ПОВЕРТАЮЧИСЬ НА СВОЇ ПОРОГИ
Свою п’ятдесят п’яту весну зустрів нещодавно Валерій Іванович Чорний – людина поважна і досить знана у широких колах громадськості. Свого часу обирався депутатом Уманської міської та Черкаської обласної рад. Був помічником-консультантом народного депутата України. Із 2011 року – член-кореспондент Національної Академії Інформатики України. Нагороджений орденом Святого Станіслава ІІІ ступеня, почесними ювілейними медалями Прикордонних військ України.
Нині – генерал-майор Міжнародного антикорупційного, антикримінального комітету, голова комітету з питань запобігання та протидії корупції, контрабанді та з питань діяльності органів фінансових розслідувань та податкової міліції ГР ДФС України, голова правління благодійного фонду «Древляни».
Який же він, Валерій Чорний?
Відповісти на це запитання спробуємо нижче.
ПІСНЯ ЖИТТЯ
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Хто не знає цих зворушливих рядків Дмитра Павличка? Вони, звісно, стосуються кожного, бо якнайповніше передають синівські почуття, відтворюють періоди людського життя. Ця пісня приходить, як одвічна любов, що навіває поетичні образи землі й неба, вчить любові до рідного краю, праці, близьких і рідних нам людей, гордості за найсвятіше, з’єднує в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне й майбутнє.
Так-от: Валерій Чорний, мабуть, як ніхто інший, найбільше уособлює образ ліричного героя пісні, пройшовши через життєві випробування, оскільки найчастіше одягає вишиванку з «червоними і чорними нитками» – кольорами, що є символами самого життя, людської долі, поєднані з мотивом материнського благословення...
Народився 1960 року в Казахстані. У 1967 році повернувся з батьками на Батьківщину. 1977-го закінчив Уманську середню школу № 9. Отримавши вищу освіту за фахом «вчений-агроном» в УСГІ, працював головним агрономом радгоспу «Ташлицький» Кіровоградської області. Був лісничим Уманського лісгоспу.
З 1989 до 2010 роки працював на керівних посадах у народному господарстві України.
У 2000-му році став членом-кореспондентом Міжнародної Слов’янської Академії Наук. 2004-го року отримав другу вищу освіту, закінчивши юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
ПІДПРИЄМЕЦЬ
Є в місті Умані екзотичний куточок, потрапивши в який, з огляду на вивіски на івриті, мимоволі гадаєш, що знаходишся у Єрусалимі. Ця територія відома на весь світ тим, що на ній знаходиться могила єврейського праведника й засновника хасидизму, цадика Нахмана.
Саме тому в першій половині вересня сюди щороку прибуває велика кількість іноземців у дивному шовковому одязі й зі незвичними шапками-млинцями на головах. – Іноземці, – каже Валерій Чорний, – це єврейські паломники – хасиди, які приїжджають до Умані, щоб відсвяткувати свій Новий рік на могилі цадика Нахмана.
Місцеве населення з нетерпінням чекає на їхній приїзд: зарубіжні гості чудово поповнюють бюджет уманчан, не торгуючись, винаймають житло, купляють харчі. На період перебування в Умані хасидів ціни здіймаються тут до рівня європейських. Рух паломництва набирає сил і розвитку. А значить в Умані розвивається сфера послуг.
Це не тільки проживання в готелях, а й харчування, торгівля, що дає робочі місця, надходження до бюджету.
Місцева влада зацікавлена в цьому. Певний інтерес проявляє і столична. Але не в достатній мірі. Поки що спостерігаємо з її боку мало підтримки: майже не залучаються кошти на ці цілі, недостатньо інвестицій. Тому справа розвивається спонтанно, гроші вкладають приватні інвестори (як мовиться, не завдяки, а всупереч), інвестори з Ізраїлю, Європи, Америки — представники хасидизму, які зацікавлені, щоб якомога більше представників цієї релігійної течії змогли сюди приїхати й уклонитися своєму духовному вчителю.
До цього руху, певною мірою, долучилася і моя родина. Один з напрямів сімейного бізнесу – десятиповерхове приміщення готелю, в якому зупиняються паломники.
Син Валерія Івановича ОЛЕКСАНДР доповнює батька:
– Народився я в Умані, де мешкаю й нині. Закінчив Європейський університет, здобувши фах «економіка підприємства», а також Київський будівельний інститут. Зараз займаюся зведенням будинків. Дуже вдячний батькові за науку: він благословив мій шлях у будівельну галузь, щедро ділиться своїм досвідом, знаннями, постійно мене підтримує.
