ЯКИМ СОМКО (1619–1663 )
Року Божого 1619-го в родині переяславського міщанина-купця Семена Сомка народився син, якого назвали Якимом. Згодом батьки віддали його навчатися до Києво-Могилянського колегіуму. Рідна сестра Якима Ганна стала вірною дружиною Богдана Хмельницького. Саме у родині Сомків в Переяславі переховувалися діти Хмельницьких під час початку повстання у 1648 році. Незважаючи на своє купецьке походження, Яким всіляко підтримував революційні події Хмельниччини. На початку 1650-х років бачимо його вже сотником Переяславського полку. Сотник Сомко виконував дипломатичні доручення Богдана Хмельницького, зокрема відвозив гетьманські листи до Москви. У 1658 році Яким Сомко став на чолі Переяславського полку вже як наказний полковник. Цікавий і той факт, що наступного року він разом з іншою старшиною був записаний до шляхетського стану на сеймі Речі Посполитої.
(Увазі читачів пропонуємо продовження з нового видання доктора історичних наук Тараса ЧУХЛІБА – «Гетьмани України-Русі»
Поч. читайте у №3 (44) 2012, №4 (45) 2012, №5-6 (47) 2012, №1 (48) 2013 та №6 (53) 2013
1658 році Яким Сомко підтримав повстання на чолі з кошовим отаманом Яцьком Барабашем та полтавським полковником Мартином Пушкарем проти гетьманського уряду Івана Виговського. Однак після перемоги урядових сил Сомко, побоюючись розправи, втік до Війська Донського. Наступного року невелика частина промосковських козаків вибирає його за свого наказного гетьмана. Восени 1660 року Юрій Хмельницький виступив у похід в напрямку Чуднова і призначив Якима Сомка наказним гетьманом, а невдовзі він був обраний гетьманом лівобережної частини України на раді поблизу міста Козельця, що на Чернігівщині.
Незважаючи на постійні звернення до Москви, Яким Сомко так і не був визнаний царем Олексієм Михайловичем, який не довіряв йому з огляду на те, що він приходився родичем непокірному гетьману Юрію Хмельницькому – був його рідним дядьком. Поза тим багато літописців та істориків називали нашого героя серед українських гетьманів. У Літописі Самовидця відзначалося: «А в месяце генваре 1662 року, при вступлении хана с Хмелницким за Днепр, оставленное от них в Ирклееве немалое войско козацкое и татарское Григорий Григориевичъ Ромодановский з Сомком, за гетмана правящимъ, на весне почитай все избил и город спалил. Того ж 1662 года, по светлом Воскресении, въ Козелце козаки, раду учинивши, избрали Сомка на гетманство и на верность его царскому величеству с ним присягли, которой чести желая себе и другие, найпаче Васюта, полковник нежинский, чрез Мефодия, епископа, оклеветавши у двора монаршого Сомка, да Иван Бруховецкий, бывшій слуга Юрия Хмелницкого, от запорожцов на то производимый...». В іншому літописі читаємо: «1662. Іоакимъ Сомко наказный гетманъ сталъ 1661 года, за гетмана Юраса Хмелницкого, а потом 1662 года априля 17 дня был он гетман войска его царского пресветлого величества».
РОДИННІ ЧВАРИ – ПРОТИСТОЯННЯ В ДЕРЖАВІ
Протистояння військ Польсько-Литовської держави, Московського царства, Кримського ханства та Українського гетьманату у Чуднівській кампанії 1660 року спричинила до того, що частина полків Лівобережної України не визнали владу гетьмана Юрія Хмельницького (а той, як відомо, склав присягу польському королеві) й фактично залишилися під зверхністю московського царя та наказним гетьманством переяславського полковника Якима Сомка. Ось як описував тогочасні події Самійло Величко: «Після нещасливого воєнного чину, як вище писалося, під Чудновом для великоросіян та козаків скоро прибув із Білої Церкви до Переяславля Яким Сомко. А звідомившись напевне про зраду й перехід на польський бік свого сестринця Юрася Хмельниченка, а також про згубу під Чудновом переяславського полковника Цюцюри, відразу ж назвався переяславським полковником і від товариства того полку був на тому уряді потверджений. Не бажаючи також бути під командою сестринця свого Хмельниченка і слідувати неслушній його волі, був-бо людиною розумною та статечною, лишився він незмінно на боці царської величності зі своїм Переяславським полком. За це був до часу наречений наказним гетьманом з надією й на ціле гетьманство, яке, мабуть, і не оминуло б його, коли б Фортуна не умкнула йому своєї милості. Відтак єдина матір наша Мала Росія, що була тоді пообабіч Дніпра, прийшла, через незгоду кривих розумом і марнославних синів своїх у повторний, як це було й за Виговського 1658 року, розлам і роздвоєння, адже сьогобічні, що від Переяславля, полки притрималися слушно з Сомком боку царської величності, а тогобічні, що від Чигрина, полки пішли за волею гетьмана свого Хмельниченка-нестатка».
