ОАЗИС ДОСТАТКУ І БЛАГОПОЛУЧЧЯ
Свого часу в Сполучених Штатах Америки побував у творчому відрядженні наш кореспондент Микола Сергійчук. Своїми враженнями від перебування в цій країні він ділиться з читачами нашого часопису
Срібнокрилий Boeing-767, вирвавшись з обіймів літнього неба, різко пішов на зниження. Минуло ще кілька хвилин, перш ніж сталевий птах своїм шасі доторкнувся до «бетонки» посадкової смуги ньюйоркського летовища імені Кеннеді – більш як 9.30-годинний переліт за маршрутом Київ – Нью-Йорк завдовшки в 7541 кілометр успішно завершився. А ще за лічені хвилини автор цих рядків уперше в своєму житті ступив на американську землю.
Відверто кажучи, для себе «відкривати Америку» я розпочав ще в польоті, коли літак американської авіакомпанії Delta, прийнявши на свій борт пасажирів, вилетів із Бориспільського аеропорту.
Пролітаючи над Прибалтикою, Західною Європою, Великою Британією, далі – над Атлантичним океаном мимо Ісландії, Гренландії й над Канадою, уважно стежив за інформацією, що висвітлювалася на інформаційному моніторі. Відразу ж зауважив для себе, що міри в США обчислюються в дещо іншому виразі: відстань і швидкість – у милях, висота – футах, температура – фаренгейтах тощо.
...Після проходження митного контролю того дня на нас чекав ще один короткий переліт до Пітсбурга, а звідти автомобілем разом з подружжям Ростиславом і Катериною Довбенками вирушили до домівки цієї гостинної родини українського походження в невеличке містечко Гібсонія.
Перші враження від побаченого – тут мало що відрізняється від української землі: такі ж мальовничі краєвиди, чудові ландшафти, багато зелені. Хіба що стан шляхів набагато кращий, ніж у нас, та ґрунти помітно поступаються перед нашими чорноземами – якісь коричнувато-червоного відтінку. Та ще до реальності повертають написи дорожніх покажчиків англійською мовою.
За розмовами невдовзі дісталися до Габсонії. Авто промчало ще кілька кілометрів центральною вулицею і несподівано завернуло у затишний гайок. – Ось тут ми і живемо, – весело сказала пані Катерина, коли автомобіль зупинився на облаштованому подвір’ї. – Заходьте до будинку. Дякуючи за запрошення, ми рушили до двоповерхової будівлі.
У ЇХНІМ СЕРЦІ – УКРАЇНА
Садиба Довбенків займає площу близько 0,25 гектара. Біля будинку розбито клумби, де особливо багато чорнобривців. Тут же палахкотять багряні жоржини. В оселі панує справжній український дух. Сім’я має добротну бібліотеку, в якій зібрано чимало книг відомих авторів – Миколи Костомарова, Тараса Шевченка, Івана Франка, інших видатних українців, сучасних авторів.
З розмови довідався, що доля звела їх у повоєнні роки в Німеччині. Ростислав був вивезений туди на примусові роботи шістнадцятирічним юнаком з Кременця, Катерина (дівоче прізвище Решетник, уродженка Полтавщини) – змушена була виїхати разом з батьками, щоб уникнути більшовицького переслідування. Побравшись, молоде подружжя згодом вирушило до американського континенту. Три місяці тривала їхня нелегка «одісея» аж поки, нарешті, не дісталися берегів США. Кинули якір у Пенсільванії. Відтоді незмінно мешкають тут.
Ростислав упродовж 40 років пропрацював на хімічному підприємстві. Пройшов шлях від рядового робітника до директора підрозділу компанії PPG. Дванадцять років тому вийшов на пенсію.
Пані Катерина, в свою чергу, тридцять літ присвятила праці на слов’янському відділі філологічного факультету Пітсбургського університету, де допомагає студентам освоювати українську мову. До речі, нині в її групі навчаються не тільки українці за походженням, а й американські юнаки і дівчата. Є навіть одна китаянка.
– Хоча ми на сьогодні є громадянами США, –каже панів Катерина, – але, повірте, серцем і душею ми живемо Україною. З хвилюванням і занепокоєнням знайомимося з останніми новинами із рідної землі, переживаємо, уважно стежимо за усім, що там відбувається. Відверто кажучи, тяжко довідуватися про політичну нестабільність і економічну скруту, що охопили державу.
