ЗАГАДКА ВОЛОДИМИРА ПРИСЯЖНЮКА
Про Володимира Костянтиновича Присяжнюка я чув захоплені відгуки давно. З тих пір мав чіткий намір познайомитися і взяти інтерв’ю. Але, так склалося, вперше познайомився з ним лише минулого року саме на День авіації на аеродромі в Білій Церкві. Я знімав фільм про дендропарк «Олександрія» і за моїм задумом потрібно було зняти цю перлину України з повітря. Пілоти погодилися мені допомогти, і я вперше побачив «Олександрію» з висоти пташиного лету і все зафільмував.
Коли приземлилися, Костянтин підвів до пілотів, що готувалися до польотів. Це Володимир Присяжнюк – відрекомендував. Я був дещо збентежений. Якби не знав, що Володимир Костянтинович, доктор наук, професор, науковець, автор багатьох монографій, депутат Київміськради багатьох скликань, то подумав би, що переді мною професійний пілот, який все життя присвятив тільки небу. Стрункий, спортивний, усміхнений, впевнений і напрочуд гармонійний у манерах і розмові. Такими властивостями людину наділяє тільки небо, але тільки тих, яких любить, і які, звичайно, люблять його.
Домовилися про інтерв’ю. Зустрілися. Уже дещо згодом, коли працював над матеріалом, зрозумів одну істину: якщо Україна, незважаючи на всі негаразди і катаклізми, все ж тримається, то це завдяки таким людям, як Володимир Костянтинович Присяжнюк.
В чому загадка успіху Володимира Присяжнюка, сподіваюся, шановні читачі, ви дізнаєтеся з нашої розмови.
– Володимире Костянтиновичу, я зізнаюся, що не знаю відповіді на питання: чому одна людина, незважаючи на всі задатки й умови, стає успішною, а інша – ні. Чи це залежить від зірок, прихильності Фортуни, надзвичайної праці, чи ще від чогось іншого. Але я знаю, що все починається з мрії.
Про що мріяв хлопчина із села Підлісний Ялтушків 40 років тому?
– Якщо починати з мрій, то цю розмову варто було б розпочати з прекрасних і сонячних шкільних та юнацьких років мого життя. Все як у багатьох. Навчався добре, брав активну участь у громадському житті. Вже у восьмому класі, наприклад, очолював комсомольську організацію школи, був відмінником. Звичайно, у восьмому класі постало питання: куди піти вчитися.
Саме в той час наша дівчина-сусідка вже навчалася у Погребищенському медичному училищі. Можливо, через те у моєї матері визріла думка, щоб я також став фельдшером. Погодьтеся, на селі це досить потрібна і поважна професія. Тож ледве здобув неповну середню освіту, як ненька озвучила свій план: «Після восьмого класу підеш вчитися на фельдшера».
Але з села не відпускали – не видавали паспорта. А без цього документа у місті було робити нічого. Проте мама виявилася наполегливою: поїхала до секретаря райкому партії і таки домоглася, щоб мені видали документи і свідоцтво про закінчення восьмого класу. Щоправда, мамині старання коштувала мені свідоц-ітва з відзнакою – за твір з української мови поставили четвірку, щоб я не зміг поза конкурсом вступити в училище. Попри це, ми відвезли документи в медичний заклад.
І саме тоді, коли фактично до реалізації маминої мрії було дуже близько, в Барі, моєму райцентрі, відкрився автомобільно-дорожній технікум. А хлопчина і автомобілі – це дуже сумісні поняття. Тим більше, що з дитячих років я потайки мріяв стати автомобілістом. Тому й сказав матері: «Я зроблю все, що ти скажеш, тільки давай заберемо документи з медучилища і подамо до Барського автомобільно-дорожнього технікуму. Бо моя мрія – стати автомобілістом».
На щастя, мама погодилася. Технікум я закінчив з відзнакою. Після цього знову виникла аналогічна ситуація, що й після восьмого класу. Колізія полягала в тому, що направлення для вступу до вищого навчального закладу мені не дали – потрібно було відпрацювати певний час на виробництві.
