ШЛЯХАМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ
З творчого відрядження із Латинської Америки повернувся кореспондент Микола СЕРГІЙЧУК.
Своїми враженнями від мандрівки він ділиться з читачами на шпальтах нашого видання.
ЗРОБЛЕНО УКРАЇНЦЯМИ
Під час спілкування з представниками української громади в Аргентині наші співрозмовники з гордістю відзначали, що з-поміж них є багато таких, хто добився відчутних здобутків у виробничій сфері.
Згадувалися, скажімо, прізвища братів Драників (завод «Електропульсор»), Олеськіва (завод із виробництва пластмас «Дін-пласт»), Рудників (текстильна фабрика у Буенос-Айресі), Густава Гробокопателя (президента групи «Лос Гробо», яка є власником 130 тисяч гектарів орних земель в Аргентині, Уругваї та Парагваї, лідера з виробництва зернових культур в Аргентині), Рамона Гренюка (засновника та власника компанії, що є однією з найбільших в Аргентині виробників та експортерів чаю та мате), Хорхе Нестора (члена ради директорів компанії-виробника і експортера чаю мате та сільськогосподарської продукції, засновника і віце-президента Асоціації виробників тютюну провінції Місіонес, голови Аргентинсько-української торговельно-промислової палати, який обіймав різні державні посади в уряді провінції Місіонес), Дієго Маруняка (Почесного консула України у провінції Місіонес, засновника і президента компанії «Кооператіва Табакалера де Місіонес» – найбільшого в країні експортера тютюну та цитрусових, власника підприємства-розплідника фруктових та декоративних рослин, плантацій чаю мате, тютюну, цитрусових та лісонасаджень).
Повертаючись до Посадоса, завернули до великого двору. Владика запропонував нам познайомитися ще з одним виробником-українцем Михайлом Герулою. Першим ступив на аргентинську землю з роду Герулів дід Михайла Василь. Освоївшись на новому місці, родина почала займатися виробництвом сільськогосподарської продукції. З часом заснувала першу у Місіоні фабрику з виробництва чаю.
Син Михайла Оскар, який зустрів нас на подвір’ї підприємства, запропонував ознайомитися з процесом виробництва продукції.
Він розповів, як ростуть кущі, як з них зрізують зелене гілля, сушать його коптять для запаху й перемелюють у порошок. А щоб було зрозуміло й дохідливо, водив нас по дільницях, розповідаючи, як отримують чай у товарному вигляді. Насамперед збирають культуру з плантацій у період з січня до вересня. Зелене гілляччя звозять до прийомного бункера, звідки по транспортеру воно подається до подрібнювальної камери. Далі маса подається до наступної дільниці. При цьому вона підсушується і з неї вилучаються грубі стебла, котрі відсортовуються, пресуються й перетворюються на паливо. Тим часом подрібнена сировина далі проходить термічну обробку, після чого пакується у мішки, в яких вилежується вісім місяців. Потім настає вирішальний етап, коли висушену речовину завантажують у бункер для заключного циклу обробки. Переходимо у сусіднє приміщення, де готова продукція фасується в пакети і готується для відправки за призначенням. За словами Оскара, чай, а також іншу супутню продукцію жерба мате з маркою їхнього підприємства по встановлених квотах відправляють до споживачів в Аргентину та в Сирію. За місяць з конвеєра фабрики виходить 700 тонн продукції. Сировину підприємство вирощує частково на своїх плантаціях, решту закупляє у суміжників за встановленою ціною – 3 песос за кілограм. Як сказав Оскар, 50 відсотків від прибутку йде на сплату податків. Всього в колективі зайнято 400 робітників, у тому числі 12 інженерно-технічних працівників. Серед працюючих і члени родини. Окрім господаря Михайла Герула та вже згаданого сина Оскара, виробничими процесами переймаються його дружина Сельсія, син Алексіс, дочки Марія-Сельсія і Грісельда-Елізабет.
Родина займається також рибництвом, поставляючи щодня у торгівлю та заклади громадського харчування майже 1 тонну риби.