З свого боку, у Пенсільванії ми чимало робимо для згуртування українців, які тут мешкають, дбаємо, щоб вони не забували рідної мови (цьому приділяємо повсякденну увагу), поширюємо її серед молодого покоління українців, за найменшої можливості беремо участь у різних масових заходах, не стоїмо осторонь благодійницьких заходів і акцій. Одне слово, хоча б у такий спосіб намагаємося бути корисними рідній Україні.
На підтвердження цього Катерина Довбенко буквально вже наступного дня влаштувала в своїй домівці вечірку, на яку запросила представників «третьої» і «четвертої» хвиль української еміграції в Америці, співробітників Пітсбургського університету з України, які працюють тут за контрактом.
З ними зустрівся професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук Володимир Сергійчук. Відбулася невимушена розмова, в ході якої йшлося про відомі історичні постаті, зокрема про сподвижницьке життя видатного державника Симона Петлюру, українських героїв, славне минуле нації, борців за свободу, особливості політичної ситуації в Україні, політичну еміграцію...
Між тим десятирічна донька Володимира Чумаченка Ксеня сіла за піаніно і на прохання пані Катерини награла кілька мелодій українських народних пісень. А коли кімнатою попливли перші акорди полонезу Огінського, – раптом запанувала тиша. Гадаю, не лише я, а й усі присутні тієї миті полинули подумки до рідної Батьківщини. І враз постали перед очима золотоверхі куполи храмів на пагорбах Києва, дозріваючі хлібні масиви, тінисті діброви, водна гладінь Дніпра-Славутича...
Віддаючи належне сподвижницькій діяльності родини Довбенків, мушу зауважити, що їхніх зусиль у справі збереження українських традицій, особливо мови, серед представників нашої діаспори у цьому регіоні ще досить замало. Дозволю собі привести у зв’язку з цим такий промовистий приклад.
Неподалік від Гібсонії знаходиться селище Лендора, в якому функціонує Українська православна церква. Зрозуміло, ми не могли не скористатися люб’язною пропозицією відвідати цей храм. Тим більше, того дня службу правив настоятель українських православних церков в Америці Митрополит Костянтин.
Прибувши на місце, побачили добротну й чималу за розмірами культову споруду. Поруч – просторе приміщення клубу, по обидва боки дверей якого нанесено зображення Тризуба. На лавах у храмі виявили українсько-англійські молитовники. На цьому, власне, українське закінчується. Адже служба і хорові співи проводяться англійською. Лише в двох-трьох випадках священик вдався до коротких фраз українською мовою. І все.
Ще одна особливість. Зліва, неподалік від вівтаря, встановлений державний прапор США. Натомість нашого синьо-жовтого тут не виявилося.
Подібне можна сказати і про клуб. Якщо при вході, як уже вище згадувалося, зображений Тризуб, то всередині знову нічого українського немає. Зате на стелі розміщений красномовний напис: «Боже, Америку бережи!».
Із більше як півсотні парафіян, що зібралися тут після служби, за винятком подружжя Довбенків, лише одна жінка похилого віку заговорила до нас українською. Для решти – мова батьків і дідів виявилася незнайомою...
Розумію, треба поважати символи і державу, на території якої знаходиться наше духовне вогнище. Але ж не можна ось так просто цуратися свого походження, мови тощо. Відверто кажучи, трохи сумно стало від цього. Щоправда, тішить надія, що представники «четвертої хвилі» української еміграції (про неї йтиметься в одній з наступних публікацій) виправлять ситуацію, ще повернуть у середовище української діаспори нашу солов’їну й мелодійну мову.
Опимізму додає й те, що родина Довбенків у сподвижницькій діяльності не одна. Так, не один рік свого життя присвятили цій справі, зокрема, Наталія й Іван Даниленки з Самердейла, у затишній домівці яких нерідко зупиняються відомі в Україні люди – Вячеслав Брюховецький, Ліна Костенко, Ніна Матвієнко... Як заступник голови Всесвітньої федерації жінок-українок пані Наталія багато часу й уваги приділяє активній громадській роботі. До речі, з метою популяризації й якнайширшого висвітлення руху українських жінок ось уже упродовж 63 років федерація видає щомісячник «Наше життя». Віднедавна став виходити також квартальник «Українка в світі».
