ЗАМІСТЬ ЇХАТИ ДО ІТАЛІЇ…
(до 95-річчя від дня трагічної загибелі Петра Болбочана)
Серед багатьох повернених нашому народові імен українських патріотів особливо трагічною подається постать Петра Болбочана, який легітимною державною владою був засуджений до смертної кари в надзвичайно напружений час боротьби за незалежність України. Останнім часом з’являється чимало публікацій, автори яких пробують довести незаконність такого вироку справді щирому синові нашого народу. Що ж кажуть з цього приводу документи?
Як відомо, з кінця 1918 року Петро Болбочан уже мав титул отамана і очолював Лівобережну армію, що нараховувала в своєму складі близько 200 тисяч козаків і повинна була боронити все Задніпров’я від наступу більшовицького війська з півночі.
Замість того Болбочан, не давши жодного великого бою, відходив на південь: 7 січня 1919 року він без бою залишив Харків, цей важливий стратегічний пункт (більшовики вступили в місто аж на третій день після відходу українських частин), в такий же спосіб було здано і Полтаву. Всупереч директиви Головної Команди Армії УНР відходити на захід, у напрямку Ромодан – Київ, він з Полтави повернув на південь, до Кременчука, де, перейшовши на правий берег Дніпра, фактично покинув фронт, відкривши таким чином більшовикам шлях на столицю України вздовж залізниці від Полтави. Водночас його штаб незаконно вивіз за собою гроші із скарбниці, які мали евакуюватися до Києва, а величезні склади військового майна на станції Мерефа і в Крюкові залишив більшовикам. За це Болбочана було заарештовано, але полковник Коновалець врятував його від суду, вивізши до Галичини.
Праві українські партії: соціалісти-самостійники і хлібороби (гетьманці), вважаючи Болбочана своїм прихильником, вирішили використати його амбітність для досягнення власних далекосяжних планів. Метою цих партій було захоплення влади будь-якими способами. Для цього вони з огляду на свою слабість увійшли в контакт з партією соціалістів-федералістів та з народно-республіканською. Всі вони були дуже слабі, в широких масах населення не мали помітного впливу, за царського режиму стояли далеко від політики, а тому не мали ні теоретичної, ні практичної підготовки для політичної чинності.
Нарешті вони зорганізували в Станіславові змову з наміром поставити Петра Болбочана на місце Симона Петлюри. В цій змові брали участь Панас Андрієвський, що перед тим мусів виступити з Директорії, соціаліст-самостійник, кілька членів партії соціалістів-федералістів, представники народно-республіканської та гетьманці, все – наддніпрянці, а також кілька галичан.
Уряд через своїх агентів мав докладні відомості про всі наради змовників у Станіславові, але утримувався від застосування гострих заходів та намагався толерантністю якось направити ситуацію. Щоб попередити нову авантюру, навіть постановлено «забути» першу провину Болбочана, звільнити його від кари і навіть дати йому високе призначення за кордон, доручивши організацію вивезення наших полонених з Італії.
Петро Болбочан дуже радо прийняв це призначення. Вже й Директорія затвердила постанову Уряду, якою було видано Болбочанові спеціальну посвідку та гроші на дорогу. Але, як потім розповідав Борису Мартосу та генералу Осецькому сам Болбочан, «з’явився Сергій Шемет, хлібороб-гетьманець, і переконав його використати цю посвідку як доказ реабілітації, і самовільно перебрати на себе командування Запорізькою групою, що складалася з однойменного корпусу та ще кількох приділених до неї дрібніших частин».
Замість того, щоб їхати до Італії, Болбочан разом із Шеметом поїхав до Проскурова, де тоді перебував штаб Запорізької групи, і за допомогою державного інспектора Гавришка захопив командування цією групою з метою, спираючися на військову силу, усунути Головного Отамана Петлюру, а самому стати на його місце. Так створилося жахливе становище та ще й у той час, коли Запорізька група вела уперті бої з більшовиками. При цьому від командування групою було усунено полковника Сальського, українського патріота, доброго фахівця з вищою військовою освітою, якого всі в Запорізькій групі високо цінували.
