ВЕЛЕТ ПОДВИЖНИЦЬКОГО ЧИНУ
27 січня Івану Гончару виповнилося б 104 роки. Прожив же на білому світі 82, за які став визначним українським скульптором, графіком, малярем, етнографом і колекціонером. Подвижницький чин майстра належним чином оцінив народ, якому він вірно служив. Іван Макарович став заслуженим діячем мистецтв УРСР, народним художником, лауреатом Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка.
Заступник генерального директора з науково-просвітницької роботи національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений працівник культури України Тетяна ПОШИВАЙЛО пропрацювала поруч з Іваном Гончарем понад десять років. Про те, якою була ця людина, чим жила, до чого прагнула, Тетяна Миколаївна ділиться своїми спогадами на сторінках нашого видання.
– Початок 1981 року ознаменувався продовженням тривало нищення українських коренів на догоду радянським ідеям. Я тоді на цьому ще не розумілася. Уперше зіткнулася з цим явищем наприкінці січня, коли мій брат Сергій Марченко, нині кінорежисер, а тоді радіофізик – науковий співробітник Київського університету імені Тараса Шевченка, запросив мене увечері піти з ним до одного художника, у якого вдома музей народного мистецтва. Я погодилася.
Найперше моє враження від Івана Гончара: гарний ясноокий чоловік у вишиваній сорочці, і все його єство випромінює радість, добру вдачу і любов…
Коли зайшла до оселі, здалося, що опинилася в українському храмі – довкола картини, скульптури, народна кераміка, ікони в обрамленні рушників.
До святкової вечері гостинно запросила хатня господиня Івана Гончара Аделя Петрівна. Серед гостей – Михайло Денисенко, Ренат Польовий із сином, Володимир Данилейко, Олександр Фисун, Леопольд Ященко, Лідія Орел, Юрій Поклад, Володимир Онищенко…
Через кілька днів багатьох присутніх на іменинах, у тому числі і мого брата, викликали в КДБ, де вони давали письмові пояснення щодо відвідин майстра: хто був, яких пісень співали.
Мій перший візит у хатній музей на Новонаводницькій не став останнім. Я почала частіше бувати в цій оселі, адже темою наукових студій у Київському художньому інституті обрала народні картини «Козаки Мамаї», яких у колекції Івана Гончара було аж п’ять.
У розмовах господар розповідав про свій життєвий шлях, ділився спогадами. Від нього довідалася, що, ще навчаючись у четвертому класі, здобув перше місце на районній художній виставці.
1927 року до села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг вступити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. Ставши духовним батьком для хлопчини, Коросташ познайомив його із сузір’ям митців, зокрема музикознавцем Климентом Квіткою, Оленою Пчілкою, яка іноді гладила по голові обдарованого юнака. Такі зустрічі і спілкування справили позитивний вплив на становлення Івана Гончара як особистості, дозволили побачити життя зблизька, усвідомити, як реалізувати себе в ньому.
Пізніше він закінчив Київську художньо-промислову школу, навчався у Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства.
Брав участь у Другій світовій війні, яку закінчив у Берліні. Отримав орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною». Окрім того, привіз з фронту понад 200 малюнків, на яких відобразив епізоди бойових буднів воїнів.
Після цього вдалося попрацювати у Віденській академії мистецтв, поїздити містами Європи, замальовуючи її архітектурне обличчя, створив низку скульптур на військову тему. Працював у галузі станкової та монументальної пластики. Скульптурним творам Гончара притаманні сміливе моделювання форми, динамічні композиції, портретам – чітко окреслені характерні риси особистостей.
…Коли бувала в Івана Макаровича, він приносив нові джерела, мистецькі альбоми, заборонені тоді книги з історії України М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Маркевича.
Роки спілкування з ним стали справжньою школою. Прислухалася до розмов з відвідувачами, захоплювалася майстерністю оповідача. Пам’ятаю, як журився, що зникають мальовничі краєвиди. Йому все боліло: розриті могили, знищені собори, затоплені села, понівечені сади.
Ми допомагали йому протирати пил з експонатів, відшуковували цінні раритети, старі світлини, що мог-ли зникнути після відходу старшого покоління, створювати музей гончарства.
Його працездатності можна було тільки позаздрити. Не буде перебільшенням, що за своє життя він створив і зробив більше, ніж окремі наукові установи. Трудився раціонально й ефективно. Кожна хвилина, день, місяць, рік у нього були розписані. Зав-жди був сповнений сил, енергії. Багато листувався, збирав експонати, домовлявся з людьми про зустрічі, мандрував… А ще ж оберігав пам’ятки (дехто погрожував спалити зібрані ним речі), створював картини, скульптури. Одне слово, був справжнім українцем.
1993 року на базі приватної колекції Івана Гончара засновано Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» – державний всеукраїнський спеціалізований науково-дослідний культурно-освітній заклад.
– Наша розмова відбувається за лічені дні до річниці з дня народження Тараса Шевченка. Який зв’язок простежується між цими двома особистостями?
– Іван Гончар відомий шанувальникам української культури передусім як збирач старожитностей і фундатор унікального хатнього музею народного мистец-тва в Києві.
Але не менш знаною є його особиста творчість як цікавого самобутнього скульптора і живописця, який зробив значний внесок в українську Шевченкіану. Родом з черкаської землі, освяченої генієм Великого Кобзаря, Іван Макарович з дитячих років пройнявся почуттям щирої любові та шани до Тараса Шевченка.
«Це було в 1919 році. Я йшов учитися у перший клас ще в церковно-приходську школу, що нагадувала швидше велику сільську хату під зеленим дахом і стояла неподалік від церкви. В школі на стінах висіли образи, перед якими горіла лампадка, а посередині сті-ни – великий портрет Тараса Шевченка у вінку, сплетеному з барвінку та калини, – згадував Іван Макарович. – Село Моринці ще з глибокого дитинства закарбувалося в пам’яті, як тільки вперше в дитячі руки взяв «Кобзаря». Шевченківська тема в скульптурі мене завжди приваблювала. Я задумав на цю тему створити цілу серію образів Великого Кобзаря. Спершу був «Тарас-водоноша»...
Статуя «Молодий Тарас Шевченко» постала новаторською роботою в українській скульптурній Шевченкіані. Його Тарас – сповнений енергії, творчої наснаги і власної гідності юнак. Скульптура наче випромінює містичне світло, ісвоєрідну ауру генія.
Обличчя – одухотворене, благородне, чоло високе і ясне.
Ця робота – одна з кращих.
Потім були «Тарас Шевченко з сестрою», «Дума про Тараса», «Тарас Шевченко на Україні»…
Все це – переконливе свідчення великої шани й любові Івана Гончара до національного героя. Відтак – обом віддаємо належне як патріотам, які поклали життя на вівтар свого народу.
Спілкувався Микола СЕРГІЙЧУК