Незважаючи на проросійські настрої гетьмана Сомка московський цар Олексій Михайлович протягом 1661, 1662 та 1663 років ніяк не затверджував його на посаді «повноцінного» українського гетьмана, хоча для того були всі підстави. Адже саме Сомко разом з своїми соратниками утримав більшість населення Лівобережної України від переходу під зверхність Речі Посполитої й постійно закликав ревно дотримуватися російської протекції. Ось як оцінював тогочасну ситуацію впливовий у політичних колах ніжинський священик Семен Адамович: «Естли де будет наказной гетман Еким Самко на Хмельницкого место гетманом, и полковник де Василий Золотаренко не будет ему послушен и будет де над ним какой умысел чинить; а естли де полковник будет гетманом, и Самко де однозначно станет какой умысел над ним чинить и с племянником своим над Васютою заодно, и на обе стороны будет великому государю неспора; а чтоб де великий государь не велел гетманство сказывать ни Самку, ни Золотаренку, покаместа утишится вся Украина, авося де обратитца под его великого государя высокую руку и Юрас Хмельницкий и с заднепровскими черкассы».
Велику тривогу в оточенні московського монарха викликали заяви Сомка щодо його бачення політичної моделі взаємовідносин між Українським гетьманатом та Московським царством. Адже він був прибічником побудови авторитарного управління Козацькою державою. Зокрема, ще у середині 1661 року у розмові з російським урядовцем Приказу таємних справ Ю. Никифоровим наголошував на тому, щоб гетьман «під рукою великого государя будучи в підданстві» над полковниками мав сильну владу, а не так як про те було ухвалено у Переяславських статтях 1659 року. Також Яким Сомко пропонував відмінити судовий імунітет частини козацької старшини та заборонити їй напряму («мимо гетмана») зноситися з царем. Тоді ж чи не вперше в українсько-російських відносинах висловлювалася думка щодо запровадження при гетьманському урядові спеціального царського представника. Сомко також постійно скаржився цареві на дії московських воєвод, які не дотримувалися Переяславських статей 1659 року. Зокрема, він вимагав виведення російських гарнізонів з Гадяча, Зінькова та Груні. Окрім того, у Москві не хотіли затверджувати Сомка на гетьманстві з огляду на ту причину, що хотіли повернути під свою зверхність Юрія Хмельницького. Також до Олексія Михайловича постійно приходили відомості з України щодо непередбачуваного характеру Якима Сомка, який постійно ворогує з іншими старшинами, зокрема ніжинським полковником Василем Золотаренком. Про це повідомляв царя у своїх листах ніжинський священик Максим.
Гетьман Юрій Хмельницький не полишав спроб повернути Лівобережну Україну під свою владу. Спочатку він намагався домовитися зі своїм рідним дядьком мирним шляхом. Зважаючи на його непоступливість і небажання уступити булаву лівобережного гетьмана, син Богдана Хмельницького домовляється з Короною Польською та Кримським ханством про військову підтримку та здійснює кілька походів на Лівобережжя. Яким Сомко за допомогою московських військ успішно протистоїть такому натиску свого родича. Лише протягом 1661 року таких між лівобережцями та правобережцями було три великих битви:
у березні – поблизу Переяслава та квітні – коло Трахтемирова і неподалік Стайок. Окрім того, відбувалися локальні сутички за Козелець, Ніжин, Березань, Бориспіль та Баришівку. Наприкінці квітня 1661 року поблизу села Бикова неподалік Ніжина відбулася козацька рада за участю Ніжинського, Прилуцького, Лубенського, Миргородського, Переяславського й частково Чернігівського полків. Більшість з учасників підтримали на гетьманській посаді Якима Сомка, однак козаки Ніжинського полку хотіли бачити гетьманську булаву у Василя Золотаренка.
