ПІЗНАЄМО ЄВРОПУ, ВИВЧАЄМО СВІТ

Уже протягом декількох років групи українців на чолі з Юрієм НЕСТЕРЯКОМ подорожують країнами світу. Зовсім недавно, наприклад, вона повернулася з чергової поїздки. Про мету мандрівок особливості ми попросили розповісти її керівника.

– Пане Юрію, де ви побували цього разу?

– Справді, ми щойно повернулися із захоплюючої подорожі по країнах Прибалтики та Фінляндії. Це вже наш дванадцятий вояж за кордон, що відбувся у рамках освітньої програми європейських студій, організований Національною академією державного управління при Президентові України і нашими партнерами в Євро- пі – неурядовою організацією «Україна в Європі», зареєстрованою Міністерством юстиції Франції. Власне, наші партнери, і виступили ініціаторами цього привабливого проекту.

Завдяки цьому ми вже відвідали Францію, Бельгію, Голландію, Люксембург, Швецію, Данію, Австрію, Угорщину, Польщу, Німеччину… Здається, легше перерахувати країни, куди ми ще не їздили.

Можливо, в найближчому майбутньому подібна освітня програма європейських студій запрацює і в Київському університеті імені Бориса Грінченка, де колеги запропонували створити кафедру журналістики. Власне, над цим я зараз наполегливо працюю.

– Яку ціль переслідували, відвідуючи північні країни?

– Щоб ні в кого не виникало ілюзій, найперше, що хотів би зауважити, – це був не туризм. Для цього, звісно, вистачає туристичних компаній або приватних поїздок. В основу ж наших подорожей закладена певна освітня програма, що передбачає проведення низки семінарів, на яких обговорюються важливі питання сьогодення, таких, наприклад, як євроінтеграція, опанування європейського законодавства, приведення вітчизняних правових норм до європейського законодавства. І обов’язковим тут є відвідування відповідних інституцій: Ради Європи у Страсбурзі, Європейського парламенту в Брюсселі, штаб-квартири НАТО тощо. Наступна складова – відвідання парламентів країн, в яких перебуваємо, а також вищих навчальних закладів, що беруть участь у цій програмі.

Наприклад, коли у поїздках як партнер бере участь Національна академія державного управління, значить заплановані семінари, зустрічі зі слухачами закладів державного управління європейських країн. Якщо ж це викладачі і студенти Інституту журналістики, то відповідні школи журналістики.

– І які заклади й установи відвідали останнього разу, у яких заходах брали участь?

– У рамках програми Національної академії державного управління при Президентові України, як уже зазначав вище, побували в Латвії, Естонії, Литві та Фінляндії, завітали до парламентів цих країн, закладів державного управління, брали участь у зустрічах, семінарах, презентаціях їхньої діяльності, влаштованих для членів нашої делегації.

– Країни Прибалтики, як і ми, вийшли з колишнього радянського простору, але на сьогодні їхній розвиток істотно відрізняється від нас. Наскільки вони європеїзувалися?

– Звісно, не хотів би ідеалізувати, але рівень життя громадян прибалтійських держав дещо вищий, ніж у нас. З іншого боку, тут є своя закономірність, адже вони живуть у дещо інших умовах і реаліях.

Єдине спільне у нас – це те, що колись були разом у Радянському Союзі і в спілкуванні між собою послуговуємося російською мовою. І то це стосується людей старшого й дорослого віку.

Що ж до молоді, то вона розмовляє або державною, або англійською. До речі, ставлення до нас в усій Європі завжди привітне, доброзичливе. Очевидно, західне суспільство зважає на ті реалії, в яких ми опинилися через воєнний конфлікт на Донбасі й анексію Криму. Скажімо, громадяни Прибалтики щиро нам співчували, у приватних розмовах і частих зустрічах завжди підтримували.

– Отже, вони переймаються нашими проблемами?

– Саме так. Якраз це і є, наприклад, одним із завдань наших партнерів з неурядової організації «Україна в Європі», головний офіс якого знаходиться в Парижі.

