ШЛЯХАМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ
З творчого відрядження із Латинської Америки повернувся кореспондент Микола СЕРГІЙЧУК.
Своїми враженнями від мандрівки він ділиться з читачами на шпальтах нашого видання.
ЖИВ ЗА КИЇВСЬКИМ ЧАСОМ
Березневої ночі потужний трансконтинентальний лайнер Bоing-777-300ER за 13 з половиною годин здійснив понад 11100-кілометровий стрибок з 425 пасажирами на борту (приблизно стільки ж осіб мешкає в моєму рідному селі Прибережному, що на Житомирщині) від Парижа до Буенос-Айреса.
Коли у міжнародному аеропорту столиці Аргентини ступив на землю, відразу ж відчув біля злітної смуги лоскотний запас свіжоскошеної трави та літнє тепло, хоча в Південній Америці березень – перший осінній місяць. А ще помітив відчутну (у п’ять годин) різницю в часі. Якщо за Києвом була вже майже чотирнадцята, то годинник у Буенос-Айресі показував лише дев’яту ранку. Зрештою, вирішив не переводити стрілки на місцевий час, а залишився жити за київським, хоча інколи було трохи дивно, що в Аргентині, скажімо, тільки одинадцята вечора, а на берегах Дніпра уже четверта ранку.
Варто зауважити, що цього разу подорожував разом з старшим братом Володимиром Сергійчуком, відомим ученим-істориком, професором Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тож щойно ми вийшли з терміналу, як почули звернення до себе українською від добродіїв Юрія Данилишина та Романа Назарика – представників української діаспори. Скажімо, родина Юрія походить по батьковій лінії з села Тарнавки (Львівщина), а матері – Могильниці (Тернопільщина). Першим аргентинських берегів дістався дід Данилишина. Обидва добродії входять до числа очільників місцевого українського об’єднання «Просвіти». Про приїзд гостей з України вони були поінформовані заздалегідь, а тому зустріли нас, пізніше постійно супроводжували по місту, познайомили з його визначними місцями, організували зустріч з представниками української громади.
Зокрема, уже першого дня пан Юрій разом із своїм молодшим братом Романом влаштували нам прогулянку вечірнім Буенос-Айресом. Ми мандрували вулицями міста, а Данилишини розповідали про життя українців в Аргентині, діяльність їхньої громади. Так, повідали про те, що за два тижні до нашого приїзду організували пікет російського посольства на знак протесту проти агресії Путіна щодо України. В акції взяли участь понад 600 осіб. Українці вимагали покласти край російській експансії в нашій державі, передали представнику російського дипломатичного відомства свої петиції. Перші враження про місто неоднозначні. Впало у вічі, що в старій частині Буенос-Айреса переважають невисокі (дво-п’ятиповерхові) споруди. Вулиці, як правило, вузькі, вкриті бруківкою. Щоправда, є й широкі (наприклад, авеніда 9 липня). Тут багато зелені, розбиті різноманітні клумби, де палахкотять барвисті осінні квіти. Буенос-Айрес – місто контрастів. Поруч з розкішними будівлями стоять і невисокі, малопримітні. Подекуди 6–8-річні дітлахи «ревізують» бачки для відходів. Зненацька до нас донеслася мелодія волинки. І вже невдовзі натрапляємо на гурт юнаків-шотландців у національному вбранні, які просто неба влаштували своєрідний концерт, виконуючи народні мелодії.
Спілкуючись, виходимо на берег річки Ла Плати («Срібної ріки») – естуарію, утвореного при злитті рік Уругваю і Парани. До речі, це воронкоподібне заглиблення на південно-східному узбережжі Південної Америки простягнулося на 290 кілометрів до Атлантичного океану. Нині тут багато колишніх портових споруд перепрофільовано у розважальні заклади, кафе й ресторани. Завмерли назавжди крани, які десятиліттями невтомно працювали на завантаженні й розвантаженні суден. – Звідси, – каже Юрій Данилишин, – вивозили бавовну, шкіру, іншу сировину. Натомість з Англії доставляли цеглу, бляху тощо.
Ближче з столицею Аргентини познайомилися наступного дня, коли здійснили кількагодинну екскурсію містом. Ще раз переконалися, що в старій частині Буенос-Айреса життя більш спокійне. Вузенькі вулички, багато дрібних крамниць, подекуди торгівля ведеться просто неба прямо на тротуарі. Чимало пам’ятників борцям за незалежність країни, історичним особистостям. Це ж можна сказати і про визначні події, на честь яких названі вулиці, парки, площі.