Зрештою, диплом і направлення до вищого нав-чального закладу мені таки видали. Варто зауважити, що тут знову спробувала внести корективи у моє подальше життя доля-злодійка. Вона мене ще раз спрямовувала в медицину. А річ була в тім, що ще під час навчання у технікумі серйозно займався спортом, особливо захоплювався волейболом: грав за збірну району у різних турнірах. Очевидно, мене запримітили селекціонери, які переглядали поєдинки за моєї участі. Тому невдовзі представники різних вишів стали пропонувати йти до них навчатися. Звісно, мав виступати за їхні команди. Така практика діє в усьому світі, зокрема і в США. Було це і в нас. Надійшла пропозиція навіть від Чернівецького медичного інституту. Це було дуже престижно. Адже ми ж знаємо рівень цього навчального закладу і наскільки складно до нього вступити. Але я все ж обрав Київський автомобільно-дорожній інститут, де теж була добротна волейбольна команда. Склав лише один екзамен на «відмінно» і став студентом київського вишу. Безперечно, Київ не можна порівняти з Баром, але особливих проблем з адаптацією у мене не було. Невдовзі аудиторії, гуртожиток, студентські будні захопили і поглинули мене повністю.
Моя мрія продовжувала втілюватися в життя. До речі, коли подавав документи до вишу, мене переорієнтували: запропонували замість автомобілів опановувати секрети будівництва мостів і тунелів. Тож по закінченні інституту з відзнакою отримав спеціальність інженера-будівельника. Таким чином, виконав свої обіцянки перед мамою – став кваліфікованим фахівцем своєї справи.
– Далі Ви залишилися на кафедрі. У Вас помітили науковий потенціал?
– Слід зазначити, що інженери мостів і тунелів – еліта інженерно-технічного кадрового потенціалу. На весь Радянський Союз було лише п’ять вишів, які готували спеціалістів з мостів і тунелів. Це – Московський, Усть-Каменогорський, Ташкентський, Красноярський і наш Київський автомобільно-дорожній.
Під час навчання ми вивчали чимало інженерних наук. Скажімо, у курсових проектах були дерев’яні, залізні, залізобетонні мости, різні типи тунелів. На сьогодні багато спеціалістів – випускників нашого автодорожнього інституту – успішно очолюють виробничі колективи метробудівців і мостобудівників.
– Як відомо у Київському автомобільно-дорожньому інституті були чудові викладачі. Хтось був для Вас, як для майбутнього ректора, прикладом?
– Дійсно, там працювали і працює ціла плеяда викладачів найвищого ґатунку.
Всіх не перерахуєш. Але хочу згадати завідувача кафедрою опору матеріалів, професора Петра Марковича Варвака. Він був людиною енциклопедичних знань. Петро Маркович читав лекції в Сорбоні. Свого часу, ще за часів Російської імперії, він закінчив Київський політехнічний інститут, належав до особливого складу вчених, користувався великим авторитетом серед колег і студентів. Його лекції припадали на першу пару в суботу. Попри це, аудиторія була заповнена стовідсотково, наскільки цікаво він подавав програмний матеріал, часто наводив історичні приклади. Пригадую, коли зібралися вивчати нову дисципліну, він розпочав курс такою фразою, цитуючи речення з твору Толс-того: «Все змішалося в будинку Облонських, – додавши після цього. – Аналогічна ситуація склалася і в науці «Чисельні методи розрахунку».
Студенти, звісно, були закохані в його предмет. Я теж не став винятком. Тоді ж широко практикувалося проведення наукових конференцій, заохочувалася діяльність студентського наукового товариства. Я був активним їх учасником. Поступово став реалізувати себе на кафедрі опору матеріалів. Перед п’ятим курсом працював над розробкою госпрозрахункових тем, за що отримував незначну платню.
Згодом стало зрозуміло, що отримаю направлення в аспірантуру й стану науковцем, займатимуся вивченням питань механіки твердого деформованого тіла. Переді мною відкривалася непогана перспектива.
І справді, закінчив на стаціонарі аспірантуру, згодом докторантуру, захистив, відповідно, спершу кандидатську, потім докторську дисертації, став доцентом, потім професором.
– Як зустрічали Вас у Барі, рідному селі, коли приїздили додому відомим ученим?
– Було приємно, особливо знаючи, що цим буде пишатися мама, коли чув: «От у Ліди Балтової (так називали маму) виріс чудовий син». Знайомі вітали з повагою і гумором.
Нагадуючи про дитячі роки, односельці, ровесники казали: «Недарма тебе мати била різкою, змушувала вчитися і працювати. Бачиш, зростав розумною, допитливою дитиною, сам добився всього в цьому житті».
Справді, мама вклала у мене і серце, і душу. Ріс я без батька. Тому виховувала водночас і за себе, і за нього, залучала до праці, привчала бути чесним і старанним.
Можливо, через свою материнську любов не вийшла вдруге заміж, присвятила все життя моєму вихованню. Свої копійки, які заробляла важкою працею, надсилала мені в місто.