Варто зазначити, що її представники багато зробили під час конфлікту на Донбасі з метою переконання французів на загальнонаціональному рівні у миролюбній політиці України, яка захищає нині на Сході свої священні рубежі від агресивних дій Росії, підтримки іміджу України в Європі та в усьому світі.

– Цікаво довідатися: хто є засновниками «України в Європі»?

– У першу чергу, це українці, які за різних обставин переїхали свого часу до Франції. Як правило, поїхали туди на навчання і там залишилися на постійне місце проживання. Т

ак, співорганізатором наших поїздок часто виступає Володимир Посельський, який отримав ступінь бакалавра в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а завершував навчання в Паризькому інституті політичних досліджень, ставши магістром європейського права.

– Юрію Васильовичу, розкажіть, будь ласка, трохи про себе: звідки родом, де навчалися, чим зай-маєтеся?

– Народився і виріс у Калуші, що на Івано-Франківщині. 1985 року приїхав до Києва з намірами вступити на факультет журналістики, але за певних обставин, мені не вдалося цього зробити. Тому до наступного літа освоїв професію токаря-фрезерувальника, а потім знову приїхав до Києва, щоб вступити до університету. Цього разу мені поталанило.

По-справжньому до практичної журналістики долучився у 1989 році, коли почав співробітничати в газеті «Молодь України». Працював в одному відділі з Віктором Косарчуком, а згодом нас запросив до себе Сергій Правденко, який став редактором новоствореної газети «Голос України».

У 1993 році стояв біля витоків творення інформаційного агентства УНІАН, а через певний час заснував на базі Інституту журналістики приватне «Пресове Агентство новин», що розсилало столичну інформацію регіональним ЗМІ, котрі і були нашими передплатниками. Поруч працювали відомі журналісти Володимир Рубан, Віталій Жежера, та інші.

Пізніше захистив кандидатську дисертацію. Наразі – кандидат філологічних наук, створюю кафедру журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка. * * *

Враженнями від поїздки з нами поділився також член делегації Юрій ДУЧЕНКО.

– Прибалтика та Фінляндія, – сказав Юрій Володимирович, – справили на мене незабутні враження. Найперше, що впало у вічі, чистота, порядок, доброзичливість і привітність місцевих громадян.

Щоправда, певна різниця між прибалтійцями та фінами все-таки простежується. Це й зрозуміло, адже естонці, латиші й литовці, особливо старші покоління, вийшли з пострадянського простору, а тому їм непросто адаптуватися до сучасних умов, конкурентної складової. Але завдяки наполегливій праці, опануванню західного способу життя вони, хоч і поволі, але впевнено інтегруються у європейський світ.

У спілкуванні з ними приємно було відчувати їхню небайдужість до долі нашої держави, обізнаність зі станом справ в Україні, нашими проблемами і негараздами.

Можливо, саме тому, коли ми йшли вулицями з українським прапором, вони підходили до нас, висловлювали підтримку і повагу, ставилися з повним розумінням і співчуттям, щиро зичили перемоги у боротьбі з російськими агресорами.

Коди перебували в столиці Латвії – Ризі, навідалися в один з місцевих магазинів. Його власниця, почувши українську мову, підійшла до мене й почала розпитувати про Україну, наше життя, труднощі, викликані воєнним конфліктом. Почувши мою правдиву оповідь про ситуацію на Донбасі, вона настільки розчулилася, що на очі у неї навернулися сльози.

Щодо перспективи прибалтійських країн, то варто зауважити, що майбутнє у них є. Єстафету у старших приймає талановита й патріотична молодь, яка ефективно працює на розвиток своїх країн.

У зв’язку з цим хочеться вірити, що й українське молоде покоління, дивлячись на здобутки своїх прибалтійських ровесників, активно перейматиме їхній досвід, результативні реформи, прагнутиме впроваджувати у повсякденне життя загальноєвропейські стандарти і цінності, розвивати нашу державу, твердою ходою рухатиме її вперед.

Спілкувалася Анастасія ДУЧЕНКО