Вже після обідньої пори, повертаючись до Посадоса, вирішили перекусити в придорожньому кафе. Його господар Реналдо, бразилець за національністю, довідавшись, що ми з України, почав жваво цікавитися подіями в нашій державі. Задовольнивши свій інформаційний інтерес, звернувся до нас з наступними словами:
– Знаєте, у нашій окрузі мешкає багато людей з українським корінням. Багато з них і досі послуговуються материнською мовою, часто збираються разом, співають пісень, свято бережуть і примножують традиції, свої звичаї й обряди.
А ще вони дуже сумлінні й працьовиті. Кожен дає собі раду. Свого часу вони доклали багато праці, зусиль, вміння і таланту для освоєння цих земель, побудували на них змістовне життя. Такими ж є їхні діти. Скажу відверто: ви – справді чудовий народ! Твердо вірю, з часом у вас в Україні життя налагодиться і все буде добре…
Після цих слів Реналдо якось по-доброму, щиро й оптимістично посміхнувся.
«УКРАЇНСЬКИЙ ВАТИКАН У БРАЗИЛІЇ»
– Які у вас подальші плани? – поцікавився в нас Даниїл Козлинський увечері після служби в церкві Святого Василія.
– Збираємося до Куритиби, – відповіли.
– Знаєте, я рекомендував би вам обов’язково побувати у Прудентополісі, що знаходиться на шляху до Куритиби. Там досить потужна українська громада. Недарма місто називають українським Ватиканом у Бразилії, адже в місті зосереджена чимала кількість релігійних установ і закладів Української греко-католицької церкви, громадських, просвітительських об’єднань і організацій. Хотів би зазначити, що якщо в Бразилії налічується майже півмільйона українців, 400 тисяч з них мешкають якраз у штаті Парана. А з майже 50 тисяч прудентополісців 70 відсотків становлять українці,
Владика сказав нам також, що в Бразилії діє 250 храмів Української греко-католицької церкви, що був період (1939–1944 роки), коли священикам забороняли відправляти службу українською мовою.
Хто не корився – потрапляв до в’язниці.
Переглянувшись, ми відповіли, що пристаємо на його пораду.
– От і чудово. Тоді завтра я відвезу вас до кордону з Бразилією, а звідти вже автобусом поїдете до Прудентополіса.
На світанку ми знову вирушили в дорогу. Цього разу наш шлях лежав до знаменитого водоспаду Ігуасу. Авто швидко мчало на північ Аргентини. На одному з відтинків дороги зупинили поліцейські, попередивши, що через дорожньо-транспортну пригоду тимчасово налагоджено замість одностороннього двосторонній рух. Тож попросили бути уважними й обережними, побажали щасливої дороги.
Тим часом почало світати. За вікном знову пропливали звичні для місцевих країв краєвиди: рідкісні поселення змінювали лісові ландшафти, земельні ділянки, плантації, випаси, водойми, над якими здіймалися білі ковдри туману…
Через кілька годин дісталися прикордонного аргентинського селища. На контрольно-пропускному пункті швидко владнали формальності й рушили далі. За кілька хвилин виїхали на міст через річку Ігуасу.
Досягши середини, Даниїл Козлинський зупинив авто, запропонував вийти. Коли ступили на асфальтове покриття, владика сказав:
– А зараз ви знаходитеся на межі, що розділяє Аргентину з Бразилією. Сфотографувалися на згадку й поїхали до контрольно-пропускного пункту Бразилії. Тут теж довго не затрималися: заповнили відповідні анкети, працівники прикордонної служби зробили відмітки у паспортах й побажали нам приємних вражень.
Тепер вже подорожували Бразилією. Першим на шляху вглиб країни було місто Фош ду Ігуасу штату Парана – сучасний 150-тисячний населений пункт, що простягся уздовж річки, з упорядкованими вулицями, затишними парками й скверами, чудовими газонами й зручними транспортними розв’язками, щирими й доброзичливими людьми.
Владика звозив нас до однієї з найбільших у світі гідроелектростанції Ітайпу, зведеної на кордоні Бразилії з Парагваєм. Вона потужніша за Асуанську греблю у 6 разів. Після цього ми попрощалися з Даниїлом Козлинським: він повернувся в Аргентину, а ми направилися до Національного парку, щоб доторкнутися до первозданної природи.
