ПЕТЛЮРА І МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ
Симон Петлюра широко відомий як політичний діяч, як Головний Отаман і Голова Директорії Української Народної Республіки, але маловідомий як робітник на полі організації суспільних сил для повсякденної, хоч дрібної, на перший погляд, але надзвичайно важливої громадської роботи. Не раз казав Симон Петлюра своїм друзям та близьким співробітникам, що коли б обставини склалися так, що для добра України йому нічого іншого не залишилося робити, як бути коректором або складачем в друкарні, він і це робив би з такою ж ретельністю й акуратністю, яких вимагають обставини і поставлена мета.
Політичні і всякі інші вороги й противники Симона Петлюри знущалися над «бухгалтером», ким став перед війною 1914–1915 рр. майбутній Головний Отаман. Жалюгідні людці – вони неспроможні були стямити, що бухгалтерський фах привчає людину всебічно передбачати всі можливости, розуміти суть перейденого, оцінювати сучасне й на підставі цього вибороти правильний шлях у майбутнє. Глузуючи з «бухгалтера», ці людці виявляли власне свою убогість думки та невігластво. Тим часом Симон Петлюра був широко й глибоко освіченою людиною і в галузі державного будівництва на всіх його ступенях, знизу вгору і згори вниз, і всесторонній спостерігач життя, позбавлений будь-якого заскорузлого догматизму.
Симон Петлюра був всебічний політик, коли під цим словом розуміти людину, що знає, як організувати керування життям громадянства. Цю свою властивість він яскраво виявив, коли став головою Всеукраїнської Спілки земств, що створилася весною 1918 року на Всеукраїнському з’їзді земств після того, як земські органи України було обрано на засадах загального, рівного і прямого голосування з таємною подачею голосів й пропорційним розподілом місць між виставленими списками кандидатів.
Ставши головою Всеукраїнської Спілки земств, Симон Петлюра цілковито віддався новій роботі. Він високо підніс гідність нових органів самоврядування в свідомости нових земських діячів, що щойно приступили до скріплення місцевого господарства, вважаючи, що вони є могутньою силою, яка може чинити реальний опір тим реставраційним колам, що намагалися повернути назад колесо історії за часів так званої «Української держави» після підтриманого чужоземною військовою силою державного перевороту в квітні 1918 року. Видатну ролю в цьому перевороті відограли консервативні елементи колишнього царського земства, які не могли примиритися з тим, що на їх місце прийшли досвідчені саме в земській роботі представники «третього елементу», тобто ті, що фактично підготовляли всі ті рішення, зміст яких урізували пізніше старі земські збори й управи.
Гетьманський уряд за пропозицією Міністерства внутрішніх справ Української держави було призначив спеціальну урядову комісію для ревізії діяльности новоутвореної Спілки земств. Ревізори намагалися доводити, що нове демократичне земство неспроможне було полагодити місцеве самоврядування і місцеве господарство.
Тими ревізорами були представники колишнього реакційного столипінського земства Правобережжя й такі ж представники старого царського земства Лівобережжя і Степу.
Коли вони в супроводі німецьких офіцерів з’явилися до управи Всеукраїнської Спілки земств, що містилася в будинку Київського губерніального земства, Петлюра одверто заявив, що не визнає їх компетентними ревізувати діяльність демократичного земства, але примушений допустити їх під тиском сили, бо не має можливости чинити опір. Він зараз же доручив своїм співробітникам зібрати потрібні матеріяли й виготовити протестаційний меморандум. Водночас він доручив групі співробітників приступити до виготовлення проекту закону про місцеве самоврядування зі значно ширшим і глибшим вмістом, як той закон про земства, що діяв. На цю тему Симон Петлюра мав кілька нарад з керівником загального відділу Спілки.
Як відомо, закони про земства і міське самоврядування, які були запроваджені російським тимчасовим урядом князя Е. Львова і діяли в Україні, торкалися лише повітового і губерніального земства та великих міст. Дрібніших самоврядувальних територіальних одиниць ці закони не передбачали і в цьому була їх хиба. Цю хибу докладно усвідомлював Симон Петлюра. Він вважав, що закони російського тимчасового уряду просякнуті по суті централістичним духом, що їм бракує правильного, дійсно демократичного ліберального духу, який заложено в західноєвропейському демократичному законодавстві про самоврядування.
Зокрема, в Англії, Швайцарії, Бельгії, Голландії та найпоступовішому законодавстві про самоврядування Скандинавських країн, а також Сполучених Держав Північної Америки.
Думки Симона Петлюри про самоврядування сходились з думками Михайла Драгоманова, висловленими в «Спробі української політико-соціяльної програми», опублікованої в Женеві в 1884 році під назвою «Вільна Спілка» та инших його творах. Вони сходилися і з думками керівника загального відділу Всеукраїнської Спілки земств, який скінчив Київський Комерційний Інститут по відділу міської й земської справи економічного факультету і двічі їздив за кордон в наукове відрядження для вивчення місцевого самоврядування в Швайцарії і Бельгії. В останній керівник загального відділу брав участь у першому міжнародному з’їзді представників міських органів самоврядування.
Цей з’їзд заложив Міжнародну Спілку міст, яка пізніше поширила свою діяльність і перетворилася в Міжнародну Спілку міст і місцевих органів самоврядування з осідком в столиці Бельгії Брюсселі.
Симон Петлюра тісно пов’язував справу самоврядування з загальнодержавними справами.