Так, у Кафедральному соборі Буенос-Айреса почесна варта охороняє рештки аргентинського революціонера, генерала, національного героя країни Хосе Франсіско де Сан-Мартіна і Маторраса, який проявив себе як блискучий воєначальник і борець за свободу батьківщини. Очоливши Андську армію повстанців, звільнив від іспанських колонізаторів територію сучасної Аргентини, Чилі й Перу. Помер у 72-річному віці в еміграції. Згодом його тіло доставили в Аргентину і перепоховали.
До речі, один з куточків цього ж собору присвячений трагедії українського народу – Голодомору. Обладнаний він з нагоди 75-х роковин цієї жахливої події. Такі ж експозиції облаштовані і про Голокост та масові знищення вірменів.
На одній з колон при вході в собор – копія близької й рідної усім нам ікони Вишгородської (Володимирської) Божої Матері.
Нова частина міста – повна протилежність старій. Тут уже панує сучасний ритм життя: широкі вулиці й прос-пекти, багатоповерхові будівлі з бетону й скла, в яких розмістилися офіси великих фірм, ділові центри, бізнесові структури. А ще чудові парки, затишні зони відпочинку.
Мандруючи вулицями побачили водомет, кілька автобусів з правоохоронцями. Нам пояснили: готується масова маніфестація, а тому поліцейські прибули на місце задля забезпечення правопорядку. До речі, протестні акції в столиці Аргентини відбуваються досить часто. Їх ініціатори заздалегідь повідомляють про це органи влади, які мають направити в місце проведення правоохоронців. Трапляється, що подібні дії громадяни влаштовують спонтанно, без попередження. Якщо ж під час заходу станеться насилля, за це відповідатимуть його організатори. Узагалі ж поліцейські не заважають маніфестантам, не розганяють їх (на відміну від наших «беркутівців»), а просто чекають закінчення протестної акції, після чого повертаються в місця свого базування.
НАШОГО ЦВІТУ – ПО ВСЬОМУ СВІТУ
Читач, очевидно, вже здогадався, що метою нашої поїздки до Латинської Америки було не тільки побачити, як живуть люди в цій частині земної кулі, а й зустрітися й поспілкуватися з тими, хто й досі вважає себе українцем, не відцурався рідної мови, свято береже й шанує звичаї й традиції свого народу. У зв’язку з цим, гадаю, не зайвим буде зробити екскурс в історію, повернутися в часи, коли поодинці й групами вирушали українці з рідної землі на чужину в пошуках кращої долі.
Аргентина (колишня іспанська колонія, яка в 1816 році проголосила свою незалежність) стала четвертою й останньою заморською державою, яка відкрила свої кордони для української масової імміграції. Автохтонне населення було винищене іспанськими колоністами, а величезні простори урожайної землі стояли пусткою. Уряд намагався їх заселити європейськими поселенцями. До країни емігрували люди різних національностей, а між ними й українці.
У емігрантському русі українців в Аргентині виділяють чотири хвилі.
Перша охоплює період з 1897 до 1914 року.
Визначити рік приїзду першого українця-емігранта до Аргентини дуже важко. Від 1857 року, тобто від часу оформлення тут спеціального імміграційного уряду, з Австро-Угорщини приїхало 5363 емігранти. Не може бути сумніву, що між ними був якийсь відсоток українців. Про це, зрештою, свідчать прізвища іммігрантів, щоправда часто перекручені до невпізнання. За 1881–1885 pоки до Аргентини приїхало 5529 австро-угорців і 120 «русос», тобто русинів. Від цього часу щораз частіше з’являються австро-угорські іммігранти з означенням «русос».
Докладніші інформації про українських поселенців в Аргентині маємо від липня 1897 pоку, коли до порту Посадас прибули іммігранти з Галичини, в яких не було грошей на закуп землі у провінції Буенос-Айрес. Тоді Др. X. Лянуссе, губернатор Національної Території Місіонес, запропонував їм поселитися в Місіонесі, де вони дістануть на довготермінові сплати землю та ще й державну допомогу. І вже в липні вирушила в дорогу валка возів, запряжена волами, до віддаленої майже на 1200 кілометрів провінції Місіонес. Вона складалася з 14 родин, разом 69 осіб, головно з Товмацького повіту Західної України. Першими поселенцями в Аргентині були, зокрема, родини Іллі Дутки, Івана Максимовича, Мусія Томи з Долини, Федора Письменного з Косова, Михайла Опиханого з Шульганівки.
