам’ять берегла про зовсім чужого чоловіка.
З пам’ятника, наче живі всміхалися троє його родичів: дядько Іван, тітка Настя і сестра Антоніна, а трохи збоку з гранітної плити, як завжди довірливо й відкрито дивився найкращий друг Володя, Олин чоловік. Ох і переспівали ж вони пісень. Та більше не заспівають.
– Занедужав я в дорозі, та й набрався я біди… – Стиха протягнув сумно Федір, пригадуючи їхню любиму арію Карася. – Спочивай, друже… Та й мене піджидай. Уже не довго…
Оглянув місцину, розміряв, розмітив, щоб на трьох хватило місця. Петро просив, щоб і вони із Зосею поруч біля внука вмістилися.
– Останню яму викопаю для тебе, Вітьок… Хату земляну… Скоро й сам прибуду на вічне поселення. То будемо по-сусідськи на посиденьки збиратися, про політику гомоніти. Може розкажеш про той останній бій, бо дружбан твій Славко мовчить і тільки стогне… Жодного слова… Це ж що треба було побачити, щоб так заціпило? Орли-соколята… Скільком сьогодні копачі риють ями? Щоб тих нелюдів самих повкладало навіки-вічні в сиру землю, як таких паростків життя позбавили. Скільки тої землі треба, щоб заспокоїтися? Ось, пару метрів… А для кремлівського карлика й того менше…
Та хіба він про те думає? Планує вічно жити… Аякже… Жоден ірод не затримався. І цій почварі скоро викопають ямку, щоб загребти потворне тільце і, аби було куди прийти й плюнути.
Чоловік звично заглиблювався у землю, наче вростав, укорінювався. Тяжко копається остання яма: дихання часте; серце, наче листок трепети на вітрі; руки знемагають, викидаючи сиру піщану землю наверх. Здається, що копає не для одного Вітька, а для всіх хлопців, яких привезено сьогодні з-під Іловайська в домовинах до рідних домівок під плач усієї України, під стогін батьків, під безсиле завивання матерів, під літнє спекотне дихання серпня.
