КОЗАЦТВО ЗАПОРОЗЬКЕ ОБ’ЄДНУЄ ЕЛІТУ УКРАЇНИ
Неодноразово, розмірковуючи над жертовною діяльністю козацтва Запорозького, ставиш собі запитання: чому люди вступають до цієї козацької формації, рік у рік винятково за власні кошти організовують і проводять заходи і не тільки в Україні, а й у всьому світі. Висновок один – вони вірять
Гетьману Дмитру Сагайдаку, його правильно обраній стратегії і те, що спільно можна вирішувати багато справ необхідних нашій державі. Недаремно МГО «Козацтво Запорозьке» (МГО КЗ) у своїх лавах об’єднує, окрім внутрішніх структур, ще 42 представництва у Діаспорі (за кордоном).
Головний принцип – не чекати нагород і високих посад, а просто без зайвої реклами і галасу працювати. Козаки-запорожці усвідомили свою місію у житті і в історії сучасної України. Знають, що зроблене добро ніколи не пропаде даремно, а неминуче дасть плоди. А ще, як повторює Верховний отаман України та Діаспори, Гетьман козацтва Запорозького, маршал Дмитро Сагайдак (далі маршал Сагайдак):
«Таких людей, які сьогодні є в козацтві Запорозькому, на початкових етапах утворення організації було обмаль. Їх потрібно було шукати, рекомендувати, надавати повноваження, а надалі з ними виховувати з підростаючого покоління гідну зміну».
Пропонуємо широкому загалу наших читачів фрагменти невимушеної розмови з очільниками Черкаського округу козацтва Запорозького, Представником Гетьмана козацтва Запорозького в Санк-Петербурзі і, безперечно, Гетьмано козацтва Запорозкого Дмитром Сагайдаком.
Напередодні, вони зустрілися в Генеральній канцелярії МГО КЗ, де вирішили низку організаційних питань. Зокрема узгодили план роботи Представника Гетьмана козацтва Запорозького в Санкт-Петербурзі.
Владлен ЛЕПСЬКИЙ, Головний отаман Черкаського округу козацтва Запорозького, генерал козацтва, головний лікар Черкаського обласного центру медико-соціальної експертизи:
– Черкащина – колиска державності, своєрідна пуповина козацтва України. Це добре усвідомлюють люди, які тривалий час мешкають на Подніпров’ї. Скажімо, разом зі своїми ровесниками я виріс у цьому чудовому краї. Пригадую, ще у 70-і роки минулого століття, про козацтво згадували не часто, а якщо й говорили, то хіба що на кухні, на рибалці, на березі Дніпра, на острові, у колі своїх найближчих друзів. Звісно, чули і знали ми про Холодноярську республіку. А ще Черкащина була тим регіоном, люди якого боронили свою землю від набігів монголо-татарських орд. Чигирин був гетьманською столицею, форпостом, звідки зродилася держава Україна. Відвідуючи у Каневі Чернечу гору, споглядаючи з високої могили Кобзаря бурхливі хвилі Дніпра, острови, буваючи на Звенигородщині, в Моринцях, Шевченковому, завжди відчуваєш в душі себе козаком, продовжувачем славних традицій. Тому нині, працюючи серед людей, постійно наголошуємо на тому, що відбуваємося ми громадянами України саме як козаки.
Мою сім’ю досить боляче зачепила війна. Мама народилася у 1939 році. Коли їй ледве виповнилося три роки, залишилася сиротою. 1942 року, коли у розпалі була Друга світова війна, її мама, тобто наша бабуся, була медсестрою у місцевому партизанському загоні. Періодично навідувалася до рідних, щоб побачитися з донькою.
Під час одного з таких візитів до рідної домівки за доносом сусідки вороги її схопили і на очах селян стратили.
Дідусь воював на фронті. При форсуванні Дніпра біля Запоріжжя загинув за невідомих обставин. Довго шукали очевидців тих подій, доказів його смерті, зверталися в різні інстанції. Відшукали документи вже при Горбачові. Прислали нам орденську книжку та інші нагороди.
Таким чином, залишилася наша мама сиротою. Трохи прожила з бабусею, а згодом її відправили до дитбудинку, де й виховувалася. Пізніше почала сама будувати своє життя. Закінчила кухарську школу, прийшла працювати в їдальню, де, за її словами, вперше у житті вдосталь наїлася хліба. Нині вже покійна. Важка доля випала на неї. Сумлінно трудилася, стала заслуженим працівником торгівлі. Поставила нас на ноги. Доклала усіх зусиль, щоб ми, удвох з братом, вивчилися на лікарів, приносили користь людям.