Головна його родзинка – водоспад Ігуасу, розташований на річці Ігуасу на кордоні з Аргентиною. Подолавши шлях через джунглі, дісталися цього чудового й унікального видовища, створеного природою. Перед нами постала неповторна картина – з високого аргентинського берега додолу падали широкі потоки брунатної води, яка, вдаряючись об дно, здіймала бризки, що досягали протилежного (бразильського) берега. Внизу вода переливалася в сонячному промінні багатобарвною веселкою. Річка шириною 2,5 кілометра падала з двох базальтових ступенів загальною висотою 72 метри. 275 водоспадів, розділених скелями і рясною рослинністю, за одну секунду скидали вниз 1800 кубометрів води.
Познайомившись з іншими визначними місцями заповідника, повернули до Фош ду Ігуасу, пройшлися його вулицями й дісталися автовокзалу. Звідти увечері вирушили у 400-кілометрову подорож до «українського Ватикана у Бразилії».
Наступного дня приїхали в Прудентополіс. Зупинилися в готелі, власником якого є українець на прізвище Буряк, відпочили з дороги. Потім завітали до «Музею тисячоліття», відкритого тут з нагоди 1000-ліття хрещення Руси-України.
Нас тепло зустріли директор закладу Мирослава Крива та її помічниця Тереза Корчова. Остання провела змістовну екскурсію, познайомивши з численними експонатами, що розповідають про перших переселенців з України, зокрема родину Івана Дичака, яка стала піонером в освоєнні земель в цьому краї.
З великим інтересом знайомилися з нехитрим домашнім скарбом, речами вжитку, з якими прибули українці на бразильську землю, ремеслами співвітчизників, їхнім одягом, побутовими умовами, культурою, традиціями й обрядами. Тут же – ікони, книги, музичні інструменти, привезені з матірної землі.
Одна з експозицій присвячена творчості бразильської поетеси українського походження Олени Колодій, людини великого духу, яка переклала багато творів Тараса Шевченка на португальську мову.
У музеї познайомилися з вишивальницями Оленою Жирій і Терезою Струтинською, які за допомогою голки й кольорових ниток творять неперевершені вишивки.
Під час нашого перебування в культурному закладі сюди навідався директор радіостанції «Копас вердис» («Зелені вершини») Мар’ян Мачула, він же президент асоціації «Приятелі музею тисячоліття», з яким ми приємно поспілкувалися. Від нього довідалися, що радіостанція щоденно вранці передає українською мовою молитву, а щонеділі – співану Святу літургію. Неподалік музею знаходиться друкарня, де з 1912 року друкується двомовна газета «Праця». Видання виходить двічі на місяць разовим накладом 800 примірників. Нині її редагує Тарсекій Залуцький. У розмові він повідомив, що з його роду першим сюди переселився дід. З ним була його чотирирічна дочка – майбутня мама нашого співрозмовника.
Пан Тарсекій люб’язно познайомив нас з архівними документами, щедро поділився наявною інформацією про життя-буття українців у Парані.
Увечері в Прудентополісі відбулася зустріч з представниками української діаспори, під час якої господарів особливо цікавила нинішня ситуація в Україні.
На пропозицію Мирослави Кривої наступного дня громадська активістка асоціації «Приятелі музею тисячоліття» Магдалина Лозова влаштувала поїздку у навколишні села Прудентополіса.
Ми відвідали, зокрема, селище Есперанса, де мали зустріч у місцевій школі з батьками учнів. Біля храму Покрови поспілкувалися з місцевими селянами-українцями. Від них довідалися, що сільгоспкультури цього року вродили непогано (нагадаю, березень тут – осінній місяць, тобто жнива вже позаду). Збирають, як правило, два–три урожаї. Наприклад, після пшениці встигають посіяти й зібрати ще сою, а потім виростити на цій ділянці чорну квасолю. Тут культивують також кукурудзу, рис, тютюн, овочі тощо.
Юнаки, з якими зустрілися біля церкви, сказали, що до бразильської армії їх не призивають, оскільки вони працюють в полі.