Багато зусиль для того, щоб відтворити правду про боротьбу УПА за свободу й незалежність України, докладає Юрій Богатюк з Філадельфії. І цей список можна було б продовжувати.
КРАЩЕ ОДИН РАЗ ПОБАЧИТИ, НІЖ СТО РАЗІВ ПОЧУТИ
Наступного ранку ми від’їжджали в Урбану-Шампейн (місто неподалік від Чикаго). Звичайно, літаком туди можна було б дістатися десь за годину – півтори. Але, на тверде переконання подружжя Довбенків, краще їхати авто. Таким чином можна поближче пізнати країну, ознайомитися з її особливостями, адже шлях пролягає через території штатів Пенсільванії, Огайо, Індіани і, зрештою, Іллінойсу. Відмовитися від такої спокусливої мандрівки було важко, тому ми пристали до неї без вагань. Швидко дісталися Пітсбурга, побічно ознайомилися з його визначними місцями, і рушили далі.
У дорозі звернули увагу, що обабіч шляху раз-у-раз трапляються загиблі сарни, єноти, інші дикі тварини. Звірі, як видно, досить безпечно тут поводяться, раптово з’являючись на проїжджій частині, внаслідок чого потраплять під колеса автотранспорту й гинуть.
Непомітно дісталися кордону Пенсільванії. Далі–територія штату Огайо, потім – Індіани. Уздовж шляху тягнуться сільськогосподарські угіддя. Видно, тут переважає хутірна система господарювання. На земельних ділянках розміром 5–7 гектарів висіяні окремі культури, з-поміж яких переважає кукурудза. Як правило, на кожній площі є невеличкий оазис з кількох дерев, у тіні яких потопає садиба господаря–одно-двоповерховий будинок, надвірні споруди, трактори, різний реманент. А ще – щонайменше два-три автомобілі різних модифікацій.
Ще одна особливість, на яку не можна не звернути увагу, – мало не на кожному приміщенні майорить національний прапор США. Таким чином американці висловлюють свої патріотичні почуття до своєї Вітчизни.
Інше «відкриття» – в Сполучених Штатах обмаль залізниць. Їх використовують переважно для перевезення кам’яного вугілля, руди. Головне ж навантаження тут лягає на автомобільний транспорт. Тож автомагістралі заповнені значною кількістю «фур», які називають «траками».
Між тим наше авто стрімко намотує на колеса сіру стрічку дорожнього полотна. Оглядаючи краєвиди, що пропливають за вікном, мимоволі ловлю себе на думці, що десь подібні картини я вже бачив.
Нарешті згадав, що все це збереглося в пам’яті з шкільної парти. Бо хто ж не зачитувався в дитинстві творами Марка Твена, Томаса Майна Ріда, інших відомих письменників. Не виключено, що саме цю місцевість змальовували вони в своїх повістях. Можливо, більш як півтора століття тому якраз в один з таких задушливих літніх вечорів освідчувалися в своїх почуттях Моріс Джеральд і Луїза Пойндекстер – герої безсмертного твору «Вершник без голови».
Справді, дух ковбойства, дихання тієї епохи, як на мене, присутні тут і досі. Куди не глянеш – тягнеться рівнина з незначними перелісками і невеличкими водоймами, традиційними пасовищами і загонами для худоби та сучасних мустангів. Щоправда, кількість коней не досить велика. Зате все частіше біля садиб землевласників трапляються «табуни» сучасних автомобілів.
…Уже за Індіанаполісом несподівано зарядив рясний дощ, що супроводжував нас мало не до пункту кінцевого призначення. Надвечір дісталися Урбани-Шампейна. В’їхали в місто, умите літнім дощем. Відразу зауважив про себе, що це сучасний населений пункт, в якому багато зелені, будинків оригінальної архітектури. Тут ми провели цілих п’ять днів. За цей час узяли участь у роботі ХХV ювілейної науково-практичної конференції з української проблематики (подібні заходи традиційно щороку проводяться на базі Іллінойського університету) і, зрозуміло, ближче познайомилися з країною. Відтак – склалися відповідні враження, якими вважаю за потрібне поділитися з читачами нашого часопису.