Завдяки його допомозі твердо стаю на ноги в своєму бізнесі. Так, за короткий час звів кілька будинків, займаюся реконструкцією готелю на 549 осіб з метою довести його до європейських стандартів.
Створили відповідну структуру (будівельну організацію), ретельно підбираємо партнерів. Наша команда налічує 80 чоловік. Для вирішення невідкладних питань й виконання будівельних робіт підшукуємо потрібних фахівців.
Цього року, зокрема, запланували здійснити реконструкцію готелю, виконати значний обсяг робіт у котеджному містечку та звести кілька приватних об’єктів.
Отже, наше завдання – будувати, будувати і ще раз будувати.
Своєю діяльністю я цілком задоволений: приємно щодня створювати щось нове, працювати для людей, приносити їм радість.
ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ
– Розвиток підприємництва розпочався після падіння Радянського Союзу, – ділиться своїми роздумами Валерій Івано- вич, – хоча перші його паростки з’явилися наприкінці 80-х років минулого століття.
На жаль, підприємцю нині важко працювати. Своєю діяльністю можна досягти певного матеріального рівня і здобутків, але за одне покоління, якщо працювати чесно, стати мільярдером неможливо.
Тут принагідно пригадати знамениту фразу Генрі Форда: «Ви не запитуйте мене за перший мільйон, а за всі інші я можу прозвітувати до цента…».
Щоправда, чудеса у нас все ж таки трапляються. Насамперед з тими, хто має доступ до бюджету (в народі кажуть – годівниці).
Ми живемо у непростий час: перебудова, реконструкція, зміни, багато процесів у різних галузях відбуваються хаотично. Здебільшого, вони спрямовані на благополуччя окремих осіб, а не цілого суспільства.
Користуючись безкарністю, дехто, перебуваючи при владі, дерибанить державні кошти, примножує свої статки, стає мільйонером, а то й мільярдером. Раніше були при владі представники або наближені до них з Дніпропетровщини, потім — донецькі, тепер – переходимо на інший регіон…
Отже, коли маєш доступ до бюджету, є можливість значно накопичити свої статки.
Наступні можновладці спиратимуть на попередників, але чинитимуть так, як це робили вони. Згадайте Ющенка і його фразу: «Ці руки нічого не крали». Але так «попрацювали», що спрямували державу не по тому шляху, після революції 2005 року зламали гідність народу і вселили зневіру в бажанні до кращого життя, у рази збільшили пограбування народного добра, людей.
За відсутності правового поля діють схеми: щоб ти не робив найбільше важить гаманець, завдяки якому все вирішується на твою користь. Хто більше заплатив, той виграв. Ніякої справедливості.
Звісно миритися з цим аж ніяк не можна. Тому й закономірно наростає протестна хвиля.
По суті, відбувається неоголошена війна проти власного народу, а в цей час хтось наживається, грабуючи людей. Прем’єр-міністр патетично виступає, обіцяє підтримку співвітчизникам, а тим часом Кабмін запроваджує непомірні тарифи, що відразу зросли у 8– 10 разів. А розмір пенсій зарплат залишився на місці. Як за таких умов вижити людині? Де обіцяний захист незахищених верств населення, реальне відшкодування комунальних витрат?
Питання протестного настрою отримує ефективне поле росту. Протистояння може вилитися у третю революцію, що істотно допоможе агресору з найбільшою ефективністю втрутитися у наше внутрішнє життя.
Таким чином, створюється прецедент, що призведе до страшного й непередбачуваного. Наслідки нового протистояння важко передбачити.
Гадаю, повинно настати прозріння. Бо ж усі ми разом в одвіті не тільки за власне життя, а й перед майбутніми поколіннями, зрештою, нашою державою. Що передамо у спадок дітям, онукам?
ПОТРІБНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ ПІДХІД
Умань – невеличке місто в Черкаській області, де знаходиться чудовий парк «Софіївка», відомий далеко за межами України. Валерій Чорний, хоч і народився в Казахстані, вважає його своєю малою батьківщиною, адже тут навчався, зростав, звідси «пішов у світ незнаними шляхами».
– Я дуже люблю Умань, – каже він, – горджуся ним. Місто має кілька переваг.
Неподалік проходить географічний центр України, його візитною карткою є знаменитий парк «Софіївка», що здобув світову славу й знаходиться під захистом ЮНЕСКО.
На щастя, цей чудовий і неперевершений природний ансамбль, створений талановитими й працьовитими руками зодчих та природою, зберігся донині у своїй первозданній красі.
Дякуючи Богу, традиційно, навіть за радянських часів, призначали на відповідальну посаду таких керівників парку, які постійно дбають не тільки про збереження, а й примноження його багатств, реліквій, усім серцем і душею живуть цим затишним куточком міста.
