ПРОРОК ІЗ СУМНИМ ОБЛИЧЧЯМ
Генієм на кшталт да Вінчі був Олександр Довженко. Красень із сумним обличчям пророка, позбавлений посмішки та щастя Олександр Петрович. Звідки той сум? Думаю, що з дитинства. З часу, коли він порівнював обличчя батька й Святого Миколая, коли заслухався розповідями діда про козаків, про скіфів, про те, як наші пращури смертельно образили царя Дарія. Пам’ятаєте, з історії про скіфів момент, коли скіфи вишикувалися напроти війська Дарія. Ось-ось мав розпочатися ґерць – і раптом – заєць, звичайний вульгарний куцохвіст! Наші пращури-мисливці кинулися за ним. Перси обурилися, звинуватили скіфів як боягузів. «У нас немає міст, немає виробленої землі. Ми не боїмося спустошення, але є у нас батьківські могили. Знайдіть їх, і Ви дізнаєтеся, станемо ми битися за них чи ні.»
У Запоріжжі він побачив, як нащадки скіфів-козаків не боронили, а нищили могили предків. Усвідомив це з 1931 року, коли режисером приїхав на зйомки кінофільму «Іван». Знімальна група зупинилася на вул. Раднаркомівській (нині 40 років рад. України) та алеї Ентузіастів (нині пр. Металургів), але Довженко їздив ночувати до свого доброго знайомого інженера, який жив у власній хаті на Вознесенівці біля Московки. Там Олександр Петрович дійсно відпочивав, бо позбувався стеження.
Разом із Миколою Філянським Довженко приходив до молодіжної групи поетів «Струм». Це було у приміщенні заводоуправління біля нинішнього танку. Блукав Олександр Петрович старим Запоріжжям-Олександрівськом і дивувався: не знаходив жодної споруди в українському стилі. Чому їх не було? Українцям не дозволяли селитися в місті, а усі цегляні будинки неодмінно проектувалися чужинцями й затверджувалися в Петербурзі. Точно так було і в соціалістичному Новому Запоріжжі: жодного архітектора-українця, а проекти й понині у Харкові.
Довженко спрагло все фільмував, бо на його очах умирала козацька Україна. Від М. Філянського він дізнавався, що буде знищено, що удалося описати, дослідити, адже Микола був тоді директором музею Дніпробуду. Довженко бачив, як українці за вказівкою Кремля потопили царські скіфські могили, упокорили ревучі пороги. Пізніше Олександр Петрович дізнався, що усі, хто працював у Запоріжжі в музеї Дніпробуду, хто описував знищене Дніпрогесом (крім двох смотрящих), були знищені.
Побачив Україну в огні війни. Не зміг простити Бажанові, що той не вивіз батьків із Києва (сам Довженко був тоді в Середній Азії), що його іконообразний татко під час війни ходив просити милостиню й замерз «на посту».
І останньою краплею загибелі нації було Каховське море, коли О. Довженко знімав «Поему про море», як упокорені запорожці пустили під болота-водосховища козацькі могили, козацькі церкви...
А хто ми, а що ми без їхніх могил?
Ставище безводне, пташище безкриле...
Сум в очах Олександра Петровича Довженка був і від того, що на очах загинув його рід. Із 14 народжених мамою дітей Довженків вижило двоє: Сашко та його сестра Поліна. Чоловічий рід, який мав пронести прізвище, на Олександрові згас. Чому?
Молодий вчитель був безмежно закоханий у свою колегу Варю Крилову, на шість років молодшу за нього. Вони буквально мліли, коли були поряд, не могли бути нарізно, тому у 16 років вона стала цивільною дружиною.
Навіть від’їжджаючи на кілька днів до батьків, Олександр писав листи коханій Варюні. Та війна покликала Довженка: у 1918–1919 рр. був у лавах армії УНР. У 1918 році офіцер-петлюрівець Довженко стояв на Володимирській гірці, відстрілюючись від більшовиків. Це ж підтверджує й сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, «як заходив до них Дов-женко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, які брали участь у штурмі київського «Арсеналу». (Потім цій людині треба було оспівувати більшовиків на «Арсеналі»!!!)