27 серпня 1897 року вони прибули до місцевості Апостолеса у провінції Місіонес, колишнього індіанського поселення. Там застали вже шість українських родин, засновників Апостолеса, що приїхали через Бразилію. Насправді провінція Місіонес, яка розміщена в субтропічному кліматі, своєрідне продовження теренів, що їх колонізували українські поселенці в штаті Парана з Бразилії. Місіонес знаходиться у північно-східній Аргентині, поміж ріками Параною й Уругваєм, і межує на сході з Бразилією, а на заході – з Парагваєм.
За один рік число українських поселенців в Апостолесі зросло до 250 осіб; в липні 1900 року приїхало ще 1600 осіб, в 1901 – 1700, а в 1903 – також близько тисячі.
Протягом кількох років село Апостолес та навколишні колонії були заповнені українськими переселенцями греко-католиками, хоча серед них було трохи латинників, але всі говорили українською мовою. Ці перші іммігранти приїжджали з південно-східних повітів Галичини – Коломийського, Бучацького. Чортківського, Гусятинського, Заліщицького й Тернопільського.
У провінції Місіонес дуже родюча земля, на якій організовано великих розмірів плантації чаю, тютюну, цукрової тростини і «жерба мати» (рід південно-американської рослини, з якої виготовляють напій, подібний до чаю, але зелений), а також великі лісові простори, що творять головне багатство провінції. Тут є також великі гори, озера та водоспади. Перші роки проживання в Аргентині були нелегкими. Кожен мав право купити 50 гектарів родючої, але вкритої лісом і чагарниками цілинної червоної землі за досить високу плату. На перший раз треба було побудувати хоча невеличку хатину і підготувати землю під посів. Землю очищали, щоб зробити її придатною для хліборобства. Робили це за допомогою вогню. В околицях Лісостепу такий спосіб давав добрі висліди, але де землю вкривав густий праліс, то вогнем можна було випалити тільки кущі та дрібніші дерева, а великі тільки обгоряли і їх треба було зрубувати й корчувати. Але з бігом часу, при наполегливій праці, колишні праліси перетворювалися в орні поля.
Дошкуляли і незвичні кліматичні умови. Середня температура січня в провінції Місіонес і Чако становить 28 градусів тепла, а в липні – 18. До того ж, часто випадали опади. А ще діймали змії, епідемії і напади бандитів. Тим більше, першими поселенцями були найбідніші українці, часто неписьменні і ті, які не знали іспанської мови. Це затримувало їх адаптацію до аргентинського суспільства. А ще погіршилася економічна ситуація після 1916 року, коли Аргентина проголосила незалежність від колоніальної Іспанії. Довго тривали економічні і соціальні потрясіння. Найбідніші українці, так звані «гаучо», наймалися на будівництво залізниць, у порти і до землевласників. Але наполегливим українцям таки вдалося перебороти тимчасові труднощі і поступово з дикої місцевості вони зробили розвинутий сільськогосподарський регіон. Зараз тут їх нащадки вирощують пшеницю, чай, цитрусові, бавовну, сою, соняшник. У провінції Мендосі, де українці також поселялися компактною групою, вони займалися виноградарством, садівництвом, город-ництвом. Головним ремеслом багатьох українських сімей у степових провінціях Аргентини було хліборобство. Досить велика група українців почала працювати на промислових підприємствах Буенос-Айреса і його передмість.
Приїхавши на нові місця поселення і поборовши перші життєві труднощі, українці організовували своє життя на свій лад. Всі вони тужили за батьківщиною, звичаями, зокрема відчували брак церкви, щоб задовольнити свої духовні потреби. Тому одним з перших громадських будинків були церкви. Згідно з деякими відомостями, першу українську маленьку церковцю-капличку збудували українські поселенці в місцевості Лас-Тунас, віддаленої від Апостолеса на 13 кілометрів, вже 1901 pоку, але докладніших даних про неї немає.
Проте вже є достатня інформація про церкву в місцевості Трес-Капонес, збудовану в 1904 році. Оскільки українського священика не було, то громада дозволила відправляти в своїй церкві польському священикові. Однак він відправляв богослужіння латинською мовою, якої парафіяни не розуміли, отже, не міг задовольнити духовних потреб віруючих. Тоді, щоб церква не стояла пусткою, українці запросили з Буенос-Айреса російського православного священика Костянтина Ізразцова. У 1908 році він прислав до Трес-Капонес православного священика о. Тихона Гнатюка, який був свідомим українцем і провадив релігійну працю в українському дусі, правив у церкві по-церковнослов’янському з українською вимовою, а проповіді виголошував по-українськи. У тому ж 1908 році до Аргентини приїхав священик із Галичини Климентій Бжуховський, а через рік – Ярослав Карп’як. Вони відразу взялися за будівництво українських церков, а згодом відкрили хату-читальню імені Маркіяна Шашкевича. Великими були заслуги і декрета Папи Пія Х, який нормалізував становище греко-католицької церкви в Аргентині.
