ЖИТИ ПО СОВІСТІ
Таким є кредо Наказного отамана Тетіївського куреня МГО «Козацтво Запорозьке», генерал-хорунжого Леоніда ДАНЧУКА.
У Тетіївському районі, що на Київщині, директор комунального підприємства Київської обласної ради «Тетіївтепломережа» Леонід Данчук – поважна й авторитетна людина. Цього кремезної статури чоловіка тут шанують, рахуються з його думкою, часто звертаються за порадою. Це й зрозуміло, адже майже сорок років очолює він підприємство, що справедливо вважається одним з кращих з-поміж виробничих колективів галузі у цілій Україні.
При спілкуванні не може не імпонувати його розсудливість, творчий підхід до справи, ретельна оцінка явища, а також вироблення складових напрямів, здатних забезпечити вирішення того чи іншого питання.
– Як Вам вдається успішно вирішувати поставлені перед колективом завдання? – цікавлюся в Леоніда Івановича.
– Звісно, найперше – це добре злагоджена команда однодумців, великий досвід роботи, наполегливий пошук оптимальних шляхів реалізації намічених планів. Та головне, вважаю, треба жити по совісті. Тоді і люди тебе зрозуміють та підставлять надійне плече, і діло споритиметься.
Жити по совісті. Цю народну й беззаперечну істину Леонід Данчук перейняв від старших ще з дитячих років, коли тільки пізнавав навколишній світ.
РОДОМ З ДИТИНСТВА
Він був наймолодшою (п’ятою) дитиною у багатодітній селянській родині Івана й Теклі Данчуків, яка мешкала в селі Черепині Тетіївського району Київської області.
Сьогодні, з висоти свого уже більш як 60-річного віку він з теплотою згадує про своїх батьків, які сумлінно трудилися в місцевому господарстві (мати – ланкова буряківничої ланки, батько – бригадир будівельників). Саме вони прищепили хлопцю любов до рідної землі, працелюбність, неспокійну вдачу, ініціативність повагу, до людей.
...У 1941 році 33-річного Івана Данчука, батька Леоніда, мобілізували на фронт, Текля одна залишилася з малолітніми дочками Марією й Вірою. Попри труднощі й нелегкі окупаційні роки, усі вижили, після визволення повернулися до мирної праці. Оскільки Іван був майстровитою людиною, його направили в інженерні війська, тож наводив переправи, будував мости, різні укріплення. Коли прийшла Перемога, службу продовжили – відбудовував Хрещатик. У його підпорядкуванні було понад 150 бійців.
Саме тоді в столиці України зустрів двох дванадцятирічних хлопчаків з рідного села, потурбувався про забезпечення підлітків харчами. Пізніше, через десятиліття, вони дуже дякували Леоніду Данчуку за чуйність його батька, казали, якби не він, попухли б з голоду. Згадаймо, тоді якраз в Україні шаленів голод.
Того ж 1947 року Іван Данчук звільнився в запас і повернувся в село. Очолив будівельну бригаду і разом з іншими активно приступив до відбудови повоєнного Черепина. Невдовзі тут побудували цегельний завод, виготовивши цеглу, почали зводити нові будівлі –тваринницькі приміщення, культосвітні заклади.
Варто зазначити, що своїм сумлінням і наполегливістю ватажок будівельників завоював повагу серед односельців, був для земляків беззаперечним авторитетом. Його чесноти високо цінили тодішні керівники місцевого господарства добродій Цітульський та Іван Охріменко, заслужений працівник сільського господарства, який досяг поважного віку і нині мешкає у П’ятигорах.
Змалку Леонід Данчук не тільки милувався місцевими краєвидами (тільки одних ставків у селі налічується близько двадцяти), а й цікавився історією рідного краю. Непідробний інтерес викликало в нього те, що, наприклад, цукровий завод, окрім Кашперівці (діє й досі) та Денехівки, був також у Черепині. Виявляється, підприємство збудували першим у його рідному селі ще у 1842 році. На жаль, у 1884 році завод згорів (вирішили випалити велику кількість воронячих гнізд, але через недбалість робітників полум’я швидко охопило споруду. Врятувати приміщення від вогню так і не вдалося.
– Пригадую, – ділиться своїми спогадами Леонід Іванович, – малими ми лежали на печі, а старші вели між собою розмови про минуле села. Нерідко згадували дореволюційні роки, з теплотою відгукувалися про місцевого пана, який був справжнім господарем, дбав про своїх селян, своєчасно виплачував їм гроші за виконану роботу. Батьки казали, що за кілька днів можна було заробити грошей на придбання кашкета, певного виду одягу чи взуття. Одне слово, хто сумлінно трудився, той мав пристойний заробіток. Мали селяни також вихідні дні. Ще з тих сивих часів у Черепині дійшли до сьогодні такі поняття, як панський став, панська дорога, панський будинок.
Між тим Леонід Данчук підростав. Оскільки багатодітна родина (в сім’ї зростало п’ятеро дітей) бідувала, з малих літ долучався до праці: влітку був зайнятий на сезонних роботах. Згодом записався до духового оркестру, опанувавши гру на трубі.