Як Сальський, так і начальник штабу Запорізької групи Воскобійників, і більшість полковників не визнали Болбочана за командира в такий спосіб і відмовилися підпорядкуватися йому. Головний Державний інспектор армії Володимир Кедровський виїхав до Проскурова, де намагався переконати Болбочана, щоб той добровільно зліквідував свою авантюру; мав з ним тривалу розмову, звернув його увагу на те, які наслідки для нього потягне цей виступ; але все було безуспішно. Не лишалося більш нічого, як заарештувати Болбочана і віддати під суд. Щоб обминути непорозумінь і можливого заколоту, полковник Кедровський дав докладні пояснення на зібранні командирів полків, що їх викликав до Проскурова Болбочан; після цього кількість прихильників Болбочана ще зменшилася. Тоді Симон Петлюра викликав до себе делегатів від полків Запорізької групи, козаків та старшин і, пояснивши всю справу, дав наказ заарештувати Болбочана. Виконання цього наказу взяли на себе делегати Дорошенківського полку і того ж вечора привезли заарештованого Болбочана до штабу Дієвої Армії.
Авантюра тривала всього кілька днів, але накоїла багато лиха, бо несприятливо відбилася на боєздатності цілої групи якраз під час гарячих боїв. Наказний Отаман генерал Осецький дав наказ про організацію військового суду над Болбочаном; цей наказ підписали генерал Осецький і начальник штабу Дієвої Армії полковник Андрій Мельник. Суд відбувся на другий же день, як те і передбачав закон про військово-польові суди. Головував на процесі полковник Клим, за членів суду були хорунжий Лінкевич, сотник Вербицький, бунчужний Бартош і ройовий Гусак, секретарем – слідчий Подільський, прокурором – Петро Певний, а захищав Болбочана козак з юридичною освітою Дідух.
Болбочан поводився на суді зухвало, сміявся; навіть тоді, коли суд виніс йому смертний вирок, нібито сказав з презирством: «Що? Ви будете мене розстрілювати?..» Але коли ввечері прийшов до нього священик, щоб висповідати перед смертю, то настрій його різко змінився: «Як? Невже ж це – справді?». Виступаючи проти демократії, він покладався на м’якість демократії. Тільки тепер він почав благати пан-отця звернутися до Головного Отамана від його імені з проханням про помилування; він викликав свого оборонця на суді і також прохав його випросити у Петлюри помилування. Але Петлюра саме виїхав на фронт і був невідомо де. Після цього Болбочан прислав священика до тодішнього Голови Ради Міністрів Бориса Мартоса. Оскільки ж останній до цієї справи не мав відношення, бо фронт підлягав не Раді Міністрів, а Наказному Отаманові генералу Осецькому, то Мартос порадив священику йти до Штабу Дієвої армії. Через якусь годину Осецький прийшов до Мартоса і повідомив, що Болбочан просить побачення з ним, нібито для того, щоб розкрити дуже важливу таємницю державного значення. Голова Ради Міністрів при тім зазначив, що згоден на таке побачення, але з умовою, що при побаченні буду присутнім і він, з огляду на те, що йдеться про державну таємницю. Мартос викликав на пораду міністра юстиції Андрія Лівицького, а той сказав: є таке правило, що коли злочинець заявляє бажання розкрити таємницю, то його вислуховують, хоча б для цього треба було і відкласти виконання смертного присуду, особливо ж коли йдеться про таємницю державного значення.