– Що вплинуло на ваш вибір стати лікарем?
– З розповідей знали, що наша бабуся була лікаркою у партизанському загоні. Тож мама дуже хотіла, щоб ми пішли стежкою рідної нам людини. Після мед-училища я навчався у медінституті імені академіка Богомольця – вищої академічної школи, де працювали відомі вітчизняні фахівці, представники видатної плеяди світил медицини – професори Василь Образцов, Микола Стражеско, Олексій Кримов, Григорій Мінх, Приймак, Краєвський, той же Микола Скліфосовський, професор хірургії Київського університету з 1871 по 1880 роки.
За професією я хірург. Після закінчення інституту почав працювати за фахом.
У жовтні 1986 року опинився в медичному батальйоні, задіяному на ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Базувалися у Горностайполі, обслуговували 26 тисяч військових, резервістів, організували операційну, де виконували різні операції, оскільки учасники ліквідації аварії отримували багато нехарактерних для того часу травм. Шпиталь обладнали у приміщенні школи. Організували все і працювали, як мовиться, «з коліс». Це вимагало багато зусиль, але ситуація не залишала нам жодного шансу на зволікання.
Пригадую один неординарний випадок. До нас доставили потерпілого в одязі, в якому він перебував на «передовій». Ми зробили операцію, а одежа залишилася в шпиталі. Тут навідався дозиметрист, який виявив, що одяг пацієнта дуже «фонив» і представляв для оточуючих велику небезпеку. Це відразу мені засвідчило, що дрібниць у нашій справі не буває. Згодом мешкали ми у Чорнобилі. Добу відпочивали, іншу – працювали в адміністративно-побутовому корпусі. Контролювали стан здоров’я військових, які працювали на даху станції (скидали уламки радіаційного графіту у зруйноване жерло реактора). Головним чином це були хлопці з Сибірського полку (Омськ, Новосибірськ).
Ми їх ретельно обстежували. Тут же були науковці з Ленінграда й Москви. У небезпечному місці хлопці могли працювати по 2–3 хвилини на день, після чого ми їх знову обстежували. Всього вони перебували в Чорнобилі близько місяця, хоча в сумі біля реактора пропрацювали, можливо, півдня.
Що ж до мене, то моє відрядження у зону особливої уваги тривало 201 день. Пізніше працював на кафедрі професора Ковальова у Києві, згодом мав хірургічну практику в Черкасах, закінчив аспірантуру, захистив дисертацію, отримав науковий ступінь кандидата медичних наук.
Звісно, перебування у зоні ЧАЕС на здоров’я справило негативний вплив. Тоді, коли мав молодий організм, фізичний стан був задовільним і нічого не відчував. Нині ж маю проблеми із самопочуттям: ліки й пігулки стали щоденною потребою. Тому й не зміг далі працювати хірургом. Але ні про що не шкодую. Комусь потрібно було бути в Чорнобильській зоні. І якщо моя робота спільно з колегами врятувала життя багатьом людям, то я недаремно живу на світі.
Згодом перекваліфікувався, займаюся імплантацією зубів (вважаю це золотим стандартом стоматології). Упродовж чотирьох років на базі військового госпіталю здійснюємо благодійну акцію «Якість життя наших батьків». Їздимо по обласних центрах України й безкоштовно ставимо імплантати та протезуємо ветеранів. У цій же акції задіяний і мій син, який очолює в Києві приватну стоматологічну клініку. Ось уже два роки він також безкоштовно імплантує і протезує колишніх фронтовиків, хоче бути корисним людям і віддати ветеранам синівський борг.
В’ячеслав ЛЕПСЬКИЙ, генерал-командор, лікар-стоматолог, кандидат медичних наук:
– Кредо нашої сім’ї – сила традицій у їх постійності. Саме цим можна пояснити, що члени родини обрали професію лікаря. Адже, окрім мене з братом Владленом та його сином В’ячеславом, до медицини долучилася і моя донька, яка навчається у медичному закладі.
Нині усі ми приносимо користь людям, займаючись стоматологією. Щоправда, більшістю питань перей-мається племінник, а я з братом допомагаємо своїм досвідом, знаннями і вмінням.
А ще ми всі не уявляємо себе поза козацтвом. Без нього не можемо жити. Долучилися до цієї справи ще з дитинства. Дніпро – потужна ріка, однак це не лякало нас: ходили на ялах, діставалися островів, шукали скарби, зокрема, золото Полуботка. Одне слово, козацька романтика нас не покидає ніколи.