Згодом церква стала відігравати важливу роль у становленні українського громадського життя, збереженні самобутності українців. У 1912 році митрополит Андрей Шептицький призначив в Аргентині єпископом УКЦ Івана Сенишина. Той заснував українську читальню в Азарі, соціальний клуб «Україна» в Апостолесі, а згодом і український сільськогосподарський кооператив у цьому ж місті. У 1922 році кооператив був затверджений тодішнім президентом. Згодом Іван Сенишин став мером Апостолеса. Тепер його ім’я носить одна з вулиць міста.
Майже кожна українська громада в Місіонесі – це відбиток української громади на рідних землях. Вона має свою церковцю з дзвіницею, парохіяльний дім, цвинтар, а деякі також і школу. Різниця полягала в тому, що в Аргентині немає сіл, бо українські поселенці живуть хуторами і кожний з них має наділ землі не менший 25 гектарів.
Головними місцями поселення українців в Аргентині були, в першу чергу, столиця Буенос-Айрес з околицею. 1909 року сюди прибув на працю Пилип Бак, колишній учитель і сторож в редакції українського щоденника «Рада» в Києві. Він приїхав працювати над скріпленням правого берега ріки Ла Плати і там познаходив «хохлів», «малоросів» та «русинів», зорганізував у Бельґрано «під вербами» першу українську школу, в якій у 1910 році було 30 учнів. Тоді ж із них створили перший український дитячий хор. Тут була маленька бібліотека, для якої книжки подарували Володимир Винниченко, Василь Королів і професор Михайло Грушевський. Сюди надсилали також часописи «Рада», «Засів» і «Рідний Край» з Києва та «Діло» зі Львова. Все це робилося з наміром, щоб усіх тих «малоросів», «хохлів» і «русинів» перевиховати на українців. Першою спробою організації культурно-освітнього характеру було створення Культурно-просвітительського товариства в Буенос-Айрес у 1910 році, але невдовзі воно перестало існувати.
Найактивніший наплив українців до Аргентини був від початку імміграції в 1897 року аж до вибуху Першої світової війни 1914 pоку. За звітний період сюди приїхало близько 10000 українських поселенців. Вони поселилися майже в усіх передових провінціях Аргентини: червоноземнім Місіонесі, тропікальному Чако, Мендозі, Тукумані, а також у Ріо-Негро, Чубуті. Головною ж провінцією українського хліборобського населення аж до вибуху Першої світової війни залишилася таки Місіонес, а Буенос-Айрес – центром українців-робітників.
За іншими джерелами всього до початку Першої світової війни в Аргентину переселилося приблизно 14 тисяч українців.
Такою була громада українських поселенців в Аргентині 1914 pоку, національно малосвідома, позбавлена української інтелігенції, незорганізована, ані під оглядом релігійним, ані під оглядом політичним, але свідома одного, що вона не є ні російською, ані польською.
Військові поразки і ліквідація ЗУНР і УНР викликали другу хвилю еміграції (з 1922 до 1939 року). Як і представники першої хвилі, більшість емігрантів була західноукраїнського походження. Але, крім селян, істотну частину переселенців становила інтелігенція (чиновники та офіцери УНР і ЗУНР). У цей період в Аргентину переселилося 50 тисяч українців. Вони планували повернутися на Батьківщину у випадку зміни політичної ситуації. Поселялися переважно в містах, зокрема в Буенос-Айресі.
Ця хвиля стала вагомим рушієм в організації суспільного життя громади. З її допомогою було створено багато нових організацій, шкіл, бібліотек, хат-читалень, мистецьких об’єднань. Так, у 1924 році з’явився драмгурток «Молода громада», який у тому ж році отримав назву «Просвіта». З 1928 року товариство почало видавати газету «Українське слово» (виходить дотепер). У 1932 році видавництво Теодора Хомишина видало перший український «Календар-альманах». А в наступному році був виданий «Календар» товариства «Просвіта». Організація тісно співпрацювала з церквою і поширила свою діяльність на всі центри українського громадського поселення у провінціях Буенос-Айрес, Місіонес, Чако, Мендоса, Кордоба. При філіях були засновані «Рідні школи», танцювальні ансамблі і хори, капели бандуристів. Створили табір для дітей «Веселка».
