ПОМІЖ НАМИ УКРАЇНЦЯМИ

Дорогі шанувальники журналу «Гетьман»! На вимогу Доби відкрито гарячу лінію довіри «ПОМІЖ НАМИ УКРАЇНЦЯМИ». Так сталося, що живемо ми з Вами на зламі історії, і кожного з нас ізсередини з’їдає безліч болючих питань, на які немає конкретних відповідей. Стрімко, разом із тими ж запитаннями в очах, підростають діти, на яких часом соромно підвести дорослий погляд.

І, аби вибратися з цього зачарованого кола, батьки ладні вхопитися бодай за тонесенький промінчик істини, бо він дарує надію на світлий день! Ось тут на допомогу і приходять диваки, які народжені нести людям світло любові і прозріння. Вони живуть зовсім поряд, однак, їхні чисті голоси притлумлює гамір століття, вони здебільшого скромні, непоказні, не мають PR-навичок і коштів на видання власних книг, яких так потребує Доба! Та, попри все, їхні душі невтомно працюють, бо не можуть інакше. Бо хто як не поет здатен нагадати кожному з нас про Кодекс Честі Українця – неполітичний, внутрішній, глибоко інтимний, без якого ти не існуєш як людина?

Тож з благословення головного редактора журналу Ігоря Кравчука я, Тетяна Яровицина, київський поет і співорганізатор вже знайомих Вам «УКРАЇНСЬКИХ ПЕРЕДЗВОНІВ», беру на себе приємне зобов’язання ділитися з Вами поетичними спостереженнями і одкровеннями своїх братів і сестер по Слову, та освітлювати достойні глибокої уваги культурні події. Поточну добірку поетичних творів серце просить присвятити річниці Революції Гідності, яка триває в Україні з листопада 2013 року.

ВІДРОДЖЕННЯ ДУХУ

Я – гідність, я – віра, я – сила, я – воля, я – спрага.

Я вірю в країну. У правду і товаришів.

І що мені дальні Москва, Вашингтон, або Прага,

як можна побачити звіра в сусідській душі?!

Коли невідомо, що дума «горішній» добродій.

Якщо ми для влади – лише передвиборна бронь...

І я почуваюсь, як масло у тім бутерброді,

прогріте й роздерте між скибами владних долонь,

що мають багато... Й не гідні віддати останнє.

Я ж – можу у запалі втратити власне життя!

Я – мудрість. Я – втома. Я – досвід доби. Я – вагання.

За що??? Поясніть. Розтлумачте мені до пуття!!!

І я вже не знаю, що вдіє новітня облога.

Мо’, крові додасть, аби нам яскравіше жилось…

І так мені гидко, і так мені гнівно від того,

що мною – для себе! – ті скиби намазує хтось.

© Тетяна Яровицина, Київ

***

Як же випрямився хребет!

Це, наразі, важливо знати,

Що ні кулі, ні вогнемет

Не зуміють тебе зламати.

І що ти із усіх країн

При народженні вибрав гідну.

Попри зваби чужих сторін,

Знов і знов обираєш рідну.

Бо без тебе їй ніде йти,

Бо без тебе і їй не бути:

Не розквітнути, не зрости,

Безталанності не забути.

І вона із колін встає,

І вона розпрямляє крила,

Бо із нею плече твоє

І твоя неймовірна сила.

Твій незламний у неї дух:

Дух Майдану і дух свободи!

Чуєш в грудях відважний стук?

Так! Це серце твого народу!

© Лілія Батюк-Нечипоренко, Київ

ЗБИРАЙ, КРАЇНО, СИЛИ

Молилися церкви, стояли люди,

горів Майдан в облозі барикад…

О боже, що то буде, що то буде,

коли з мечем піде на брата брат?

Михайлівський на сполох б’є у дзвони,

ховаючи поранених в собі.

Збирай, країно, сили у загони,

кинь виклик поневоленій добі!

Невже поділять нас на схід і захід

і розведуть по різні береги?

Чи наша мова це вагомий закид,

який між нами сіють вороги?

Чи ми за це на панщині вмирали,

чи нас не забирали в москалі?..

Отямтесь, ми звільнили п’єдестали

своїм героям на своїй землі!

Моліться всі церкви за Україну,

і, матері, благословляйте нас.