О. Довженко пережив у Києві в підпіллі німецькі, російсько-радянські, російсько-монархічні та польську окупації, не один раз буваючи під розстрілами. І весь час він писав Варі у Житомир, але вона захопилася іншим чоловіком. В останньому листі вона написала: «Я тебе люблю, але дружиною твоєю бути не можу. Не лай мене і не плач за мною». Довженко кинувся в Житомир – і застав дружину …в обіймах білогвардійського офіцера. Закохана Варя виїхала з ним за кордон: жили в Празі, потім у Берліні. Коли Варвара захворіла на туберкульоз кісток, лишилася сама. Довженко у цей час карався в таборах. Спочатку у польському таборі, потім, як колишній петлюрівець, був арештований більшовиками та кинутий до їхнього концтабору, але завдяки приятелям – боротьбістам (Шумському, Блакитному) опинився на радянській дипломатичній службі в Польщі. У Берлін Олександр Петрович прибув як повноважна особа торгового представництва радянської України. Крім того, він учився живопису за казенний кошт у Мюнхені та Берліні. Тоді ж Довженко зустрів Варю, забрав її до себе й офіційно оформив шлюб 17 липня 1923 року. Він купався у родинному щасті: кохана дружина чарувала всіх інтелігентністю, знанням мов, чудовою грою на фортепіано, виконанням оперних арій, танцями (вона викладала хореографію). Війна, закордонна служба, хвороба Варі заставляли утриматися від продовження роду.
Невдовзі сім’я Довженків повернулася в Харків. Олександр зайнявся журналістикою, а Варвара вчилася на драматичних курсах. Але хвороба змусила жінку проститися з мрією про сцену, подумати про інвалідність, ціпочок. Лікування Варі в Ялті та Одесі з’їдало увесь їхній бюджет. Щоб заробити на лікування, Олександр Довженко звернувся до Юрія Яновського, який тоді керував Одеською кінофабрикою. Красеня Довженка вразила безліч красунь. Він поклав око на актрису Олену Чернову, але пані Олена мала чоловіка та й Довженко їй не дуже сподобався.
Юля Солнцева заворожила Довженка, про що «добродії» Варі у вуха поклали. Сашко зрадив дружину й написав їй того листа, який був для Варі великим, але очікуваним ударом. Це все, кінець. Жінка вирішила залишити коханого назавжди, щоб не стати перешкодою на його життєвому шляху. Невдовзі у неї народився син Вадим, дуже схожий на Олександра Петровича, але отримав прізвище Чазов. Довженко робив хлопцеві подарунки, посилав гроші, але сином не визнавав.
Варя працювала сільською вчителькою (викладала німецьку, ботаніку), ледь зводила кінці з кінцями. Олександр і Варя часом зустрічалися, листувалися.
Тільки за рік до смерті Довженко розлучився з Варею Криловою і одружився вдруге. Коли вона узнала про смерть Довженка, пішла в ліс, довго в ньому блукала, поки її не знайшли з поламаною рукою, непритомну. Через три роки вона залишила синові записку: «Вадюша, ти син Олександра Петровича!» і померла.
Вадим Чазов – талановитий художник, добра інтелігентна людина. Здобував освіту у художньому училищі Косова, далі – Львівська політехніка. Його перша дружина рано померла, дочку він виховував один. Викладав у школі малювання. Гарно грав на баяні, співав танцював.
В Одесі нагляд ДПУ за Довженком посилився. Можна тільки здогадуватися, чому органи винюхували Довженка:
- його петлюрівське минуле;
- дипломатична робота;
- знайомство з резидентом радянської розвідки у Франції – художником Миколою Глущенком, у Німеччині – Віктором Петровим-Домонтовичем;
- робота над фільмом «Звенигора» з генералом УНР Юрком Тютюнником (саме він автор ідеї, за якою сценарій написав Майк Йогансен);
- харизматичність режисера;
- його світова слава.
Схоже, що саме за завданням «контори» відбулася зустріч Довженка з Юлією Солнцевою.
Московська актриса, добра знайома Сталіна, яка створила романтичний образ Аеліти-Солнцевої. Сама Юліана пише, що її мати мала прізвище «Кірова», прізвище батька Клімов. За паспортом вона Юлія Іполитівна Осокова, Осоковим був її перший чоловік. Від його ревнощів вона й сховалася в Одесі; у 1927–1928 рр. не виїздила, знімаючись у фільмах. Юля Солнцева – це псевдонім. Юна, талановита, амбітна й надзвичайно сексопільна жінка відразу підкорила слабохарактерного Дов-женка. Він закохався до нестями й після розриву з Варварою став жити з «зоряною» красунею. Однак чомусь Олександр Петрович майже до кінця свого буремного життя не брав офіційного шлюбу з Солнцевою, і лише за рік до його смерті Юлія Іполитівна наполягла, аби її громадянський чоловік розірвав шлюб із Варварою Криловою та одружився з нею.