Активізація українського громадського життя набувала обертів. У серпні 1926 року в Кордобі створене перше економічне товариство «Взаємна допомога». Товариство мало власний будинок, у якому утримувало аматорський гурток. У 1930 році започатковано «Український національний клуб», який видавав газету «Україна». У 1933 році група просвітян, очолювана Михайлом Приймаком, організувала «Українську стрілецьку громаду», заснувала газету «Наш клич», що виходить і досі. З’явилися також молодіжні, професійні і релігійні організації. У цей же період відкрито багато дрібних підприємств, ремісничих майстерень, торгівельних закладів, кредитівок, кооперативів і фірм. Після Другої світової війни основу третьої хвилі (з 1946 до 1951 року) еміграції склали члени ОУН, УПА, дивізії СС «Галичина» та особи, вивезені з України до Німеччини на примусові роботи (всього приблизно 5–6 тисяч чоловік). Значна їх частина були дипломованими фахівцями і відрізнялися високим рівнем національної самосвідомості. Вони значно активізували громадське життя української діаспори. Поступово почали з’являтися нові організації, що сприяли суспільній та культурно-освітній діяльності української громади. У 1947 році відбувся перший Конгрес українців Аргентини, на якому утворено Українську центральну репрезентацію (УЦР) – крайовий центр, що представляє інтереси українців перед владою. У 1950 році почала свою роботу кооперативна діяльність при товаристві “Відродження”. Згодом ще дві кредитівки з’явилися у Буенос-Айресі. Але цей рух невдовзі занепав через нестабільну економічну ситуацію в країні.
Ніколи українці Аргентини не були байдужими і до літературного життя.
З самого початку переселення вони розповсюджували твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Маркіяна Шашкевича, Лесі Українки; проводили вечори, присвячені їх пам’яті. У 1950 році видавництво «Перемога» видрукувало в Буенос-Айресі Шевченків «Кобзар». 1953 року аматорський Український театр імені Тараса Шевченка поставив «Тараса Бульбу», «Наталку Полтавку», «Сорочинський ярмарок» та «Запорожця за Дунаєм». Серед аргентинських українців є художники, музиканти, архітектори. Зокрема, Альберт Лисий і родина Чумаченків – учасники міжнародних конкурсів, автор українського кафедрального собору в Буеноc-Айресі – Віктор Гриненко.
Після розпаду СРСР аргентинський уряд став розглядати країни Східної Європи як джерело дешевої кваліфікованої робочої сили. Для них був встановлений спрощений порядок еміграції (скасований у 2004 році). Протягом 1993–2003 років в Аргентину прибуло 25 тисяч українців (четверта хвиля еміграції). Її представники переважно мають вищу або середньо-спеціальну освіту. З 2002 року кількість емігрантів помітно скорочується, а число українців, які повертаються в Україну або переїжджають до США, Канади чи Західної Європи, збільшується.
Нині в Аргентині мешкає 300 тисяч українців, що становить близько 0,76 відсотка усього населення країни. Деякі експерти оцінюють кількість українців в 250 або 350 тисяч. Вони переважно розселені у столиці та провінціях Буенос-Айрес, Місіонес, Чако, Мендоса, Формоса, Кордоба, Ріо-Негро і зай-маються головним чином землеробством.
Українська діаспора ділиться на дві великі соціальні групи – сільськогосподарські працівники (фермери) і промислові (в основному – висококваліфіковані). В останні роки збільшується кількість лікарів, юристів, економістів, інженерів, соціологів, філологів та інших представників інтелектуальних професій.
В Аргентині діє близько 40 громадських, культурних, релігійних та молодіжних організацій українців, більше 30 з яких об’єднані в Українську центральну репрезентації в Аргентинській республіці, засновану в 1947 році. Її головними членами є уже згадувані Українське культурне товариство «Просвіта» (створене в 1924 році; видає газету «Українське слово»; діє центр відпочинку «Веселка») та Українське товариство «Відродження» (функціонує з 1939 року; друкований орган – газета «Наш клич» не виходить через фінансові проблеми; діє центр відпочинку «Калина»). Крім того, в УЦР входять Аргентино-українська асоціація випускників вищих навчальних закладів, Фундація імені Тараса Шевченка, скаутські організації «Пласт» і Спілка української молоді; жіночі організації – Союз українок Аргентини, Об’єднання жінок «Просвіта» та Спілка українських жінок, інші організації.
В Аргентині діє Єпархія Пресвятої Богородиці Покрови Української католицької церкви греко-католицького обряду (150 тисяч прихожан), яка підпорядковується УГКЦ, має кафедральний собор Пресвятої Діви Марії в Буенос-Айресі, 18 церков та 36 каплиць; видає двомовну газету «Голос Української церкви»; представлені Українська автокефальна церква (одна церква в Буенос-Айресі) і осередок Українського євангелістсько-баптистського об’єднання в Південній Америці. У 2003 році були засновані Братство Святої Софії УГКЦ та Українське євангельське християнське братство.