Отже, найперше поведу мову про транспорт. Попри те, що майже кожен дорослий американець має власне авто, тут функціонують також міські автобусні маршрути. Найбільше запам’яталося те, що водії чітко дотримуються графіка руху. І дарма, що інколи автобуси були або зовсім порожніми, або в них перебували 1–3 пасажири: вони курсували за своїми маршрутами чітку й безперебійно.
По-друге, в Америці не стоїть питання, де пообідати? Мало не в кожному кварталі працюють ресторани, кафе, де за помірну плату (5–7 доларів) можна підкріпитися. Причому, можете взяти будь-яку страву і в будь-якій кількості, дозволити собі добавку. Додаткової оплати за це з вас ніхто не вимагатиме.
Говорячи про Урбану-Шампейн, гадаю, можна стверджувати, що це типове середнє місто США, в якому безліч парків, рівні, широкі вулиці, добре продумані і чітко вибудовані транспортні розв’язки, що виключають виникнення «корків» на вулицях. Впадають також у вічі чистота і порядок, дбайливе оберігання довкілля. Скажімо, коли рано-вранці ми зібралися біля автобуса, щоб їхати до аеропорта в Чикаго, то стали свідками незвичної картини: невеличкими зграйками вулицею гасали ...білки і зайці, аніскілечки незважаючи на рух авто і людей. Тієї миті здалося: очевидно, американці позбавлені будь-яких клопотів. А якщо вони в них і є, то – незначні. Одне слово, подумалося: нам би їхні проблеми.
ОСОБЛИВОСТІ АМЕРИКАНСЬКОГО МЕНТАЛІТЕТУ
Після Чикаго маршрут моєї мандрівки проліг у протилежний кінець Сполучених Штатів Америки – в Портленд. За якихось чотири з лишком години Boeing переніс мене на берег Тихого океану. Там мене уже зустрічали земляки. Річ в тім, що чотири роки тому сюди на постійне місце проживання переїхала пані Зоя, людина пенсійного віку, мешканка мого рідного села, що на Житомирщині. Разом з нею сюди перебралися її дочка Майя із синами Андрієм та Юрієм.
Оскільки пані Зоя жила в селі неподалік від моєї сестри, нині продовжує підтримувати з нею приятельські відносини, періодично надсилаючи листи та за допомогою телефонних дзвінків. Довідавшись про мою поїздку до США, запросила завітати до неї в гості. Так я опинився в Сайлемі – місті з населенням близько 130 тисяч мешканців, адміністративному центрі штату Орегон.
Будинки тут переважно одно-двоповерхові. І цьому є своєрідне пояснення. Одним з визначних місць населеного пункту є золотистий пам’ятник людині з сокирою, прозваною Піонером. За неписаним правилом, жодна будівля в Сайлемі не повинна перевищувати висоту пам’ятника. У такий спосіб сайлемці підкреслюють свою пошану до людини, яка першою прийшла на цю землю, почала її освоювати, спорудивши насамперед для себе житло.
Вище я вже зауважував, що американці дбайливо ставляться до навколишнього середовища, намагаються не втручатися у природні процеси. Проілюструвати це дозволю собі наступним прикладом.
Неподалік від Сайлема знаходиться каньйон, через який пролягає 114 акрів хвойних лісів, що їх подарував навесні 1984 року для громадського використання якийсь Лео Сеслак. До цього його родина упродовж 75 років утримувала ці ліси в первісному стані. Особливість зеленого масиву полягає ще й у тому, що на його території знаходиться каскад із семи водопадів. Висота найвищого з них – 177 футів. Подейкують, що Лео Сеслак мав підприємство з виготовлення морозива, яким частував усіх, хто приходив помилуватися витворами природи.
До речі, як зазначено в пам’ятці про цю територію, угіддя господар передав у дарунок громадськості з єдиною умовою: земля залишатиметься в незайманому стані для наступних поколінь. Цього правила тут, зрештою, неухильно дотримуються. Рухатися тут дозволяється тільки прокладеними стежками. Коли внаслідок буревію чи від старості звалиться дерево й перегородить шлях, працівники спеціальної служби розпиляють його тільки на ширину стежки і приймуть колоду з дороги. Решта дерева, за межами стежки, залишається незайманим. Якщо ж хтось дозволить собі відхилитися від маршруту, при затриманні буде негайно оштрафований.