Генерал Осецький, за згодою Члена Директорії Андрія Макаренка, відклав виконання присуду, після чого відбулася зустріч з Болбочаном. При побаченні з нами, згадував Б. Мартос, «Болбочан тримався дуже принижено: тремтів, плакав, хапав за руки то мене, то Осецького, благаючи нас: «Голубчики, врятуйте мене». Тільки, коли Осецький заявив, що в такій недостойний спосіб він розмови вести не буде і відійде, Болбочан трохи заспокоївся, почав розповідати, що він лише виконавець змови правих партій, що в цій змові беруть участь навіть особи, що займають дуже високе становище; тепер він зрозумів усю шкідливість цієї зради для української справи. Нічого нового для мене він не сказав, бо урядові були відомі наради правих у Станіславові, як також і їхні рішення; відомий був і зв’язок з ними Члена Директорії Опанаса Андрієвського. Осецький відповів Болбочану, що відкладає виконання присуду, щоб Болбочан міг спокійно й докладно скласти свої зізнання окремому слідчому.
З огляду на політичний характер справи Осецький просив порадити йому слідчого з Міністерства юстиції. А. Лівицький відрядив йому слідчого в особливих справах Лихопоя, досвідченого правника. На ближчому засіданні Ради Міністрів я поставив питання про те, щоб звернутися до Головного Отамана з проханням помилувати Болбочана, але Рада Міністрів рішуче відкинула цю пропозицію.
Болбочан нарочито затягав своє зізнання всякими подробицями, а тим часом подав два прохання до Головного Отамана про помилування. Гадаю, що Осецький чекав відповіді на ці прохання, але 26 червня Канцелярія Головного Отамана повідомила генерала Осецького, що на прохання Болбочана відповіді не буде; тоді генерал Осецький дав наказ виконати присуд військово-польового суду: 28 червня 1919 року П. Болбочана розстріляно».
Прихильники Болбочана, згадував Б. Мартос, не зробили нічого,* щоб врятувати йому життя, бо він так себе скомпрометував, особливо тим, що, він, як то кажуть, «заломився». Хоча, якби його прихильники подали петицію Петлюрі про помилування Болбочана, то Головний Отаман не відмовив би. Більше того, Петлюра напевне помилував би його й сам від себе, якби перед тим не було виступу Оскілка.
Справді, робота тодішніх українських правих партій очевидно ними неусвідомлена виявилася протидержавною і національно шкідливою, відтак конче потрібним було покласти їй нарешті кінець. В основі їхніх прагнень було порозумітися з поляками та Денікіним за всяку ціну. В своєму опортунізмові вони не розуміли того, що згода між нами та Денікіним була.
_________________
* Наші праві, писав з цього приводу Б. Мартос, «залишивши спокійненько Болбочана його долі, не зробивши навіть спроби його визволити, що в тих умовах було дуже легко зробити, обмежилися нападками на Петлюру, Директорію і тодішній Уряд. Спочатку вони виступили із закидом, що Болбочана було розстріляно не зразу, а аж через два тижні, примусивши його цілих два тижні жити в передсмертному страху. По-перше, забувають, що відкладення виконання присуду було зроблене на його прохання.
По-друге, він зовсім не жив у передсмертному страху, а в надії на помилування. Такі відкладення виконання смертної кари були, є й будуть в усіх державах... а Болбочана засуджено – за самовільне захоплення влади у війську та ще під час бойових операцій і спробу державного перевороту просто неможливою та й недоцільною. Майбутнє показало, чого варта була згода між диктатором Петрушевичем та Денікіним, досягнута В. Панейком. Та якби навіть і дійшло до якоїсь згоди, то наслідки були б такі самі, як на Кубані, де денікінці повісили Калабухова тільки за те, що він був Головою Кубанської Ради, і просто застрелили на вулиці Рябовола тільки тому, що він очолював Кубанський уряд.
Як поставилися самі козаки й старшини Запорізького корпусу до вчинку Болбочана, свідчив 1921 року полковник Євген Коновалець: «Роз’ярення проти Болбочана було в Проскурові таке велике, що тільки з трудом удалося врятувати його перед самосудом гарячих елементів з-поміж схвильованих запоріжців, які вище ставили добро і цілість свого корпусу від замірів однієї амбітної людини».
(За книгою Володимира Сергійчука «Соборна пам’ять України – 2014»)