Він звернув увагу керівника загального відділу на кончу потребу в законопроекті про місцеве самоврядування пов’язати загально громадські цілі з національними українськими. Він при цьому послався на редакцію цієї думки, подану Михайлом Драгомановим у «Вільній Спілці», де як загально громадські цілі були зазначені: а) права людини і громадянина як необхідна умова особистої гідности і особистого розвитку; б) самоврядування – як основа для руху до соціальної справедливости, – а як національна ціль – політична свобода, політична вільність – як засіб для повороту української нації до родини націй культурних.
Симон Петлюра за «Вільною Спілкою», примірник якої він одержав з Женеви на початку революції 1917 року, радив в основу проекту Закону покласти зазначену там схему: а) самоврядування місцеве – громади (сільської і міської), волости, повіту, краю; б) самоврядування державне. Він підкреслив потребу в пояснювальній записці до проекту Закону подати якнайдокладніші посилання на історичні документи, що свідчать про існування в минулому України цінних зародків особистої волі, рівноправности і самоврядування за Литовським Статутом, за Магдебурзьким правом міст і про світське та церковне самоврядування громад і волостей, про братства, про самоврядування козацьке в сотнях, полках у всій Гетьманщині, про різностанові ради на Гетьманщині, про Січі і Вольности Товариства Запорожського, а також про самоврядування станове (шляхти, ремісництва, посполитого селянства) і т. п. Ці відомости треба було, на думку Петлюри, подати для того, щоб показати, що проект закону має бути відродженням і дальшим розвитком української національної традиції самоврядування, яку невпинно обезкровлював і вбивав російський царсько-самодержавний уряд з початку ХVІІІ століття, відділяючи Україну від спільного життя з Західною Європою.
Особливу увагу Симон Петлюра радив звернути на заселення українцями нових земель і на Слобідській Україні, і на землях Вольностей Товариства Запорожського – громадами та паланками, які мали своє самоврядування і свого часу поглиблювали і поширювали його.
Симон Петлюра тісно пов’язував особисту вільність, почуття власности самого себе з думкою про самоврядування і подав щодо цього багато цінних думок складачам законопроекту. На жаль, розмови їх із Симоном Петлюрою скоро мусіли припинитися, бо його було ареш-товано й ув’язнено. Складачі тому продовжували свою працю без керівництва Симона Петлюри: вони зібрали чимало документальних даних по книгозбірнях і деяких архівах. Ці дані яскраво показували, що самоврядування на Україні розвивалося майже так само, як у передових країнах Західної Европи, часом навіть випереджало їх. А коли і занепадало, то зовсім не з причин внутрішнього характеру і внутрішнього розкладу, а лише з причин зовнішніх, головним чином через тиск російської воєнної бюрократичної машини, яка вбивала місцеву українську самодіяльність, відтягала від українського грунту творчі сили і натомість втягала її в процес будівництва російської імперії на шкоду українському народові і його основній масі – селянству як джерела національної, політичної, соціальної, господарської і моральної сили.
Розпочаті досить успішно роботи з виготовлення проекту закону про самоврядування не змогли бути закінчені, бо в листопаді 1918 року знову запалала в пов-станні Україна. Матеріяли, які були зібрані й у повній частині упорядковані і систематизовані, загинули у вирі подій. Про них лишилися тільки спогади кількох причетних до цієї роботи, та й то тих причетних розлучила доля і хто знає, чи ще вони знайдуться колись.
Що б там не було, але образ і постать Симона Петлюри – великого прихильника і цінителя самоврядування як основи державного будівництва повинні лишитися для нинішнього та майбутніх поколінь українців як дороговказ до кращого.
Постать Симона Петлюри і спогад про неї зобов’я-зують і нас подати справі самоврядування, її вивченню і практичному вишколу потрібних фахівців, бо держава, а особливо демократична і республіканська, це не тільки форма організації нації: вона повинна, як і все на світі, мати і зміст. Національна держава не тільки форма єднання осіб, належних до одної раси чи національности, але й могутній спосіб господарювання. Ми ще, на жаль, не всі усвідомлюємо, що держава є, в першу чергу, спілка осіб для господарювання на користь усім тим, що належать до одної нації. Новітні демократи, що створили Сполучені Держави Північної Америки, свого часу в 1776 році, тобто 170 років тому, повстали проти тодішньої англійської держави, що не давала їм розвиватися по-свойому, щоб створити свою державу, але на цілком нових засадах, на засадах самоврядування і децентралізації. Так само в 1789 році французи, хоч і мали тоді вже свою державу, але по суті вони повстали проти абсолютної монархічної держави, щоб створити нову, республіканську. Отже, бувають ріжні по суті і формі держави, отже, і державники.
Так само й ми: коли створиться вільна Українська Народна Республіка, то вона буде вже не така, як була республіка в 1918–1919 роках, а новою, з досконалішим вмістом і досконалішою формою, ніж та, що ми втратили.
Ця нова Україна постане як частина нової демократичної Европи. Мусимо тому набиратися сил і вчитись на власних невдачах – тоді прийде світлий день нашого визволення. Якщо ж сидітимемо і лише плакатимемо і скаржитимемося на лиху долю нашу, то не набудемо потрібних сил і ніхто нам не поможе. Ворог знищив Симона Петлюру власне тому, що він не сидів, склавши руки чи схиливши голову перед пропащими ділами незабутніх предків, а працював, набирав сили для майбутньої перемоги. Симон Петлюра працював сьогодні, щоб перемогти завтра. Будьмо ж гідними його учнями, бо вчитися ніколи не пізно, а тим більше, коли ми хочемо зрівнятися з досвідченішими демократичними націями, що стоять на чолі культурного людства і борються проти тиранії і всяких диктатур, якого б пофарбування вони не були.