На сьогодні «Софіївку» очолює Іван Семенович Косенко, призначений на цю посаду ще в 1980 році. Тоді сталася біда: велика вода зірвала дамбу й завдала парку значної шкоди. Усе місто вийшло відбудовувати перлину. Академік досі вміло керує колективом, утримує в зразковому стані родзинку Умані, береже її для прийдешніх поколінь.
Приємно, що уманчани підтримують у своєму сонячному місті чистоту й порядок. У старій частині районного центру є багато архітектурних та історичних пам’яток, що викликають непідробний інтерес у гостей. Так що є нам що їм показати. Новий імпульс для розвитку надала місту історична пам’ятка, пов’язана з могилою цадика Нахмана. Щороку збільшується сюди потік паломників, що, в свою чергу, дає для бюджету міста значні надходження. Нині тут впорядковується територія. З часом підведуть необхідні комунікації, облаштують добротні шляхи, освітлення тощо.
Водночас, дуже хочеться, щоб Умань мала гідного міського голову, який насамперед більше дбав про громаду, а не власну кишеню.
Наприклад, впадає у вічі, що дороги в місті занед-бані, місцями відсутні добротні тротуари, а готель «Умань» свої слуги народу приватизували за ціною 32 копійки за квадратний метр (!).
Чи ж по-господарськи це?
Або таке: у міському парку зведена мініатюрна копія Ейфелевої башти – подарунок народного депутата Антона Яценка. Відверто кажучи, мета такого гостинця незрозуміла. Гадаю, було б більше користі, якби він потрачені кошти передав на спорудження житла, або принаймні на підтримку малоімущих.
БЛАГОДІЙНИК
Займаючись виробничими справами, Валерій Чорний не цурається громадської діяльності: був депутатом Уманської міської та Черкаської обласної рад. Потім громадська діяльність на посаді віце-президента Фонду прикордонних військ і спецслужб. Це була допомога тим людям, які пішли у відставку і мали проблеми, пов’язані із здоров’ям.
– Ми почали допомагати безпосередньо таким потребуючим: з ремонтом житла, з лікуванням, якщо потрібно, візками, ліжками тощо, – пригадує Валерій Іванович. – А тоді подумали: чому працюємо лише в одній галузі? Давайте розширимося. Коли торкнулися цієї сфери діяльності, побачили десятки, сотні голодних і дійсно нужденних очей. Це змусило більше працювати, залишивши варіанти управління бізнесом. Саме це спонукало більше віддавати часу й енергії благодійності.
Згодом, у 2001 році, заснували благодійний фонд «Древляни» з метою надання допомоги в гуманітарній та соціальній сферах громадянам, які мешкають на екологічно забруднених територіях України. Як видно з назви, центром фонду є Житомирщина, древлянська земля. Відповідно, найбільше наших акцій проходить у Житомирській області, хоча працюємо також на Вінниччині, Черкащині, Кіровоградщині... Наша діяльність спрямована, перш за все, на допомогу дітям-сиротам, інвалідам, дітям, позбавленим батьківського піклування. Фонд «Древляни» я очолив у 2009 році.
За останній період здійснено сотні гуманітарних акцій, мета яких – надати вчасну і необхідну допомогу людям, які її конче потребують.
Якось, представники Міжнародного благодійного фонду барона Коха, надаючи адресну гуманітарну допомогу, захотіли побачити все на власні очі. Ми повезли школярам подарунки: від зошитів і ручок до комп’ютерів, шкільні парти і столи. Проїхали крайні, близькі до Білорусі, райони Житомирщини: Коростенський, Олевський, Малинський... Ми їхали сільськими вулицями від села до села. Показували реалії нашого життя такими, як вони є. Німці дивувалися. Бо заїжджаємо в село, а там дороги зовсім немає, не працюють магазини. До школи дітей возять у сусідні села за кілька кілометрів. Оце й увесь їхній світ. Ми роздавали солодощі: твікси, марси… А вони, виявляється, досі й цього не бачили.