Захоплення подвигами козаків вивчення і дослідження нашої героїчної історії спонукало до участі у діяльності козацтва Запорозького, прагнення творити добро для людей.
В’ячеслав ЛЕПСЬКИЙ (молодший), генерал-хорунжий, лікар-стоматолог, кандидат медичних наук, керівник приватної клініки «Брати Лепські плюс»:
– З дитинства батько Владлен Володимирович передав мені козацький дух, прищепив загальнолюдські цінності. Тож пішов його шляхом. Закінчив медичний коледж, національний медичний університет імені академіка Богомольця, вступив у клінічну ординатуру, захистив кандидатську дисертацію. Зараз практикую в клініках, що функціонують у Черкасах і Києві.
Приємно працювати, коли є порозуміння між батьками і дітьми. Я завжди можу сподіватися на підтримку і надійне плече свого батька і дядька. Відтак, відчуваю задоволення від справи, якою займаюся, з радістю несу добро людям, які звертаються до нашої клініки.
Андрій ЛОГІНОВ, адмірал-командор, Представник Гетьмана козацтва Запорозького у Санкт-Петербурзі:
– Усі свої дитячі й юнацькі роки (з дворічного віку) провів у Черкасах. То – моя мала Батьківщина, там я зростав, провів безтурботне дитинство, зустрів пору юності, сформувався як особистість, гартував характер і волю. Потім був Миколаївський кораблебудівний інститут, після закінчення якого отримав направлення у Ленінград на Кіровський завод.
Зараз я письменник, поет, знайшов себе у творчому середовищі. Кілька років тому видав роман «Дим Вітчизни, або Справа тютюн», в якому йдеться про козацтво, народні традиції. У творі чимало місця присвячено опису пори дитинства, розповідається, як ми, дітвора, діставалися островів на Дніпрі, прагнучи відшукали скарб, захований козаками. Ця книга вийшла друком у Москві, мала певний резонанс у читацьких колах, адже про козацтво у Росії пишуть і говорять дуже мало.
Книга досить швидко розійшлася. Тож зараз йдеться про її перевидання. Можливо, екранізуємо цей твір. Крім того, пишу другу частину вищезгаданого роману, видав кілька поетичних книжок та збірок оповідань.
– Як відомо ви ще й займаєтеся спортом і маєте у цьому аспекті гарні результати...
– Так, я є президентом міжнародної організації кун-фу. Багато моїх вихованців відкрили відділення за кордоном, зокрема в Молдові, Фінляндії. Здійснив кілька мандрівок за кордон. Відвідав Гаваї, Тібет, Мексику, про що опублікував нотатки. Понад 10 років був каскадером, залучався до зйомок бойовиків. Зараз – постановник трюків, де мають місце сюжети із застосуванням елементів рукопашного бою, роботи з вогнем та на висоті. Тому для реалізації своїх творчих задумів певні кошти маю.
– А як живе й діє осередок козацтва Запорозького у Санкт-Петербурзі?
– Особисто я козаком відчуваю себе ще з дитинства, адже виріс у краю, де живе дух вольності, де до сьогодні вшановують незламність і стійкість представників Козаччини.
Тож зустріч із Верховним отаманом України та Діаспори, Гетьманом козацтва Запорозького, маршалом козацтва Дмитром Сагайдаком стала для мене доленосною.
Дійсно, мешкаючи у Санкт-Петербурзі, де, образно кажучи, стільки всього пов’язано з козаками, не можна мені, українцю, байдуже проходити повз цього. Саме тому й створив разом зі своїми земляками-однодумцями осередок козацтва у Північній Пальмірі.
Козаком Запорозьким спочатку став за сприяння Головного отамана Московського Представництва Гетьмана козацтва Запорозького у Москві добродія Черноуса. А от Представником по Санкт-Петербургу – за рекомендації козацької родини братів Лепських.
Хочу сказати, що як керівник Представництва Гетьмана козацтва Запорозького з однодумцями працюю активно. А роботи тут – непочатий край. Нині відві- дуємо архіви у Санкт-Петербурзі й Москві, де знайомимося з документами про геральдику тієї вікопомної доби, відшукуємо оригінали родинних гербів козацької Старшини. Варто зауважити, що вже виявили чимало цінних паперів з цієї тематики. Нам дуже важливо дістати копії достовірних джерел (свідоцтв та інших документів), що відповідали б геральдичним канонам, служили б переконливими доказами того, що певні елементи гербів належать саме тій чи іншій історичній постаті.