Встановлені відповідні правила поведінки й застереження і для тих, скажімо, хто навідується у містечко Лінкольн-сіті, щоб на власні очі побачити води Тихого океану. Нічого не поробиш, такий він американський менталітет.
УКРАЇНСЬКІ ПЕРШОВІДКРИВАЧІ АМЕРИКИ. ХТО ВОНИ?
Гостюючи у земляків, зустрічаючись з іншими українцями, яких у Сайлемі мешкає чимало, цікавлячись долею Піонера, котрий заснував майбутній адміністративний центр штату Орегон, я вже не замислювався над тим: а хто ж першим з українців «відкрив Америку», чи зберегла історія його ім’я?
Відповідь на це запитання одержав напередодні, у ході ювілейної XXV щорічної конференції з української проблематики, що проходила на базі Іллінойського університету в Урбані-Шампейні.
Багатьох її учасників до глибини душі схвилював виступ асистента директора Українського національного музею в Чикаго Марії Климчак, в якому, до речі, автор чимало місця приділив і висвітленню цього питання.
Нехай дарують мені читачі, але я не можу утриматися від бажання процитувати з люб’язної згоди пані Марії уривок з її промови:
«Погляньте на сизі хмари. Задумані, вони пливуть, мов кораблі по морю. І ген там, аж за синіми небесами, спалахне зоря і подумки вже загадуємо бажання на майбутнє. Яке ж воно мабуть таки подібне до тих хмар, бо якщо придивитися до них очима серця, то побачите корабель долі нашої. Якогось дня прибився він до берегів цієї далекої, а з роками вже близької нам землі. Мить вічності і вічність у миті. Скільки літ минуло, відколи перший українець ступив на цю землю. Цей дивовижний, непідвладний людині час уже зустрічав стільки сходів сонця і проводжав його до заходу, та не зазнав аніскілечки втоми. І саме з його миттєвостей не перестає ткатися для нас полотно століть, а на ньому, вишита краплинами матусиної сльози-роси, доля емігранта. І не позбирати нам з вами усіх історій життя на еміграції у плетений лозяний кошик – час поніс їх у вічність, залишивши нам тільки пам’ять серця. Батьки і дідусі, нені та бабусі української еміграції, низький уклін вам за збережену пам’ять. Америку ми не одідичили, не отримали ні від кого в дарунок... Наших перших емігрантів не причащали молоком і медом, проте вони освоїли її, бо перед ними повстала країна з новим і праведним законом, де кожна людина зможе знайти для себе місце. У серця добра пам’ять. Залишмо при собі світлу і сонячну надію, що ті миті історії української еміграції, зібрані в архіві Українського Національного музею і зв’язані у снопики нашого духовного росту, ми таки колись разом розв’яжемо, аби дати їм простір розсіятися добром на полях нашого з вами життя. Журавлики перенесуть на крилах ці зерна в Україну. Цей маленький ліричний відступ дає мені право відкрити сторінки маловідомі, проте цікаві і важливі у морі історії сьогодення.
...1 жовтня 1608-го року корабель «Марія Маргаретта» прибув з Лондона до порту Джеймставні, що у штаті Вірджинія. Поруч з прізвищами пасажирів подавалася місцевість звідки вони походили. Тож освоювати новий світ прибули Станіслав Садовський з Радом’я, Іван Мата з Кракова, Іван Богдан з Коломиї. Новоприбулі слов’яни заклали у Джеймставні фабрику скла, дьогтю та смоли.
Залишилися легенди і напівлегенди про одного невтомного мандрівника 60-70-х років XIX століття, одного з перших емігрантів до цієї країни, сина священика зі села Кривині на Київщині – отця Агапія Гончаренка. Його шлях до Америки проліг через Лондон, Царгород, Єгипет, Грецію. Це наш український Марко-Поло у рясі православного духовника і папасі запорозького козака з бородою патріарха.