Побували ми на службі Божій, що здійснювалася українською. Настоятель храму Йосип Новосад представив нас громаді і запевнив, що українці в Бразилії не забули материнської мови, шанують народні звичаї й обряди, розвивають і поширюють традиції, щиро вболівають за Україну, її народ, вірять у його світле майбутнє.
– Передайте в Україні, – наголосив він, – що українські брати і сестри в Бразилії з вами завжди: і в радості, і в біді. А наша церква є тим стержнем, що об’єднує й згуртовує усіх разом. З великим інтересом прихожани (а їх зібралося, попри те, що був робочий день, близько 200 осіб) вислухали промову професора з Києва Володимира Сергійчука, нагородивши його виступ палкими оплесками.
На честь України і її народу присутні заспівали «Многії літа». Мало не до сліз розчулила поведінка 6–8-річних діток, які після служби підбігли до нас і почали довірливо обнімати… Поверталися до Прудентополіса іншою дорогою. Пані Магдалина хотіла показати сусідні села, де також мешкають українці. Проїхали повз водоспад Івана (всього в Бразилії їх 12), побували у населених пунктах Бара Вермілллє (церква святого Дмитра), Новій Галичині (Святого Михайла) та деяких інших, познайомилися із побутом їх мешканців, побачили присадибні ділянки, сади, домашню живність, яка бездоглядно блукала вулицями, тощо. Здолали шлях через польові масиви, що вже були звільненні від урожаю, або збиральні роботи на них тривали.
По прибутті до Прудентополіса навідалися до колегії Святої Ольги, очільниця якої Філомена Процик познайомила нас з умовами виховання дітей, показала присадибні ділянки, на яких зріли помідори, різні салати, капуста, цибуля, фруктові дерева – жабутикаба, какі, помаранчі, лимони і …кактуси, що, виявляється, теж плодоносять.
Через квартал від «володінь» пані Філомени розмістилася колегія Непорочної Діви Марії сестер-служебниць. Директор закладу Мирослава Деркач зі своїми помічницями Селіною Слободою і Сесілією Геуко спершу повели нас у музей, де розгорнуті чудові експозиції про життя української діаспори, а також з історії колегії. Тут ми довідалися, що 1911 року митрополит Андрей Шептицький направив з Галичини до Прудентополіса чотирьох сестер-служебниць Анатолію Боднар, Володимиру Піньожник, Олену Кучер та Ольгу Лукач, які прибули пароплавом до Сантоса, потягом дісталися штату Парана й опівночі підводою приїхали сюди. Зустрічали їх зі сльозами радості й квітами. Відпочивши з дороги, сестри взялися за роботу: лікували хворих від тифу, облаштовували побут, здійснювали велику просвітительську діяльність, поширювали українські звичаї й обряди, відкрили школу .
Так утворилася колегія Непорочної Діви Марії сестер-служебниць. Їхній рух й одержимість набули великого розмаху. Скажімо, на сьогодні подібних закладів у трьох бразильських штатах Санта-Катаріна, Сан-Пауло та Парана налічується 46.
Пані Мирослава показала нам стару пальму в дворі, що була свідком усіх тих подій. Нині територія колегії займає більше гектара. Тут зведена сучасна чотириповерхова будівля, в якій розмістилися дитячий садочок на 120 дітей, середня школа (410 учнів). Навчання здійснюють у дві зміни. Вихованням підростаючого покоління займаються 60 педагогів. А ще є шпиталь, будинок престарілих для сестер-служебниць, простора зала, музей, їдальня тощо.
Мають також підсобне господарство, де працює одна родина. Вона доглядає за худобою, птицею, вирощує городину, фрукти, забезпечуючи значною мірою колегію власними продуктами. З-поміж вихованців закладу вийшло багато депутатів парламенту, лікарів, юристів, учителів. Біля площі України знаходиться Український культурний центр, де українська громада влаштовує різні масові заходи. Навпроти – церква Святого Йосафата, збудована в 1928 році й відреставрована 1961 року.
