МІСТОК ЧЕРЕЗ ВІКИ
Нещодавно Українська православна церква Московського патріархату канонізувала останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Варто нагадати, що Українська православна церква Київського патріархату зробила це ще у 2008 році.
Відтак, з’явилася нагода поспілкуватися на цю тему з головою Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського, головою Сумського земляцтва у місті Києві Іваном РІШНЯКОМ, який ще до проголошення української незалежності разом із своїми земляками був одним із перших, хто вголос заговорив про легендарну історичну постать.
– Іване Миколайовичу, повернення з небуття Петра Калнишевського сталося завдяки Вашій активній діяльності. Як саме Ви долучилися до відновлення світлої пам’яті видатної особистості?
– Дійсно, ще зовсім недавно ім’я останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського було відоме лишень вузькому колу істориків. Для широкого загалу на нього було накладене «табу», як і на сотні імен інших уславлених українців, пов’язаних із волелюбством, непокорою, національним духом, патріотизмом.
Якщо казати про важливість повернення Петра Калнишевського до сьогодення і сучасності, то, гадаю, тут варто дати належну оцінку цій постаті, впливу на становлення сучасної Української держави.
Нині ми добре розуміємо, що таке Запорозька Січ, її кордони, як Петро Калнишевський, виходячи з економічних і політичних міркувань, планував і все робив для того, щоб відмежуватися від Російської імперії.
З першоджерел довідалися, що кошовий отаман віддав землю людям, які забажали на ній працювати, відбудував хутори, будинкові володіння, зимівники тощо, відродив хліборобство.
Отже, створювалися цілі козацькі поселення з українськими школами, які мали духовний, світський характер і прищеплювали любов до свого, рідного. А ще при Калнишевському активно розвивалася торгівля, що йшла через Запоріжжя.
Невипадково у маніфесті Катерини ІІ від 3 серпня 1775 року, що юридично оформив руйнування Запорозької Січі, прямо сказано, що «заводя собственное хлебопашество, расторгали они (козаки) тем самое основание зависимости их от Престола Нашего…». Це було по суті причиною заслання на Соловки і самого Калнишевського.
Завдяки ентузіазму, неспокійній вдачі, активним пошукам музейних працівників, істориків, краєзнавців, фахівців у галузі старожитностей нам вдалося багато зробити для відновлення пам’яті, значущості постаті Петра Калнишевського.
– З чого починали свою діяльність?
– Першим кроком, вважаю, стало встановлення 24 роки тому пам’ятника Петру Калнишевському на честь 300-річчя з дня його народження на малій батьківщині кошового отамана у селі Пустовійтівці Роменського району Сумської області. Це відбулося ще до проголошення незалежності України. На той час я працював головою Роменського райвиконкому. Пригадую, тоді, довідавшись про мій намір, перший секретар міському партії Олександр Климов зателефонував і прямо запитав: ти не боїшся того, що можеш повторити долю Калнишевського за свої дії?
У відповідь я заявив: не турбуйтеся, з бюджету не візьму ні копійки, але те, що замислив, обов’язково реалізую.
Мав на думці прийняти рішення райвиконкому, згідно з яким повинні були встановити пам’ятник за позабюджетні кошти. Дуже хотілося відродити славу Петра Калнишевського, нашого земляка, який мав за мету збудувати вільну й незалежну, демократичну Україну, відокремивши її від Російської імперії. Упродовж десяти років козаки обирали його своїм отаманом, що свідчить про неабиякий авторитет великого державника.
Мабуть, мої аргументи виявилися переконливими, бо тодішній перший секретар міськкому махнув рукою і заявив: роби, як вважаєш за потрібне.
Насамперед поїхав до відомого скульптора, заслуженого діяча культури України Василя Бородая, який, до речі, є автором проекту монументального ансамблю Батьківщина-мати у Києві, розповів про свій задум.
Митець погодився, але попросив портрет Калнишевського. Спершу його ніде не знайшли. Пізніше, щоправда, відшукали ікону Покрови Божої матері, на якій був зображений кошовий отаман. Зрештою, створили образ потужного козака, що перевтілився у чудовий пам’ятник, котрий встановили 12 липня 1991 року, як було сказано, на честь 300-річчя з дня народження Петра Калнишевського, у день свята Петра і Павла.
– Пізніше був утворений Всеукраїнський благодійний фонд імені Петра Калнишевського. Що Вас спонукало до цього, чи отримуєте підтримку?