До дня Святого Миколая приїхали у Новоград-Волинський район. Провідували сім’ю, де 12 дітей! Заходимо в хату. Там малюки. «Чому, – питаю, – на санках не катаєтеся?». Кажуть: «А в нас немає у що взутися. Старші в школі, от вони прийдуть, дадуть нам взуття і тоді трохи вибіжимо надвір на сніг». Ми того дня одяг роздавали, а взуття не мали. То я взяв розмір взуття цих дітей, спеціально поїхав і купив, бо не міг інакше. Воно мене зачепило за живе…
У нас є також постійно діюча програма для учнів шкіл-інтернатів із захворюванням на дитячий церебральний параліч. Ми привозимо обладнання: ролятори, візки. От, наприклад, спільно з адміністрацією і мером Коростеня створили центр реабілітації дітей із церебральним паралічем. Бо деякі батьки не хочуть віддавати дітей в інтернат. Але й саму дитину дома не залишиш. У цей центр батьки зранку приводять дитину, а ввечері забирають. У центрі працюють спеціалісти. І от ми там кімнати облаштували. Той же ковролін у всіх кімнатах постелили. Дали їм тренажери, візки з ручним і електроуправлінням, інші потрібні пристосування. Таким чином на Житомирщині за два роки покрили близько 70 відсотків потреби черговиків-візковиків.
Ми постійно працюємо з дитячим фондом «Церибрал» (Київ). Зв’язуємося з ними і надаємо ту допомогу, яка потрібна. У полі зору нашого фонду – будинки для престарілих Київської, Житомирської, Черкаської областей. Їм давали білизну, одноразові простирадла, одежу, миючі засоби, продукти харчування. Словом, те, що бракує.
На сьогодні я, крім того, що як голова правління очолюю благодійний фонд «Древляни», є також головою наглядової ради Української Ліги благодійників. Ми намагаємось об’єднати зусилля і досвід, спрямовуємо наші проекти у конструктивне русло з метою надати людям необхідну допомогу.
ЗРАЗКОВИЙ СІМ’ЯНИН
Розповідаючи про Валерія Чорного, неможливо не відзначити його душевне тепло, турботливе ставлення до рідних і близьких.
Батьки радо повідали, що син досить часто «вертається на свої пороги», провідує їх, надає посильну допомогу. В свою чергу, пригадали, як ростили хлопця, прищеплювали йому любов до праці, вчили поважати старших, допомагали чим могли. І цю науку Валерій Іванович, як видно, засвоїв добре. Про це якнайкраще характеризують свідчення членів його родини.
Леся, старша дочка: «Без родини нема щастя для людини. Ці слова якнайкраще характеризують моє відношення до сім’ї. Для мене моя родина є прикладом сімейного щастя. Це велика, дружна, наповнена радістю і дитячим сміхом родина. Це джерело доброти, піклування, любові, тепла, затишка, щастя, захищеності.
У своїй сім’ї я росла щасливою. Я постійно відчувала любов і підтримку батьків і близьких людей. У нашій сім’ї завжди панував культ родини – рідної домівки, гостинності, глибокої пошани до свого роду. Батьківська хата завжди відкрита для усіх нас. Хоча зараз ми усі живемо в різних місцях, завжди з радістю і нетерпінням повертаємося до рідного дому. А батьки, зараз щасливі бабуся й дідусь, завжди радо приймають своїх любих дітей і онуків.
І коли мені довелося будувати свою сім’ю, за приклад я беру своїх батьків.
Хочу від усього серця подякувати їм за всі труди, які вони доклали до мого виховання, за постійну підтримку, цінні поради, життєвий досвід і батьківську безмірну любов.»
Василь, зять: «Я знайомий з родиною Чорних понад 10 років. Перше враження після знайомства було змішаним – динаміка сім’ї та її біоритми явно не співпадали з моїми, тому пройшов час поки я не зрозумів секрету родини.
По-перше, сім’я мала потужне джерело енергії у вигляді її лідера – Валерія Івановича, який постійно був у русі, в пошуках нових можливостей та перспектив.
По-друге, лідер родини був мотиватором та підтримкою для усіх членів родини. Тому рух вперед залишається єдиним варіантом для усіх бажаючих стати частиною родини.
По-третє, це пам’ять до предків та пошана до історії родини. Ці речі стали фундаментальною основою для розбудови сімейних цінностей та формування родинної культури, адже не даремно говорять: той, хто не знає минулого – не має майбутнього.
Маючи за дружину старшу доньку Валерія Івановича та Олени Олександрівни, сподіваюся збудувати не менш міцну та взірцеву сім’ю, виховати своїх дітей патріотами своєї родини та Країни, перенести їм любов та пошану до предків, надалі розвивати сімейні цінності і підтримати високий стандарт родини Чорних.»
Тетяна, дочка: «Батьки виростили нас чемними, слухняними, працьовитими. За це їм щира вдячність.
Пишаємося нашим батьком. Свою старшу дочку ми назвали на його честь – Валерія. Зичу їм довголіття і міцного здоров’я, бо, щоб чогось досягнути в житті, потрібне здоров’я».