Щодо архівної роботи, то варто зазначити, що на сьогодні тісно співпрацюємо з Олегом Толкушиним із Черкаської області. Ця людина по-справжньому вболіває за свій край, серйозно досліджує місцеву геральдику. Свого часу тут було видано книгу про усі досліджені й вивчені герби населених пунктів Черкащини. Тепер він хоче доповнити це видання новими матеріалами, а тому й підключив нас до цієї справи.
Крім того, за нашої участі незабаром на Московському проспекті у Санкт-Петербурзі, навпроти приміщення національної бібліотеки, буде встановлено пам’ятник Кирилу й Мефодію. А ще маємо на меті встановити меморіальну дошку в пам’ять про візит запорозь-ких козаків до Петербурга. Зараз отримали кілька ескізів, які ретельно вивчаються.
Ще одну меморіальну стелу хочемо встановити у м. Пушкіно, де колись стояла козацька запорозька сотня.
Якщо говорити про плани на майбутнє, то хочемо, щоб у Санкт-Петербурзі збереглися спогади про козаків, які зводили місто, і можна сказати, на їхніх кістках воно побудовано. Тут також залишився слід нашого Батька нації Тараса Шевченка, якого шанують і пам’ятають.
Якось запитав себе: ким був Кобзар для мешканців Санкт-Петербурга? Я побачив, де закінчив свій життєвий шлях Великий Пророк. Його поховали біля церковного храму на Смоленському цвинтарі. Після перевезення останків генія в Україну на місці могили встановили величезний камінь з написом, що тут був похований Тарас Шевченко. Звідти почався його останній шлях в Україну.
У Санкт-Петербурзі зберігається кабінет Кобзаря з видом на Неву. Тут Тарас Шевченко малював, ліпив, зачаровувався рікою і, мабуть, уявляв що це Дніпро. З усього того, як дбайливо у місті на Неві оберігають все, що пов’язано з Кобзарем, видно, що його у Північній Пальмірі поважали і шанували.
Дмитро САГАЙДАК, Верховний отаман України та Діаспори, Гетьман козацтва Запорозького, маршал козацтва:
– На козацтво тривалий час було негласно накладено табу. І зараз нам не дають заявити про себе на повний голос. Можновладці дещо побоюються, щоб бодай ми не заявили про свої претензії на владу. Хоча наша діяльність чітко регламентована Статутно-програмовими засадами та Внутрішніми Положеннями МГО КЗ. І ніяких нездорових амбіцій, які, на жаль, панують серед політиків, у нас немає. Нам же, як говорив відомий герой кінострічки «Біле сонце пустелі», інколи просто буває за державу образливо, коли окремі люди не шанують народні традиції – святині. А
дже не секрет, що одні наполегливо працюють від дитинства до старості, будують храми тощо. Інші ж нічого не роблять, зате можуть лише критикувати тих, хто прагне бодай якось прислужитися рідній Вітчизні.
Хотів би сказати, що завжди мріяв згуртувати козаків-запорожців, адже козак завжди бачить перед собою насамперед брата-товариша. Козацька демократія об’єднує весь народ України, а це запорука тому, що вона стане сильною і потужною державою.
Я не заперечую, що козаки теж є різні. Одні бажають зробити більше користі для людей, інші – пожинати плоди спільної праці, використати козацтво у своїх меркантильних інтересах. Нам же треба пройняти усіх державницькою ідеєю, усвідомити, що козаки – не просто громадська організація, а елітна структура, що має у своїх лавах фахівців різних галузей – технічних, гуманітарних, духовних… Саме тому козацтво Запорозьке – об’єднує еліту Української нації. Влада завжди приходить з обіцянками. На жаль, мало що робить. Як правило, політичні лідери месіями не стають. Натомість обвинувачують у провалі передвиборних обіцянок своє оточення, а не себе. При цьому не прислухаються до того, що пропонують їм представники «совісті нації».
Як на мене, МГО «Козацтво Запорозьке» – стабілізуючий фактор нашого суспільства, структурована формація, що має 42 представництва у світі. Одне з них функціонує у Санкт-Петербурзі, де мешкає багато українців. Тому я радий зустрічі зі своїм представником у Санкт-Петербурзі сьогодні в Києві – «матері городів руських».
Маємо допомагати один одному, сконцентровувати зусилля на досягненні спільної мети. Адже, що може бути простіше, як сумлінно виконувати свою справу у певній галузі. Скажімо, є люди, які творять добро в одній сфері, інші – у другій… У цілому ж кожен працює в інтересах козацтва і всього свого народу. Тож усім нам, як співається у пісні, треба жити для загального добра. Це – незаперечна істина.
Спілкувався Ігор КРАВЧУК