Коли одружився, з дому мало не щотижня надходила посилка з картоплею, салом, крупами. Я їй щиро вдячний за все й відчуваю себе в неоплатному боргу перед нею. Вона для мене є мірилом цінностей в житті і найголовнішою людиною, що сприяла моєму становленню й формування як особистості.
– Наприкінці 80-х років Ви були цілком сформованою й успішною особистістю. Як сприйняли і пережили кардинальні суспільні й економічні трансформації того періоду?
Знаю, що багато людей розгубилося.
– Не розгубився. Я готовий до сприйняття і опанування нового. Це закладено в моїй сутності. Хоча китайське прислів’я і застерігає: не приведи, Господи, жити в період змін. Ми ж усе свідоме життя переживаємо епоху реформ. Маю на увазі український народ, частиною якого я є, який постійно чекає змін на краще, але, на превеликий жаль, вони не настають.
За радянських часів мало хто переймався майбутнім. За нас думали інші. Для мене як науковця усе було чітко розплановано наперед. Знав, що маю робити: аспірантура, захист кандидатської дисертації, кандидат наук, доцент, захист докторської дисертації, доктор наук, професор.
Міг поїхати за кордон на три роки, попрацювати там, заробити грошей, що давало можливість купити «Волгу», отримати 5 соток землі, звести там невеличку дачу.
Хочу зазначити, що певні етапи цього шляху я також пройшов. Уже мав іти на курси французької, щоб згодом вирушити працювати в Алжир…
Перебудова суттєво змінила життя суспільства. Ніхто не міг передбачити, що наші шляхи так швидко розійдуться: одні залишилися в інституті, інші – стали бізнесменами, підприємцями, політиками. Ще інші опинилися на ринках, чи на заробітках за кордоном.
Коли Україна проголосила незалежність, усвідомлював значущість цієї епохальної, віками очікуваної події. Однак настали непрості часи, адже все змінилося, знівелювалося.
Багатьом (мені в тому числі) потрібно було правильно зорієнтуватися в нових політичних реаліях, починати жити «з нуля», переосмислити набуті цінності, якими жив.
Можливо, є сенс в тому, що на певному етапі людина інколи має починати все спочатку. Цього не потрібно боятися. І тоді вона зможе досягти вершин в якихось інших галузях, аспектах, виявити в собі нові здібності, таланти.
У період перебудови, наприклад, переді мною відкрилася можливість сповна проявити управлінські якості. Нам дозволили працювати у науково-технічному товаристві молоді, виручені гроші використовувати на зарплату. Були господарські тематики, наукові роботи на «оборонку» тощо. Ми заробляли значні кош-ти, але використання їх на доплату до зарплати було обмежене. Так, якщо доцент, наприклад, мав зарплату 320 карбованців, то за відповідними розрахунками міг розраховувати на доплату в сумі не більше 180 карбованців, хоча обсяги виконаних розробок інколи сягали мільйонів.
Пізніше, коли обмеження зняли, можна було все, що заробив, отримати. Тож у матеріальному плані обділеними себе не відчували, мали непогані статки.
– Перед Вами відкрилася нова перспектива. Хто навчив підприємництву, що посприяло ефективній праці?
– Опановували все, як кажуть, «з коліс». На той час став поширюватися кооперативний рух. Ми теж включилися в нього. Сьогодні це виглядає навіть смішно, але час диктував свої умови. Почали з банально-го – виготовляли спеціальні ящики-контейнери для пакування речей на замовлення євреїв, яким дозволили від’їжджати в Ізраїль, Німеччину, Австрію, інші країни. Наш кооператив розпочав роботу на базі деревообробного комбінату, де працював мій приятель. Зауважу, замовлень було більше, ніж досить. Інколи створювалися такі черги, як у радянські часи в магазинах за дешевою ковбасою. Тут мимоволі спадає на думку відома притча про Рокфелера, який, продавши яблуко, поклав початок зростанню своїх статків.
На відміну від так званих червоних директорів, які, скориставшись моментом, привласнили цілі підприємства, свій перший капітал ми отримали якраз у чесний спосіб.
– Зарплата доктора наук була стабільною, але низькою, а тут отримали такі великі гроші. Як Ви ними розпорядилися? Це також мистецтво?
– Коли з’являється значний фінансовий ресурс, усвідомлюєш, що це – своєрідний інструмент, який треба уміло використовувати. Скажімо, мама в полі обробляла буряки.