За свідченнями отця Агапія Гончаренка, записаними в пропам’ятній книзі Українського Народного Союзу, довідуємося, що до Аляски, а згодом і вздовж узбережжя Каліфорнії, аж до Сан-Дієго допливали українські козаки, які допомагали 1724 року досліджувати цю велику північну землю. Число їх либонь було досить велике, бо коли 1867 року Аляску продали Америці, там зосталося біля 20 000 козацького племені.
Американці сприйняли їх спочатку за особливу породу індіян, але згодом довідалися, що це прибульці із Східної Європи, з землі козацької, з української.
Може це легенда, а може напівлегенда, хтозна, тільки відомо, що доля козацька повінчана буйним вітром і стелилася у різні краї, а там не було літописців, щоби переповіли про ті часи. І, напевно, тому їх нащадок Агапій Гончаренко, видаючи свій часопис «Аляскін Гералд» 1868 року, у перших його числах розказував своїм землякам про дивні ідеї поета Тараса Шевченка, для якого не було у світі другої України, ані другого Дніпра, що переповідав «Кавказ», «Посланіє», «Думи мої», не залишив конкретних записок, як це робили мандрівники інших народів. Їхав чоловік за море, світ за очі, зривався зі своїх століттями засиджених місць і прямував на край світу шукати долі. Не знав англійської мови, не думав категоріями міста. У статті графа Леливи, поданій у Русько-Американському календарі за 1897 рік, читаємо:
«На величезній просторіші Сполучених Держав, від Нью-Йорку до Сан-Франциска, від Ріо Гранде до джерел Місурі, живе до 200 тисяч русинів». А коли відкриємо часопис «Діло» за 1894 рік, який видавався у Львові, то прочитаємо наївного, та до болю рідного листа від емігрантів, які працювали на шахтах Пенсильванії, до львівського митрополита Сембратовича. Ось його зміст: «Ми тут, владико, зайшли самі, хоч незрячі. Але не зовсім ми ті самі, що в краю, бо до того щось нам бракує. Бракує нам Бога, котрого ми розуміли б, котрого лиш по свому могли б читати. Ти, владико, отець нам тут, бо отець української церкви, хоч ми з заходу України, не з твоєї дієцезії. Тож просимо, дай нам з краю духовних, дай благословення на будову церков, хай на чужині маємо все, чим свята наша Україна».
19 грудня 1884 року на свято св. Миколая перший український церковний і народний організатор отець Іван Волянський у містечку Шенандуа в Пенсильваніїї відправив перше богослужіння. Перша українська парафія і перша українська церква св. Михайла 1885 року були збудовані отцем Волянським у цьому шахтарському містечку. Для людей українських Карпат, із задимлених хаток, далеких від великого світу, така подія, як виїзд за океан, мусила бути величезним пережиттям. Переживаємо і ми з вами кожен день розлуки із рідною домівкою, влаштовуємо для себе святочні дні, щоби разом відпливати у далекі і близькі мандри, гортаючи пожовклими сторінками архівів українського музею.
Чикаго – ідіанське слово, що означає «дика цибуля». Стоописане, стооспіване, велетенське, засноване 1832 року, а вже через 40 літ до берегів озера Мічіган прибився наш брат українець. Південну та південно-західну частину міста освоювали невеликі групи русинів, закарпатців. 1893 року до Чикаго переїздить з Пенсильванії один із найсвідоміших українців першої еміграції, особистий приятель Івана Франка, в минулому студент Львівського університету і перший український лікар в Америці Володимир Сіменович. Вулиці Дівіжин, Расін, Рузвельт, Орлінс вслухалися у звуки невідомої їм мови роботящих людей. Вони поспішали до щоденної праці, а в неділю сходилися до своїх маленьких храмів. 17 серпня 1905 року крик новонародженого Михайла Оленика пробудив батьків громади до ще більш завзятої праці навколо будови нової церкви, парохії, громади. Священик Віктор Ковалицький під час хрестин немовляти, поблагословив громаду з 50 осіб на добре майбутнє. Зібрали 8 тисяч доларів і купили під свою церкву будівлю лютеранської данської церкви на вулиці Суперіор та Бікерсдайк. У перших протоколах зазначалося, що священики та уся парафія не будуть прив’язуватися ні до римо-католицької, ні до російської православної ієрархії.