В Одесі друзі швидко розкусили «Аеліту». Улюблений актор Довженка Петро Масоха розповідав колегам: «Солнцева, на жаль, внесла відчутні зміни до характеру, поведінки, смаків, помислів і, головне, у творчість свого чоловіка, знаменитого митця і великої людини... Ми зіткнулися з досить ворожою до нас (членів знімальної групи фільму «Земля») особою, яка, як виявилося з часом, ненавиділа нас, я б сказав, великодержавною ненавистю російської шовіністки».
Письменник Юрій Яновський називав дружину Олександра Петровича «проклята Юлька», оскільки «Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі від українців, а Довженко «цілком під її черевиком».
З цього часу Довженка ізолювали в столиці, біля престолу. Залізна леді Солнцева лишила кар’єру актриси, стала цивільною дружиною Довженка. Він кохав Солнцеву, але одночасно ненавидів її, відчував, що вона руйнує його зсередини. Коли мова заходила про дітей, вона відрізала: «І свині розмножуються!». Кажуть, вона доносила навіть найінтимніше, що він уві сні говорить українською.
З роками ставала все злішою. Вона проганяла земляків, які приїздили до Довженка, не вітала візити друзів-українців. Олександр Петрович говорив: «Юлю, ти живеш у злі», – якось розповів журналістам про «дияволицю» племінник Довженка Тарас Дудко, директор Російського інституту реабілітації Національного наукового центру наркології.
Науковець Трембач згадував: «І раптом я побачив і почув злу, страшну бабу, яка заледве не матюкалася. І поки я довів її до кабінетів, вона мене обізвала кілька разів невідомо за що – просто я, мабуть, їй не сподобався. У неї виходило, що всі українці – якісь ідіоти. Я був шокований. Навіть образ Довженка якось «змікшувався»: оце він із такою жінкою жив?!»
А його душа шукала краси. Знайшов на схилі літ. Українська поетеса Валентина Ткачова, на 26 років молодша, красуня, чиє обличчя світилося, одухотворювалося. Вона писала дитячі поезії, пейзажну, любовну лірику. Родинне життя її не склалося, виховувала сама сина Романа, але листування їхнє було поезією найвищого ґатунку.
Унікальні архіви й щоденники Довженка Юлія заповіла розсекретити лише в 2009 році – через двадцять років після власної смерті. Та багато документів поділося невідомо куди, забравши із собою таємницю непростих взаємин Олександра Довженка зі своєю другою дружиною.
25 листопада 1956 р., неділя, Олександр Довженко був на своїй дачі у підмосковному Передєлкіно. На відміну від «хатинок» правлячої еліти, Олександр Петрович купив землю і побудував справжню українську мазанку. Для Довженка це був куточок України у Підмосков’ї – одну частину ділянки на честь назви рідного селища (Сосниця. – Авт.) Олександр Петрович засадив соснами, іншу – вишнями та яблунями. Так, а ще чомусь лопухами. Там вони росли велетенські.
Назавтра були справи на «Мосфільми», а за тиждень – Париж. Довженко був запрошений до Парижа на пошанування своєї творчості, тому мав вилетіти туди на початку грудня. Після невиїзних 26 років невідомо, як би він повівся у Парижі, що говорив би. Чи був це мотив для вбивства? Поки не відомо.
Увечері серце Олександра Петровича відмовилося працювати. Приїхала лікарка, побачила, що хворий вмирає. Викликала професора, але той відмовився. Прийшов інший лікар, констатував смерть. Довженків племінник Тарас Дудко (лікар за фахом, як і його батьки), не раз говорив про те, що є підстави говорити про замовне (від спецорганів, звісно) убивство, яке було здійснено руками Солнцевої. Ніби у перші години і дні по смерті чоловіка вона надто плуталась у своїх переказах того, як воно усе було…
Сам Довженко записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі». Ще після війни Довженко мав шанс повернутися в Київ, але Олександр Корнійчук і Микола Бажан зробили все, щоб цього не сталося. На цей раз вони перешкодили мертвому пригорнутися до рідної землі.
Поховали генія планетарного масштабу в Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було аж 32 рублі.
Траурна церемонія відбулася у Домі літераторів. Ні Бажан, ні хто інший із письменників і митців першого ряду на похорон з України не приїхали. Хоч делегація була, на чолі з письменником Василем Минком. «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні…» і «Чуєш, брате мій…» співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. Минко привіз сніп жита, вузлик української землі та яблука. Уже на цвинтарі Козловський висипав ту землю в могилу, примовляючи: «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає».
