ДОЛЕНОСНИЙ ВІВТОРОК
В історії України є така дивна особливість – багато доленосних подій відбуваються 16-го числа.
У 2014-му році таких моментів було два. Спочатку 16 січня Верховна Рада, точніше її регіонально-комуністична частина, приймає нав’язані їй тоді ще президентом Януковичем «диктаторські закони»: заборона масових зборів, арешт терміном на два роки за групові протести, арешт за допомогу протестантам, покарання у вигляді позбавлення волі до п’яти років за блокування будівель адміністрації, покарання за дії інформаційних агентств без держреестрації, обмеження доступу до Інтернет ресурсів, придбання sim-карт при наявності паспорту, вказівка повних паспортних даних вболівальника на квитках на футбольні матчі тощо.
Результатом стало насильство у протистоянні влади та народних мас на Майдані Незалежності.
А вже через сім місяців, 16 вересня, у присутності нового Президента Петра Порошенко, парламент приймає три важливих закони: Закон про люстрацію, Закон про особливий статус деяких районів Донецької та Луганської областей і, нарешті, одночасно з Європарламентом ратифікує Договір про Асоціацію. І все це на тлі безпрецедентної для сучасної історії України суспільної уваги. Але в чому причина такого ажіотажу?
Для початку нагадаємо, що Асоціація з Євросоюзом, а точніше її непідписання Віктором Януковичем, стало поштовхом до акцій протесту, які, після застосування владою сили, переросли у революцію. Ратифікація Договору про Асоціацію – це виконання Верховною Радою однієї з вимог Майдану. Незважаючи на це, є й розчарування. Через зовнішній тиск економічну частину угоди довелося відкласти на рік. Прем’єр-міністр Російської Федерації Дмитро Медвєдєв вже через п’ять днів після ратифікації виступив з повідомленням про можливі торгові санкції у разі дострокового набуття чинності Договору про глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі з Європейським Союзом. У той самий час Верховна Рада чітко визначила шлях України до Європи.
Інший закон, що неодноразово збирав численні мітинги біля стін Адміністрації Президента та Верховної Ради, про люстрацію влади в Україні. Він передбачає закриття доступу до державних посад усім, хто займав важливі державні посади під час правління Януковича, брав участь у корупційних схемах старої влади. Люстрація торкнулася й тих, хто був причетний до масових вбивств протестувальників у січні-лютому цього року. Запущено механізм очищення влади.
Але найбільшу увагу української громадськості привернув третій законопроект – про наділення деяких районів Донецької та Луганської областей на три роки особливим статусом. Йдеться, звичайно, про місцевість, контрольовану прихильниками, так званих, Донецької та Луганської народних республік. Згідно з третьою статтею документа держава гарантує амністію учасникам військових подій на згаданих територіях. Представники Президента пояснюють: цей пункт повинен захистити тих, хто був залучений у незаконні збройні формування проти своєї волі чи помилково. Але під амністію не підпадають ті, хто винен в особливо важких злочинах (вбивства, тортури, викрадення людей тощо). Проблема у тому, що причетність людини до скоєння всього вищеперерахованого потрібно довести за допомогою доказів, зібрати які, враховуючи ситуацію на Донбасі, дуже складно.
Стаття 4 наділяє російську мову в проблемному регіоні особливим статусом. Про даний пункт можна сказати, що він скасовує будь-які звинувачення, які висувають українській владі в дискримінації російської мови і російськомовного населення регіону.
У наступній, п’ятій статті, позначені права місцевих органів самоврядування, які будуть обрані на дострокових виборах. Права надаються широкі: по-перше, Верховна Рада не має права розпускати і достроково припиняти термін дії повноважень місцевого самоврядування. Місцеві органи самоврядування отримують право на участь у призначенні прокурорів та суддів. Як зазначив, Федір Веніславський, доцент кафедри конституційного права Національного університету імені Ярослава Мудрого, формулювання даного пункту досить розмите й неясне. Незрозуміло: йдеться про схвалення призначених Києвом кандидатур, чи про висування своїх кандидатів, яких повинна схвалити Генеральна прокуратура.
Відразу дві статті вимагають відповідальності за відновлення інфраструктури Донбасу за державний бюджет. Так, ці території залишаються українськими, і центральна влада повинна брати участь у їх реконструкції. Однак існує небезпека, що гроші українських платників податків потраплять не в ті руки і будуть використані на шкоду Україні та її народові.
Восьма стаття закону дає можливість налагоджувати зазначеним районам «добросусідські відносини» з Російською Федерацією. На думку фахівців в сфері конституційного права, цей пункт не потрібен, оскільки прикордонні території й так наділені українським законодавством деякими пільгами: наприклад, спрощений режим перетину кордону для їхніх мешканців. Куди небезпечніше, що його наявність наділяє місцеву владу правами суб’єкта міжнародних відносин, що загрожує подальшим загостренням сепаратизму в регіоні.
Неоднозначною для громадськості стала дев’ята стаття. Відповідно до неї захист правопорядку забезпечується народними дружинами. Цим пунктом Київ легалізує місцеві сепаратистські угруповання. Схожа ситуація склалася і в Криму, де проросійська влада легалізувала низку збройних угруповань, перетворивши їх у народні дружини. Але найбільше обурює парламентарів те, що в проекті, за який вони голосували, цими повноваженнями володіла Верховна Рада. Глава Антитерористичного центру почав фігурувати тільки у версії, опублікованій пізніше Адміністрацією Президента, що створює досить цікаву ситуацію, де існує дві версії закону. При цьому неясно, яка з них – вірна. Але якщо йти за Конституцією, справжньою вважається та, за яку голосувала Верховна Рада.
Саме закон про статус Донбасу викликав бурхливу реакцію українського суспільства. Багато хто вважає його ганебною капітуляцією України, зливом Донбасу. Не допомогло й те, що закон приймався на закритому засіданні, яке, на знак протесту покинули фракції «Батьківщина» і ВО «Свобода». Але чи був інший вибір ?! Можливо. Незважаючи ні на що, цей закон є результатом зобов’язань, взятих на себе Україною після підписання Мінського протоколу 5 вересня. На своїй сторінці в Facebookу радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко, прокоментував цей крок як вимушений, на ньому наполягли західні партнери, але куди більше він був обумовлений станом армії України. «Сьогоднішні закони про статус Донбасу – це розплата, за 23 роки розграбування і зради України … Це вимушений крок назад, після якого потрібно зробити багато важких кроків вперед». На думку Геращенко, закон дає надію на встановлення миру в регіоні, можливість почати потрібні для держави реформи.
До цього можна додати й те, що, прийнявши Закон про амністію і статус двох територій, Київ показав своє бажання вирішити питання мирним шляхом, і що влада робить реальні кроки для стабілізації ситуації в регіоні.
Микола ПРИБЕРЕЖНИЙ