Олег, зять: «У родині Валерія Івановича почуваю себе дуже комфортно. А побажати хочу одного – здоров’я і ще раз здоров’я.»
Галина, дочка: «Бути донькою Валерія Івановича дуже відповідально, бо батько всебічно розвинений, наділений багатьма позитивними рисами. З особливою увагою, зокрема, ставиться до мого сина (свого внука), багато часу йому приділяє: навчив грі в шахи, знайомить з азами керування автомобілем. Він в усьому служить нам прикладом. Сподіваюся, мій син, незалежно від вибору в майбутньому професії, буде гідним свого дідуся».
Сергій, зять: «Наша родина велика і благополучна. Усі діти Валерія Івановича мають вищу освіту, всебічно розвинені. А це, гадаю, перейде до внуків. Ми мимоволі долучаємося до світу його захоплень. Він – справжній педагог, патріот. Діти й онуки переймаються цим, зростають у дусі любові до ближніх, рідної України, її символів, зростають на традиціях козацтва, що культивуються в сім’ї, виховуються справжніми українцями. Скажу без перебільшення: наша сім’я служить гідним прикладом для сусідів і знайомих».
Олександр, син: «Для мене сім’я – основа життя. Адже працюємо і творимо – в ім’я сім’ї. Від батька я перейняв вміння правильно обрати професію, присвятити їй себе до останку, гідно пройти життєвий шлях, залишити по собі слід. Улюблена робота, вважаю, – варіант матеріально забезпечити сім’ю. Батько завжди знаходить для кожного з нас потрібне слово і мудру пораду. Перейняті від нього розсудливість, практичні дії, вміння повести за собою зараз намагаюся передати своєму сину. Добре, коли поруч є дбайливий і чуйний батько. Тоді, відчуваючи підтримку, сам стаєш дужчим, упевненішим у собі.
Коли мій син виросте, як і батько мене, я також схвалю його життєвий вибір, так само підтримуватиму на крутих поворотах долі».
Ганна, невістка: «Сім’я для Валерія Івановича, як на мене, – це взаєморозуміння і взаємопідтримка, своєрідна фортеця, в яку повертаєшся і відчуваєш затишок і спокій. Тут створений чудовий мікроклімат.
Непомітно плине час. Відтак – міняються друзі, минає молодість, підростають сини, які згодом, сподіваюся, приведуть чудових невісток. А там – з’являться внуки.
Я ціную цілісність родини, вміння її членів постояти один за одного і за себе. Ось народиться ще один син, хочу щоб разом з старшим вони також могли постояти один за одного. А ще дякую Валерію Івановичу за те, що виховав мені такого чудового чоловіка. Хочу побажати батькові й дідусю міцного здоров’я і ще щоб довго він нас радував».
Іван, син: «Зараз я ще студент, майбутній психолог. Здобувши фах, хотів би відкрити свою справу, прий-мати людей, допомагати вирішувати їхні проблеми, вірити в краще.
Батько відіграє велику роль у моєму житті. Він підтримує мене у моїх діях, ми спілкуємося, граємо в шахи, ходимо разом у парк. Хочу побажати йому надалі наснаги, згуртованості, міцного здоров’я».
Олена Олександрівна, дружина: «Ось уже 35 років ми з Валерієм разом ідемо по життю.
Маємо 5 дітей, 7 онуків. Дітей, слава Богу, поставили на ноги. Вони виросли слухняними, чуйними, уважними, усі здобули або здобувають вищу освіту. Дружина – це своєрідна професія. Непросто було виховати дітей, уберегти їх від непередбачуваних кроків, помилок. Ми були всім для них. Зростали на території парку, тут привчали їх до науки, спорту, танців. Разом подорожували, здійснювали мандрівки в історичне минуле завдяки чудовій бібліотеці моїх батьків Олександра Пилиповича й Ольги Матвіївни, які працювали у сільськогосподарській академії».
Сам Валерій Іванович теж не приховує свого задоволення родиною.
– Питання сім’ї, каже він, – для мене понад усе. Це те, що має бути в кожного.
Дуже горджуся своєю родиною, успіхами дітей. Із задоволенням передаю їм свої знання, ділюся життєвим досвідом, хочу, щоб досягли більшого, ніж я.
Тим часом підростають онуки. Дай, Боже, сил і здоров’я, щоб поставити їх на ноги і вивести на стежки, що їм до вподоби. А ще мрію, щоб вони, як би там не розпорядилася доля, ніколи не забували рідної домівки,так само, як я, «поверталися на свої пороги» і просто казали: «Здрастуйте, мамо, тато, бабусю, дідусю!..».
Повірте, заради цього варто жити і творити на землі…