Хай бог боронить у лиху годину.

Героям слава, нині й повсякчас!

© Володимир Маслов, Мукачеве

***

Новини: «Прикрий інцидент,

Майдан ніяк не розігнати.

хоробрий наш кореспондент

пішов у ніч на барикади.»

Тремтить і в’ється, ніби в’юн,

та лізе, наче аскарида,

для сміху просить інтерв’ю

в старого згорбленого діда:

– За що ви, діду, стоїте?

– За правду, віру і свободу!

– На старість нащо вам оте?

– Згодиться, і мені, й народу.

– І хто на те вас підмовляв?

– Ти може чув? То совість зветься.

– Та що ви кажете! Брехня!

Ще наплетіть про честь і серце.

То що дають вам? Ну! Бігом!

Кажіть, уже ж не з маком дулю.

– Ну як кому. Кому кийком,

Кому дали і в лоба. Кулю.

– Не мерзнете? Мороз. Мете.

– Хотів про серце? Не холоне!

– За скільки, діду, стоїте?

– Всього за 46. Мільйонів.

© Світлана Дідух-Романенко, Бориспіль

СМІХ

Казали, сміх – то амнезія серця.

Заміна крові на медичну плазму.

Казали: сміх приходить після герцю

Під проводом іронії й сарказму.

Кому подібне на словах донести,

Хто сприйме це на віру відтепер,

Коли в людини з принципами й честю

Є вибір: сміх чи скроня й револьвер.

Сміяться з болю – не бридке свавілля

І не один з підвидів божевіль.

Сміятися від щирого безсилля –

Лише броня від обстрілу безсиль.

Сміятись – то неначе до скоринки

Тобі хтось душу снігом залатав.

Сміялась навіть Леся Українка –

У неї сміх крізь сльози випинав.

Тож смійтесь – аби горем не чадіти.

Вкладайте в сміх елегію сумну.

Ніколи мур душевний із граніту

Не зсиплеться від моху й бур’яну.

© Владислав Лоза, Вишгород

ГОЛГОФА

Останній день.

Стражденно. І несила…

Якийсь причинний Господа кляне.

Душа безмовно зноситься, а тіло

пручається і стогне, бо земне.

Яріє сонце.

Гамірно і людно.

І необорно хочеться, аби

тут, на Голгофі, розіпнули Юду,

позачергово, на очах юрби.

Все так, як є.

І так, як має бути.

І хресна путь, і глас: «Христос воскрес!»

Перемогти.

В майбутнє зазирнути.

І гірко посміхнутися з небес…

© Інна Ковальчук, Київ

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ

Ми живемо сьогодні всередині книжки з історії...

Хронологія дат і подій і незмінність часу.

Та немає у світі такої ще лабораторії,

Де всі рани загоять і всі корективи внесуть.

Де загиблі воскреснуть і прийдуть додому з усмішкою,

А утрачені сльози повернуться чистим дощем.

І кривавий тиран обернеться маленькою мишкою,

Тричі пікне, як в казці, та в нірку швиденько втече...

© Ганна Коназюк, Київ

Я – УКРАЇНА

Бід не боюсь, землетрусів і повені.

Кризи, я вас не боюсь!

Бути боюсь лиш у лоні Московії,

Втрапити в Євросоюз.

Я – Україна, земля з власним іменем,

З мудрістю тисячоліть!

Здавна зламати, скорити хотів мене

Ласий на здобич сусід.

Кров проливали за волю омріяну

Віддані доньки й сини...

Тіло моє розривали і міряли

Орди врагів навісних.

Стихли всі війни, і дихає волею

Жовто-блакитно мій стяг!

Пам’ять нащадків зробилася кволою –

Волю шукають в гостях.

Зиркають нишком, як мавпи, на сторони,

В хату сусідську тихцем...

Де ти, народе, живий і нескорений,

Де твоє мужнє лице?!

Де твоя мудрість, роками гартована,

Розум твердий, наче сталь?

Бійся лише іноземної повені,

Бійся стулити вуста!

Тільки свій шлях торувати не бійся ти,

Слів не стидайся палких!

Ноги сусіду на того не звісити,

Хто вже стоїть на своїх.

© Олександр Кучеренко, Миколаїв