«Бажанням засновників парафії святого отця Миколая було піднестися через школу, читальню, політичні клуби чи в інший спосіб», – читаємо в іншому протоколі парафіяльних сходин. І чи багатьом відомо, що з приїздом до Чикаго отця Струтинського у 1907 році було створено при парафії церкви святого отця Миколая «Рідну школу». Вона мала одного учителя та десять учнів, а в 1922 році – вже нараховувала 300 учнів, тут працювало п’ять учителів за навчальною українознавчою програмою п’ять днів на тиждень – від понеділка до п’ятниці – з 4-ї години пополудні до 6-ї вечора.
Велику роль у громаді відігравала жінка, особливо жінка священика. Вона була учителькою та організатором жіночого руху. Так, уже у 1917 році під керівництвом Емілії Струтинської, дружини пароха церкви св. отця Миколая, створено товариство Об’єднання українських жінок Америки. Воно організувало курси для неграмотних нових емігрантів, почало видавати квартальник «Рання Зоря». 1913 року було закуплено землю під будову церкви св. отця Миколая, а 1915 на Різдво – відправлено там першу літургію. А 1912 року тут було засновано «Просвіту», яку очолив доктор Сіменович.
Якраз ця установа відіграла велику роль в процесі українізації Іліною. 1915 року на 19-у блоці вулиці Юрій Маслій, Йосиф Коцовський та Лука Різа заснували українську народну церкву, яка стала першою чисто українською православною церквою в Америці. Це була церква та парафія святої Трійці. 1946 року православні християни придбали більшу церкву на вулицях Оклей і Кортез та назвали її на честь хрестителя Київської Руси св. Володимира. Це були початки – важкі, але доленосні для української громади. Творилися церковно-громадські організації, хори, театральні гуртки, танцювальні групи, існували українські ремісничі училища. У підготовці до життя у вільній та незалежній Україні чікагівець Іван Івановський та члени українського самоосвітнього гуртка заснували 1919 року коледж імені Івана Франка. Тут викладали книговедення, комерційне право, математику, торгівлю, комерційну кореспонденцію, англійську та німецьку мови, українську мову, літературу та історію...».
Зрозуміло, пізніше, особливо після Другої світової війни, все більше українців (здебільшого з числа тих, хто потрапив у німецький полон або був насильно вивезений до Райху на підневільні роботи) почало прибувати до США на постійне місце проживання. Та найбільшого розмаху цей міграційний процес набрав на зламі 90-х років минулого сторіччя. Його ще називають «четвертою хвилею».
У КОЖНОГО СВОЯ ДОЛЯ...
Отже, як уже зрозуміли читачі, пані Зоя зі своєю донькою і двома онуками, в яких я гостював, належать до «четвертої хвилі» української еміграції до США. Спробую, бодай коротко змалювати соціально-економічне становище цієї родини. Бабуся мешкає окремо. Щомісяця отримує пенсію в розмірі 1000 доларів і карту на 70 доларів, завдяки якій може придбати в магазині безкоштовно продукти.
Дочка Майя із синами живе в добротному будинку. Бюджет її сім’ї складають: 1000 доларів на місяць – оплата за опікування матір’ю та зарплата заступника завідуючого магазином. Старший син Андрій закінчив третій курс університету, невдовзі отримає фах інженера-будівельника. На час канікул підробляє на будівництві. Молодший Юрій навчається в коледжі, а в післяурочний час працює офіціантом у ресторані, заробляючи 15 доларів на годину. Зароблених коштів цілком вистачає родині, щоб забезпечити себе усім необхідним. Підтвердження тому – кожен член сім’ї має власне авто.
І вже хіба що задля особистого задоволення, щоб «не відриватися від землі», Майя у своєму дворику упорядкувала невеличку грядку (2 на 3 метри), де висадила 6 кущів помідорів, по рядочку петрушки, цибулі і огірків.
Згодом з’ясував для себе, що штат Орегон виявився досить «принадним» для представників «Четвертої хвилі», особливо її другого і третього етапів. Зокрема, тільки у Сайлемі мав можливість зустрітися і поспілкуватися щонайменше із півтора десятками своїх колишніх співвітчизників.