При організаціях української діаспори діють близько 20 танцювальних та хорових творчих колективів, найпопулярнішими серед яких є ансамблі танцю «Просвіта», «Весна», «Київ» (УКТ «Просвіта»), «Журавлі» (УТ «Відродження»), хор «Карпати» та капела бандуристів імені Тараса Шевченка. Асоційованим членом УЦР є Аргентинсько-українська торговельно-промислова палата, до складу якої входять дрібні підприємці українського походження.
При центральних відділеннях і філіях Українського культурного товариства «Просвіта» та Українського товариства «Відродження», а також при Українській греко-католицькій церкві в столиці та провінції Буенос-Айрес діють суботні школи, де вивчається українська мова і низка українознавчих дисциплін. Також курси мови викладаються при Національному університеті провінції Місіонес, Українському культурному товаристві 27-го серпня (Посадас), Почесних консульствах України в провінціях Місіонес і Чако, в Національному північно-східному університеті (Ресістенсія) та його філіях. Випускникам кафедри перекладачів іноземних мов Національного університету Буенос-Айреса надана можливість за бажанням отримати диплом перекладача з української мови.
У 2007 році на базі філії у Буенос-Айресі Українського католицького університету святого Климентія Папи, який припинив своє існування, створено Інститут української культури та освіти імені Патріарха Йосифа Сліпого (філію Львівського українського католицького університету). Головним завданням закладу є збереження та поширення серед нових поколінь етнічних українців української культури в контексті східного християнського світогляду шляхом підготовки учителів та викладачів українознавчих дисциплін в парафіях та громадських осередках українців, наукових досліджень, видавничої діяльності у співпраці з церковними, громадськими та науково-освітніми установами Аргентини, України та української діаспори. Навчальний курс викладачів українознавства тривалістю 8 семестрів тимчасово не викладається через малу кількість студентів. Проте щорічно у провінції Місіонес, куди з’їжджаються також студенти з провінцій Чако, Буенос-Айреса, Мендоси, Інститутом проводиться інтенсивний літній курс тривалістю 2 тижні зі спільним проживанням студентів у гуртожитку (загальний обсяг навчальної програми розрахований на 4 роки). За всю історію існування Інституту було проведено 24 таких курси. Наразі Інститут не має власного приміщення та функціонує на базі церковно-житлового комплексу при Кафедральному соборі Пресвятої Діви Марії Української католицької церкви (візантійсько-українського обряду) в Буенос-Айресі. Українські громадські організації діють і в інших місцях компактного проживання етнічних українців, зокрема, товариства у складі Північного угруповання УЦР у містах Посадасі, Обері, Апостолесі, Барранкерасі та Леандро Алемі провінції Місіонес, містах Ресістенсії, Саенс-Пеньї та Коронель-дю-Граті провінції Чако, місті Кордобі провінції Кордоба.
В КРАЮ ЧЕРВОНОЗЕМУ
Наступним пунктом нашого перебування в Аргентині було місто Посадос – адміністративний центр провінції Місіонес. Саме туди, як було сказано вище, 27 серпня 1897 року прибули перші українські переселенці для освоєння закинутих земель. Тоді їхній шлях до краю червонозему тривав більше місяця. Ми ж подолали 1200-кілометрову відстань літаком за півтори години.
У місцевому аеропорту нас зустрічав Юрій Баланда – представник третього покоління української еміграції до Аргентини, колишній Почесний консул України в провінції Місіонес, голова Північного угруповання Української центральної репрезентації. За його словами, у провінції мешкає майже мільйон громадян. Українська мова тут, на жаль, поволі забувається. Йому інколи навіть немає з ким нею поспілкуватися. Осередком для вихідців з України є церква Святого Василія, де служба відправляється іспанською. З українською там теж проблеми. З нинішніх прихожан її мало хто розуміє.
З цим погодився і Даниїл Козлинський, Апостольський адміністратор Єпархії Української греко-католицької церкви в Аргентині, котрий саме перебував у Посадосі з місіє і з яким ми зустрілися наступного дня. До цього він 16 років працював у бразильській Куритибі. Як зауважив владика, 100–120 нащадків українців, а також діти аргентинців щосуботи із задоволенням відвідують заняття гуртків за уподобанням, організованих церквою, де навчаються танцям, грі на музичних інструментах, конструюють тощо. На жаль, не читають українською, не співають наших пісень.