– Метою створення і діяльності громадської організації, яку очолюю, якраз і є долучити громаду до відкриття Україні образу Петра Калнишевського.
Ми свою роботу бачимо в реалізації конкретних проектів. За підтримки нашого благодійного фонду підготовлено два документальних фільми про Петра Калнишевського. За цей час з’явилося понад півтисячі публікацій на честь останнього кошового отамана, збірник документів, зібраний й упорядкований багатьма відомими вченими.
Згодом відновили храм – Троїцьку церкву, зведену ще у 1725 році за кошти Петра Калнишевського. Він, як відомо, фінансував спорудження багатьох інших храмів.
Що ж до церкви у Пустовійтівці, то після подій 1917 року приміщення використовувалося як зерносклад, клуб. Ми її відновили. Спершу законсервували, перекрили шифером до кращих часів.
За допомогою зверталися до меценатів, у різні інстанції, зокрема Кабінет Міністрів України та Верховну Раду. Бажаючих поповнити кошти фонду виявилося небагато, але знаходилися підприємства, що допомагали. Мене ж тішить те, що займаємося потрібною справою.
Значну підтримку отримали від тодішнього прем’єр-міністра, нашого земляка Віктора Ющенка, який допоміг у відбудові церкви, а вже будучи Президентом, сприяв відкриттю музею.
До речі, якщо ретельно проаналізувати історичні джерела, то можна припустити, що колишній президент України є прямим нащадком Петра Калнишевського. Так, у «Архіві коша Нової Запорозької Січі» у запису-реєстрі війська Запорозького зазначається, що «Ничипір Ющенко був братом Петра Калнишевського». Останній, будучи суддею-слідчим, надсилав гостинці своєму брату Ничипору Ющенку в село Хоружівку.
Отже, простежується прямий зв’язок пращурів сучасного політика з кошовим отаманом. Подібне, очевидно, стосується і відомого поета Олекси Ющенка, який також походить із тієї ж Хоружівки.
Пригадую, влітку 2004 року у складі делегації з України я побував на відкритті пам’ятника Калнишевському на Соловках. Цей пам’ятник виготовили на заводі «Мотор Січ» за підтримки керівництва підприємства і доставили літаком до місця вічного спочинку нашого кошового отамана. Відвідав келію, де завершив свій земний шлях останній кошовий отаман. Звідти узяв камінчик та загорнув у хустину жменю землі. З цим скарбом повернувся додому. Згодом Олекса Ющенко попросив на кілька днів дати йому реліквії.
А через певний час поет дав почитати віршовані рядки, на які його надихнули артефакти із Соловків:
Земля і камінець із Соловків –
Німі то свідки жаху для віків.
Тож я тримаю довго камінець
Як свідка і в’язниці, і фортець,
І островів того Архіпелагу,
Катів до поневолених зневагу.
А море там, що зветься Біле море,
Де панувало грізне чорне горе.
Скількох поглинуло воно за довгий вік?
Ніхто не зміг тому повести лік…
Наступного року відзначатимемо 325-річчя з дня народження Петра Калнишевського. Саме тому готуємо відповідний проект постанови Кабінету Міністрів України.
Сподіваємося, що таке питання стане предметом обговорення і у Верховній Раді. Це надзвичайно важливо, адже хочеться, щоб усі мали змогу ближче довідатися про цю колоритну постать.
За часів режиму Януковича ми зовсім не відчували підтримки. Тепер, гадаю, у рамках підготовки до ювілею нам допоможуть з матеріалом для виготовлення іконостаса в Троїцькій церкві, щоб остаточно завершити реконструкцію храму. Актуальним є також створення фільму про кошового отамана. Уже є готовий сценарій, над реалізацією якого працюватиме режисер Володимир Савельєв. Навіть перші проби зроблено.
Найближчим часом маю зустрітися з віце-прем’єром Вячеславом Кириленком. Гадаю, він підтримає нас у цьому: попри нелегкі часи, знайдуться кошти і стрічку про патріота зможуть побачити мільйони українців. Адже історія повинна передаватися з покоління в покоління правдиво, без викривлень. Донести це до сучасників – обов’язок кожного.
Займаючись постаттю Калнишевського, який в ім’я вільної України відмовився від земних благ, відчуваю якусь невидиму енергетику, що мене живить, тримає, надихає. Це, як релігія, святиня. Тож мушу пронести ці почуття через усе своє життя.
Ганна ГОРЮК