Скажімо, пан Геннадій був одним з керівників текстильної фабрики у Західній Україні. Коли підприємство занепало й постало питання, як прогодувати сім’ю, вирішив податися до США. 5 літ тому прибув до Сайлема, де вже мешкала племінниця. Перший рік перебивався тимчасовими заробітками. Труднощів додавало незнання мови. З часом до нього приєдналася сім’я. Зараз разом із сином, який добре володіє англійською, започаткував власну справу. За кошти бажаючих мати житло зводять стіни і дахи будинків. Старання, наявність замовників дозволяють родині мати постійну роботу, а відтак – гарантований заробіток.
Одне тільки непокоїть Геннадія – ймовірність отримання травми. Медицина в Америці досить дорога. Так, свого часу за накладання кількох швів на нозі йому довелося викласти 1200 доларів.
Якщо Геннадій тільки ще шукає свою нішу в будівельній галузі, то Олексій Станько зі Львова уже цілком сформувався як підприємлива людина. Щоправда, до цього він ішов дещо триваліший час. Починав із зарплати у 6 доларів на годину. Але завдяки сумлінню й працьовитості домігся престижної й високоплачуваної роботи (30 доларів на годину). Був період, коли їздив на заробітки до Аляски. За перші п’ять років зумів стати твердо на ноги, досяг рівня середнього класу суспільства. 2001 року взявся за власну справу. Нині оформляє договори на спорудження житла як за власні кошти, так і за гроші замовників. Тільки за минулий рік звів 15 сучасних будинків котеджного типу. Річний обіг склав близько 10 мільйонів доларів. Отриманого прибутку вистачило на спорудження власного респектабельного будинку у мальовничому районі міста.
Дружина Наталія, в свою чергу, веде власну справу – відкрила магазин, створивши кілька робочих місць для співвітчизниць. Досвідом Олексія скористався брат Наталії Володимир Чира. Він теж упевнено почувається в будівельній галузі, має відрадні здобутки.
У своєму дворі створив своєрідний український куточок – спорудив невеличке озерце, в якому плавають качки, форель, у вольєрі цілком затишно почуваються дві пави з розкішними барвистими хвостами. Теплими літніми вечорами велика родина збирається під могутнім дубом. Обговорюють поточні справи, останні події. А опісля линуть з подвір’я задушевні українські пісні, викликаючи непідробний інтерес у американців, що мешкають у сусідніх будинках...
Окрім будівництва, наші земляки пробують знайти своє місце і в сільськогосподарському виробництві. Так, подружжя Іван і Валентина Оленичі з Нововолинська на 1 гектарі вирощують ягоди, картоплю, городину, зернові. Мають корову. Крім того, господар ще працює на переробному підприємстві. Як на мене, сім’я цілком задоволена результатами своєї праці.
А от Данило Богатко із Запоріжжя взявся за справу, як мовиться, з відкритим забралом. Прибувши до США на початку «четвертої хвилі», узяв у кредит 200 тисяч доларів, господарює на тригектарній ділянці разом з членами своєї родини (має 8 дітей). Спорудив 8 великих теплиць, де від ранньої весни до пізньої осені зріють огірки й помідори. Через день відправляє в торгівельну мережу Портленда по 300 кілограмів овочів. Крім того, «за сумісництвом» ремонтує автомобілі.
За його словами, місячна виручка сягає більше 5 тисяч доларів. З них – 3,5 тисячі йдуть на погашення кредиту й різні оплати, решта – на потреби сім’ї. Згадані українці, схоже, вже облаштували своє життя на американському континенті. А яка доля тих, з ким я не зустрічався? Можливо, є такі, які не знайшли там себе, не зуміли реалізувати своїх можливостей. Також важко сказати, що чекає тих, хто тільки-но вчора, скажімо, прибув за океан у пошуках щастя, або на завтра готує валізи в дорогу...
Відповіді на ці запитання знає хіба що Всевишній…
Замість епілога. Перечитуючи свої нотатки, мимоволі спіймав себе на думці, що надто вже якось розмірено й безтурботно складається в американців життя. Зрозуміло, я не ставив перед собою мету якось його ідеалізувати. Очевидно, має воно й зворотний бік. Тому, шановні читачі, сприйміть вищевикладене, як своєрідний фасад американського дому. Що там коїться з тильного боку, даруйте, не знаю, бо не бачив…
Микола СЕРГІЙЧУК