Після розмови Даниїл Козлинський запропонував нам здійснити мандрівку по Посадосу. Виявилося, що це звичайне аргентинське місто, розбите на квадрати, з рівними вулицями, що купаються у зеленому вбранні дерев, цегляними одно-триповерховими будинками (трапляються подекуди і дев’ятиповерхові споруди), численними парками і скверами.
Побували ми на набережній річки Парани. В одному місці перекинуто на протилежний бік трикілометровий міст, що з’єднує між собою аргентинський Посадос із парагвайським Енкарнасьоном.
– Жаль, що у вас немає дозволу на в’їзд до Парагваю, – бідкався владика, – а то я б звозив вас туди, познайомив із членами української діаспори, що функціонує з 1927 року. Хоча вона нечисельна (налічує майже 8000 осіб), але згуртована, дружна, береже материнську мову.
Даниїл Козлинський розповів, що більшість українців у Парагваї займається сільським господарством: вирощуванням рису, кукурудзи, пшениці та інших культур. Певна частина працює у різних державних установах країни, в тому числі на високих урядових посадах.
Перша велика група українських переселенців прибула до Парагваю з сусідньої Аргентини на початку 1930-х років під час економічної кризи в тій країні. Згодом там поселилися українські переселенці з Полісся, Волині, Галичини та Закарпатської області. Після Другої світової війни сюди прибуло кілька сотень українських біженців з таборів для переміщених осіб в Європі, а також члени української еміграції в Китаї та Маньчжурії, які вимушені були тікати звідти після встановлення там комуністичного ладу. Характерною рисою більшості українських поселенців в Парагваї є приналежність до православної церкви, а не до католицької, як у інших діаспор поза межами колишнього СРСР. На новому місці українські переселенці дали українські назви багатьом поселенням, такі, як Нова Волинь або Тарасівка, але вимушені були згодом змінити їх на іспанські назви під тиском парагвайського уряду. На початок 1950 року в країні нараховувалося близько 10000 українців.
З часом, багато їх, особливо представників інтелігенції, переселилося до Аргентини, Канади або США. Ті, хто залишився в Парагваї, все ще належать до парафій українських православних церков, але здебільшого вже асимілювалися в парагвайське суспільство. Багато з українських фермерів Парагваю досягли певних успіхів, володіють великими фермами із значною кількістю землі.
У місті Енкарнасьоні, що є центром українського суспільного життя в Парагваї, знаходиться Український громадський центр, православні та католицькі церкви. Наприкінці 1930-х років «Просвіта» організовувала тут читальні зали, бібліотеки української літератури та громадські центри. У місті також споруджений пам’ятник Тарасу Шевченку.
Більше половини українців Парагваю належать до Української автокефальної православної церкви. Близько 30 відсотків є віруючими Української греко-католицької церкви, а решта належать до баптистських, менонітських та інших церков.
– Завтра я збираюся до Апостолеса, – сказав наприкінці розмови владика. – Пропоную скласти мені компанію. Тим більше там є що подивитися. Ми, звісно, радо пристали на цю пропозицію, адже отримали чудову нагоду зустрітися і поспілкуватися з нащадками тих українців, які більше сотні літ тому прибули у край червонозему, щоб вдихнути в нього нове життя.
В дорогу вирушили вранці. Швидко дісталися околиці міста, і ось авто вже мчить автострадою до Апостолеса. За вікном пропливають чудові місцеві ландшафти, мальовничі краєвиди (мало чим відрізняються від наших українських), пасовиська, загони для худоби, поля, ліси, переліски. Відразу видно, що тут превалює хутірська система господарювання. Земля – червона. Дещо відрізняються сільськогосподарські культури, що культивуються тут, і архітектура будівель. Як правило, це одно–триповерхові будинки у містечках та одноповерхові – в селах.
Даниїл Козлинський розповідає, що морозів практично не буває, на відміну, скажімо, від Буенос-Айреса, де взимку іноді ртутний стовпчик опускається до позначки 1–3 градуси морозу. В такі дні там відміняють навчання у школі. Отже, в Місіонесі зелений травостій зберігається цілий рік, тому потреби в заготівлі кормів (наприклад, сіна) немає. Домашні тварини випасаються постійно. А ще не треба їх стерегти, бо вони вільно розгулюють по просторах. Довідавшись про це, ми щиро поспівчували нашим українським селянам, які «позбавлені такої розкоші». Адже у весняно-осінній період доводиться череду чи громадську худобу пасти і фураж на зиму запасати.
Ще одна особливість: родючий червонозем, сприятливі кліматичні умови дозволяють місцевим селянам збирати урожай два–три рази на рік. Коли ми проїжджали повз ниви, там якраз готувалися до збирання кукурудзи та зріли пожнивні культури.