Завітали ми також у гості до Маркіяна Антоніо, який упродовж 1993–1996 років був префектом Прудентополіса, багато зробив для розвитку української громади. Розчулений господар (батько семи дітей) познайомив нас з своєю дружиною Сесілею, дочкою Марією-Інес, семирічною внучкою Майте і тринадцятирічним внуком Матеусом, розповів про пращурів, які приїхали з України. Згодом запросив до столу, почастував домашнім пивом і бразильською горілкою «Старий барило», показав своє подвір’я.
Пізніше повіз до водоспадів Ріо Бранко (висота 56 метрів) і Риклі (майже 20 метрів). Вранці 28 березня ми залишали гостинне місто, в якому за кілька днів почувалися, наче вдома. Проводжала нас жінка неспокійної вдачі Мирослава Крива, яка, незважаючи на поважний вік (76 років), продов-жує брати активну участь у житті української громади міста, всім серцем і душею вболіває за справу.
Тепер їхали до адміністративного центру штату Парана – Куритиби. За вікном знову потяглися поля, що належать окремим фазендейро, про що свідчили написи на табличках. Окремі ділянки вже звільнені від урожаю, на інших – готові до збирання посіви сої й кукурудзи, третіх – буйно зеленіють сходи технічних культур. Уздовж шляху випаси, де смакують соковитою травою корови, коні, вівці. Зрідка шлях перетинають вузенькі струмочки-річечки, трапляються ліси й переліски.
НАЙЕКОЛОГІЧНІШЕ МІСТО ПЛАНЕТИ
Аж ось і Куритиба – місто, в якому разом з околицями мешкає майже 3 мільйони осіб. Зустрів нас Почесний консул Українського консульства в місті Паранагуї Мар’ян Чайковський, який добровільно поклав на себе обов’язки гіда. Найперше – познайомив з визначними місцями адміністративного центру штату Парана. Так, побували у Ботанічному саду, що займає площу майже 20 гектарів. Особливо вразила тут велика кількість різноманітних дерев, кущів, чудових смарагдових галявин, а ще різнобарвних «килимів» з чорнобривців, від яких повіяло рідною землею. Зрештою, це й закономірно, адже саме тут, про що вже йшлося вище, найпотужніша українська громада в усій Бразилії.
Від пана Маркіяна довідалися, що на сьогодні Куритиба відома, як «екологічна столица Бразилії», претендує на звання найекологічнішого міста планети. Завдяки цілеспрямованій політиці Жайме Лернера, який в цілому був мером міста 12 років (1971–1975, 1979–1984 і 1989–1992), в Куритибі дуже високий рівень якості життя.
Назва перекладається з мови місцевих індійців, як «соснове місце».
Піднявшись на спеціально обладнаний на 109-метровій висоті телевізійної вежі оглядовий майданчик, оглянули панораму міста з висоти пташиного польоту, побували біля церкви Святого Дмитра.
Зайшли на місцевий ринок. Поцікавилися цінами на городину. Якщо комусь цікаво порівняти, наводжу середню вартість продукції в гривнях за один кілограм: помідори – 35–40, картопля – 20–25, цибуля – 25, кабачки – 25, банани – 20, яблука – 20, огірки – 30, груші – 30, кукурудза – 20 тощо.
Незабутні враження справило на нас і відвідання Українського меморіалу в одному з парків міста в пам’ять жертв Голодомору, відкритого тут у 1995 році. До комплексу увійшли дерев’яна українська церква, дзвіниця, писанка-монумент, меморіальний знак, а також крамниця, де українець за походженням Мирослав Мазепа (родом походить з Тернопільщини) торгує українською атрибутикою і сувенірами.
Увечері в приміщенні Товариства прихильників української культури (спорудженого в 1948 році методом толоки) ми зустрілися з представниками місцевої діаспори Єдгаром Дубецьким, Ісраелом Кравцем, Євгеном Грошком, Іваном Федосенком… Останній, до речі, виходець з Веприка Гадяцького району Полтавської області – того села, звідки пішов у світ видатний конструктор танків і творець атомної зброї Микола Духов.
За участю вже згадуваного Маркіяна Чайковського, голови Українсько-бразильської центральної репрезентації Віторіо Сиротюка та консула України в Куритибі Лариси Мироненко відбулася наша невимушена розмова з українцями, які у післявоєнний період обрали цю латиноамериканську країну своєю другою батьківщиною.