Інструментом у неї була сапка, у коваля – молоток, інженера – олівець, знання, а у бізнесмена – розум і гроші. Трагедія нашої та інших слаборозвинених країн полягає в тому, що багато людей не має інструмента, що дозволив би ефективно використовувати розумові здібності, тобто грошей.
На превеликий жаль, неефективні кредитна та фінансова системи позбавляють багатьох громадян можливості успішно реалізувати свої знання й розум. Бо кредит під 27 відсотків і більше – це не інструмент. Він не дозволяє послуговуватися своїм талантом.
Зазначу, тоді податкова система була лояльна, ми мали своєрідну офшорну зону, жорсткого оподаткування не було, тому зароблені гроші успішно й ефективно вкладали у справу, розвиток бізнесу.
Наприклад, наша компанія «Кармен» одна з перших в Україні створила мережу магазинів в усій країні. За обсягом імпорту оздоблювальних і сантехнічних матеріалів у середині 90-х років вона була другою на терені молодої держави України. Вона продовжує працювати й досі. Потім з’явився «Агромат», ми перейшли в іншу галузь.
– Як бізнесмену вдавалося поєднувати наукову роботу з підприємницькою діяльністю. Адже тоді Ви написали чимало наукових праць і монографій. А на це потрібний час?
– Був період (90-і роки), коли я призупинив наукову роботу. Згодом відчув ностальгію за студентською аудиторією. З іншого боку, коли фінансова проблема вирішена, сім’я забезпечена, є де жити, на чому їздити (немає значення в якому будинку і яким авто), стало зрозумілим, що в цілому маю достаток, вирішив повернутися до галузі освіти, оскільки з’явилася можливість реалізувати себе в тому, до чого був готовий.
На той час я був депутатом Київради, очолював бюджетну комісію. Тодішній мер Києва Олександр Омельченко, добре знаючи мене, мої ділові якості, здібності й можливості, запропонував очолити щойно створену згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України Академію муніципального управління, що знаходилася у підпорядкуванні Асоціації міст України та Київської міської державної адміністрації.
Спершу я завагався, але, зрештою, погодився, оскільки це було пов’язано із науковими дослідженнями.
Таким чином, останні вісім років життя віддав на благо цього державного вишу четвертого рівня акредитації, що вже має своє ім’я, обличчя, готує кваліфікованих управлінців для органів місцевого самоврядування і державних установ – юристів, економістів, менеджерів.
Коли говоримо про демократичний шлях розвитку України, то це тотожні речі: поняття самоврядування і демократії.
Усі політичні діячі останніх 10–15 років постійно про це говорять, але, як тільки стають можновладцями, на жаль, забувають про обіцяне.
Очевидно, це притаманно не тільки нашим, а й закордонним чиновникам. Це й зрозуміло, адже коли ти керівник – всі тобі підкоряються. Відтак, хочеться самому усім розпоряджатися. А широкі повноваження – це і фінансування. Закон дає місцевим органам влади повноваження, але не дає фінансового забезпечення, а без цього – справу не вирішити, і не реалізувати запланованого. Це – квінтесенція самоврядування.
Олександр Омельченко постійно боровся за фінансову незалежність. Є навіть закон про Київ – столицю України, де конкретно визначені права й пов-новаження міста, особливості формування бюджету столиці. Але державні чини його не виконують. Тому 50 відсотків надходжень, як це передбачено документом, не залишаються у бюджеті міста.
І хоч як ми добивалися, щоб законодавчо були прописані ті збори, податки, що залишалися б територіальній громаді, центральна влада робити цього не бажала і не дотримувалася.
Якщо Києву не вдалося відстояти свої права, то що вже казати про периферію. Ні для кого не секрет, що основа кожної держа- ви – малий і середній бізнес. Це своєрідний хребет, на якому тримається економіка. Виходячи з цього, необхідно дозволити розвиватися малому і середньому бізнесу. Державі не треба тут вкладати якісь кошти. Варто лише на законодавчій основі створити сприятливий інвестиційний клімат, за якого податки будуть меншими, ніж в інших країнах. Адже бізнес працює там, де можна отримати більші прибутки.
Наприклад, можновладці кажуть, що, скажімо, у нас податки менші, ніж у Франції чи Америці на 3 відсотки. Хіба за таких умов інвестор прийде у неспокійну і нестабільну державу заради якихось трьох відсотків? На мою думку, податки мають бути для потенційного інвестора принаймні на 23 відсотки нижчими.
Натомість приймають популістські закони про податок на багатство. Де, в якій країні, люди платять за майно, машини. Скажімо, перестанемо купляти «Мерседеси». Що, від цього зростуть надходження? Тим більше, є люди, які беруть кредити, щоб придбати престижну машину. Хіба це вже така велика розкіш?