Непомітно мова заходить про церковні справи. Владика розповідає, що саме в Апостолесі вперше з’явилися українські священики. Звідси вони понесли Слово Боже по навколишніх поселеннях. За останні роки Українська церква тут виховала цілу плеяду священиків, більше сотні з них успішно працюють в Канаді, США, Португалії, інших країнах, де є українська діаспора.
При в’їзді до окремих населених пунктів помічаємо невеличкі каплички. Наче читаючи наше запитання, владика з підкресленою гордістю заявив:
– Це ознака того, що тут діє українська церковна громада. У селищі Бельграно завертаємо до місцевого храму. Територія обнесена парканом. В дворі смарагдовий газон, клумби з різнобарвними квітами. Поруч з церк- вою – комплекс пам’ятників Андрею Шептицькому, Йосифу Сліпому та Івану-Павлу ІІ. Їдемо далі. Нарешті, ще здаля помічаємо на шляху дві колони з червоного граніту, що повідомляють про назву населеного пункту. Ми – в Апостолесі, переважна більшість мешканців якого – українці.
На вулиці Тараса Шевченка під’їжджаємо до величної святині – церкви Пресвятої Троїці. Приміщення зведено в 1927 році. А починали будівництво храму в 1922 році. Причому, наріжний камінь майбутньої культової споруди освятив митрополит Андрей Шептицький.
Зустрів нас отець Гнат Слободян, який повідомив, що його батько Онуфрій походить з-під Коломиї. Під час Другої світової війни він опинився в Бельгії, працював там на фабриці скла. Пізніше емігрував до Аргентини. Через кілька хвилин підійшли ще отці Гільєрмо Андрухович, Марко Гевко, Йосип Спашук. Вони розповіли про особливості своєї праці, зауважили, що при храмі функціонують дитячий садок, початкова і середня школи. Всього навчається 1100 учнів. Окрім обов’язкових дисциплін, тут проводяться заняття за різними напрямами: кухарство, інформатика, українознавство, українська мова і література.
Неподалік розташований український клуб на дві тисячі місць, де представники діаспори влаштовують різні культурно-масові заходи, дні української кухні тощо. Відвідали також музей центру української культури, яким завідує сестра Михайлина Пижук. Свого часу вона служила в кардинала Йосифа Сліпого. Нині ця вже поважного віку жінка є справжньою господинею в п’яти музейних кімнатах, де зібрані унікальні експонати, що розповідають про освоєння українцями нових земель. Тут, зокрема, багато речей домашнього вжитку, твори місцевих поетів українського походження, писанки, ікони, картини, макети храмів. Окремий куточок знайомить нас з сестрами Софронією Ерделі та Маргаритою Бендіо, які започаткували тут просвітницьке життя. На подвір’ї – фруктові дерева, барвисті квіти.
– Хотіла посадити тут ще й калину, – каже сестра Михайлина, – але, на жаль, не прижилася, хоча двічі пробувала це зробити…
Ми подякували господині за змістовну екскурсію і знову вирушили в дорогу. Через певний час дісталися міста Обери, де мешкає чимало громадян з українським корінням. Тут, до речі, знаходиться парк національних культур, в якому є і український куточок. Коли завітали до будівлі з синьо-жовтим прапором, там якраз відбувався захід, присвячений початку нового навчального року за участю хлопчиків і дівчаток та їхніх батьків. Тож присутні дуже зраділи появі українців з материнської землі, засипали нас запитаннями.
Поверталися назад вулицею України, що привела до затишного двору, на території якого розмістилися храм, монастир та культурно-спортивний комплекс. Біля приміщення монастиря нас привітав фразою: «Слава Богу!» папуга Херонін. Після цього ознайомилися з «господарством»: відвідали церкву, клуб, де займалися члени танцювального гуртка. В окремій кімнаті група дівчаток опановувала перші ази гри на бандурі, а на футбольному полі – точився безкомпромісний поєдинок за участю хлопчиків і дівчаток. Настоятель храму Андрій Коропецький показав нам рідкісні рослини, що ростуть на дбайливо прибраному подвір’ї, після чого рушили далі.
В дорозі сталася пригода. Нас зупинили поліцейські і зауважили, що потрібно увімкнути ближнє світло, порадили бути обережними надалі.
«А наші даішники вже складали б протокол за це», – подумалося. Забігаючи наперед, зазначу, що коли я розповів про це у колі знайомих після повернення в Україну, один з них зізнався, що зовсім недавно з ним трапилася така ж пригода – відкупився за 100 гривень…