Здобувши середню освіту, опинився на роздоріжжі: пробував вступити у військове училище та вищий навчальний заклад. Зрештою, опинився в річковому училищі. А невдовзі був призваний на дійсну військову службу. Потрапив на Балтійський флот, був кочегаром-машиністом, механіком. Очевидно, саме це послужило основою його вибору у подальшому житті. Прислухаючись до думки командира взводу Дмитра Катанова про те, що треба вчитися, після повернення з флоту вступив до Київського політехнічного інституту. Отримавши у 1978 році диплом фахівця, почав працювати у Тетієві майстром у комунальному підприємстві, пізніше став начальником дільниці, директором підприємства теплових мереж.
ГОЛОВНЕ МІРИЛО – КІНЦЕВИЙ РЕЗУЛЬТАТ
Ось уже майже 40 років Леонід Данчук працює на одному місці, став справжнім новатором виробництва. Очолюваний ним виробничий колектив – один з кращих в Україні.
Тут успішно реалізовуються технічні новинки й прогресивні наробки щодо впровадження передових паливно-енергетичних технологій з метою раціонального й ефективного використання ресурсів, заощадження тепла. Досить сказати, що тільки за останній період на підприємстві домоглися економії понад 35 відсотків газу, що споживається на ці цілі. А всього заощаджують за сезон понад 50 відсотків енергетичних ресурсів.
І все це завдяки трудовому ентузіазму, невтомному творчому пошуку, впровадженню у виробництво сміливих задумів. Разом з головним інженером Володимиром Бородкіним Леонід Данчук згуртував колектив тепломережі, націлив його на високий кінцевий результат, самотужки, без державних програм, що нині не діють, успішно вирішує завдання з скорочення і мінімізації витрат енергії.
– Наша команда однодумців, – каже Леонід Данчук, – успішно працює на кінцевий результат, неухильно виконує соціальний пакет, забезпечує стабільність на виробництві. Як наслідок – середня місячна заробітна плата працюючих становить 4 тисячі гривень.
ДУХ КОЗАЧЧИНИ
Окрім свої безпосередніх виробничих обов’язків, Леонід Іванович як депутат районної ради займає активну життєву позицію у вирішенні невідкладних питань щодо економічного і соціально-культурного розвитку Тетіївського краю. Небайдужий він і до громадської роботи. У 2010 році з легкої руки тодішнього заступника голови облдержадміністрації Олександра Шевченка долучився до руху козацтва. Принагідно під козацькі стяги закликав своїх побратимів з числа підприємців, фермерів, громадських активістів.
За короткий час, за сприяння маршала Сагайдака, очолюваний наказним отаманом, генерал-хорунжим Леонідом Данчуком Тетіївський курінь Міжнародної громадської організації «Козацтво Запорозьке» суттєво пожвавив роботу у напрямі патріотичного виховання учнівської молоді. Так, у школах влаштовують посвяту учнів до стану козаків, організовують різні масові акції тощо. Не випадково за підсумками 2013 року діяльність куреня в цьому напрямі визнана однією з кращих з-поміж підрозділів МГО «Козацтво Запорозьке».
Члени куреня взяли активну участь у заходах, приурочених до 25-ї річниці виведення з Афганістану Обмеженого контингенту радянських військ, під час яких воїнам-інтернаціоналістам вручили цінні подарунки.
Іншого разу Леонід Данчук познайомився з Раїсою Яновською, яка сімнадцятирічною дівчиною у грізні воєнні роки пішла добровольцем на фронт. Була медсестрою у шпиталях. Від неї довідався, що вона хотіла б мати військовий одяг. Наказний отаман Тетіївського куреня взявся за цю справу і невдовзі зробив фронтовичці бажаний дарунок – мундир полковника медичної служби.
Зовсім недавно козаки узяли участь в урочистих проводах призовників до лав Збройних Сил України. Того дня усі сорок вісім юнаків, яких призвали до армії, стали членами Тетіївського куреня МГО «Козацтво Запорозьке» і склали присягу на вірність українському народові.
Нині тетіївські козаки з тривогою стежать за перипетіями антитерористичної операції на сході країни. Вони, зокрема, організували збір коштів для придбання бронежилетів для бійців, які беруть участь у боротьбі з терористами. Останнім часом істотно зросло число мешканців Тетіївського краю, які влилися до лав борців за свободу.
– Ми маємо ще намір організувати козацький табір, де були б атрибути козацької доби, коні, – ділиться своїми планами на найближчий період Леонід Данчук. – Це потрібно для того, щоб діти опановували ази нелегкого ремесла воїна – захисника Батьківщини, вправлялися б у спритності, виховували у собі силу духу і волю до перемоги, працювали біля землі. В цьому мене підтримують не тільки козаки, громадськість, але й адміністрація району і, безперечно, наш козак заступник голови Тетіївської райдержадміністрації Віталій Бондаренко. Треба також посилити громадську активність чималого загону членів нашого куреня. Окремі з них поки що не домагаються результативності своєї роботи, малоініціативні. Думаю, що і тут ми незабаром доб’ємося істотного поліпшення ситуації. А це значить, що люди ще з більшою наполегливістю працюватимуть над вирішенням поставлених перед ними відповідальних і невідкладних завдань з метою отримання відрадних здобутків в ім’я нашої України.
Микола СЕРГІЙЧУК