Вважаю, що податок на нерухомість мають платити всі. Чому підприємства його не платять, а фізична особа платить? Що, якась компанія бідніша за родину, що складається з чотирьох сімей і живе на 65 квадратних метрах житлової площі?
Парламент прийняв непродумане рішення. Прокричали популістські гасла для пенсіонерів і бабусь – і все. А з точки зору економіки воно безплідне й немає ніякого сенсу. Натомість кардинальними змінами ніхто не займається.
Моя пропозиція: займіться малим і середнім підприємництвом. Дайте йому розвиватися. Звісно, він створить конкуренцію. А ще поставте в однакові умови усіх, хто займається бізнесом: від олігарха до бабусі, яка торгує на ринку. Сформулюйте прогресивну шкалу оподаткування. За таких умов за три роки все стане на місця: Україна змужніє, а наш народ заживе в достатку.
– Талановита людина талановита в усьому. Ви – науковець, бізнесмен, підприємець, а ще – спортсмен-пілот. Як прийшли в авіацію?
– Знову ж таки це – нездійснена мрія дитинства. Хлопцю з села стати пілотом було непросто. Ми в школі мріяли про небо. Після польоту Юрія Гагаріна в космос, перебування його на навколоземній орбіті я цілий рік носив вирізане з газети на півшпальти фото першого космонавта з його незабутньою посмішкою. Хоча розумів: мрія побувати в небі для мене тоді була нереальною через стан здоров’я. Коли настала перебудова, розпочалося руйнування усіх канонів і систем. Пам’ятаю, в Бородянці, на «Чайці» усі бажаючі отримали змогу стрибнути з парашутом. Заплатив 25 карбованців, 30 хвилин підготовки – і ти вистрибуєш з літака. А вже за лічені секунди над тобою розкривається купол парашута. Я теж захопився цією справою, почав стрибати, одного разу навіть мало не покалічився. Тоді й зрозумів, що можна вчитися літати, реалізувати дитячу мрію.
Якось друзі, які літали, запросили в Білу Церкву в аероклуб, який очолював Андрій Дрофа.
Олександр, військовий льотчик, підполковник, взяв мене з собою у небо. Після того польоту я зрозумів, що можу залишити все, крім неба. Почав літати. Закінчив Кременчуцьке льотне училище, отримав посвідчення пілота літака, гелікоптера, придбав ЯК-52.
Разом з своїми друзями останнім часом досяг знач-ного успіху. Уперше в історії спортивної авіації збірна України стала бронзовим призером чемпіонату світу. На мій погляд, це справжня революція, адже позаду нас залишилися потужні авіаційні команди США, ПАР, Польщі, Німеччини… Попереду маємо один важливий рубіж: треба випередити росіян. Це вже принципова річ. Важко сперечатися з французами, але за активної й цілеспрямованої підготовки, можна добитися й цього. Отже, перед нами стоїть ще багато завдань, які необхідно виконати, досягти наміченого.
Єдина проблема, що поки що не дозволяє нам краще виступати, добиватися більшого, – абсолютна байдужість і відсутність допомоги з боку держави. Причому, йдеться не про матеріальну складову. Хоча б підтримали методично, морально. Але, як видно, нікому це не потрібно, крім ентузіастів, людей, які палко вірять у те, що це також престиж держави, а не тільки особисте захоплення.
Врешті-решт, маючи фінансові можливості, я можу літати будь-де: в Іспанії, Польщі, Чехії. Однак хочеться, щоб наша команда виступала під синьо-жовтим прапором, щоб він піднімався на престижних змаганнях під звуки нашого Державного Гімну.
– До речі, де і коли очікується черговий виступ українців?
– Цього року з 23 липня до 2 серпня в Румунії відбудеться черговий чемпіонат Європи (ми, зокрема, вже двічі були бронзовими призерами цього турніру). Там постараємося не тільки відстояти завойовані позиції, а й поліпшити свої результати, підтримати високе реноме нашої команди і держави.
– Щиро дякую, Володимире Костянтиновичу, за розмову. Нових здобутків. Такі люди, як Ви, надихають. Обов’язково буду знімати виступ вашої команди в Румунії. Хай із землі.
Від редакції.
Спіймав себе на думці, що доля цієї успішної і талановитої людини, повної нових планів і задумів, є дзеркалом одного з найдраматичнішого періоду нашої історії від 50-х років минулого століття, до другого десятиліття ХХІ-го. Але не кривого, а Венеційського.