Яким Сомко намагався домовитися з Юрієм Хмельницьким про його перехід на Лівобережжя та неодноразово надсилав йому листи з своїми посланцями та направляв посольства. У результаті позитивної відповіді Сомко розробив план «упокорення» Правобережної України, задля чого до її найбільших міст мали б були введені гарнізони з Лівобережжя. У разі невдачі цього Сомко навіть передбачав виведення всього населення з Правобережжя на Лівобережжя, а вздовж Дніпра побудувати великі оборонні укріплення. Задля примирення Сомко неодноразово особисто зустрічався з своїм племінником. Зокрема, такі зустрічі відбулися у жовтні та листопаді 1661 року, коли родичі зустрічалися на млиновій греблі поблизу Переяслава.
У квітні 1662 року, полки Сомка та Золотаренка разом із росіянами завдали поразки війську Юрія Хмельницького під містечком Жовнином, а в липні того ж ро- ку – під Переяславом. У серпні поблизу містечка Бужина на Черкащині відбулася битва. Наказний гетьман Сомко знову запросив на допомогу 15-тисячне російське військо на чолі з Ромодановським. Той вислав на Правобережну Україну частини під проводом боярина М. Приклонського. Ті завоювали й спалили Костянтинівку, Балаклію, Смілу й Орловець, а потім почали рухатися в напрямку Бужина. Тут 12 серпня на них напали козаки Подільського і Брацлавського полків на чолі з Юрієм Хмельницьким. Відступаючи до переправи через Дніпро, росіяни були вщент розбиті правобережцями, яким на допомогу прибули татарські загони солтанів Селім та Мехмет Гіреїв. Від смерті і полону врятувалася лише незначна частина з майже 8-тисячного російського війська. Однак ця перемога не дала змоги Юрію Хмельницькому оволодіти складною військово-політичною ситуацією в Україні, яка залишалася розділеною на два гетьманства.
Яким Сомко на чолі Переяславського, Ніжинського, Чернігівського, Лубенського та Київського полків виступив на допомогу московським військам і разом з ними розбив українсько-татарські підрозділи Юрія Хмельницького поблизу Ірклієва на Черкащині.
Тут його козаки полонили наказного правобережного гетьмана Березецького, якого невдовзі стратили за наказом Якима Сомка. Після цього війська Хмельницького разом з кримською ордою підійшли до Переяслава й кілька тижнів тримали його в облозі. Однак Сомко, який вміло керував обложеним гарнізоном, зумів відбити численні штурми свого племінника.
Самійло Величко відзначав, що «року від створення світу 7170, а від Різдва Христового 1662. Гетьман Юрій Хмельниченко був невдоволений першими вищеописаними нещасливими для себе воєнними діями проти Переяславля й Сомка. Він волочиться з численними військами, козацькими, лядськими й ординськими, й розгортає хоругви своєї несамовитості, як вище казав, по всій цьогобічній Україні на ще більші біди й розор братів своїх малоросіян, і силою прихиляє до себе тих, хто не хоче коритися з ним Короні Польській, відводячи від істини до свого блуду. Над непокірними беззаконно торжествує, нещадно їх убиває і допускає безбожно хапати й відводити їх у полон полякам й агарянам. А на Водохрещу заволікся він був аж за Ромен, місто Лубенського полку, на московське пограниччя. Однак нічого бажаного собі не здобув, тільки посіяв розор та кровопролиття серед українського люду, і повернув з усім військом до своєї резиденції в Чигрин ні з чим».
14 квітня 1662 року наказний гетьман Сомко зібрав у Козельці на Чернігівщині таємну козацьку старшинську раду. На ній були присутні полковники від багатьох полків Лівобережної України. У результаті цієї ради, як записав літописець, «Сомко при своєму владолюбстві (хоч і не був постановлений у Козельці гетьманом) почав відтоді зватися в Переяславлі цілковитим цьогобічним гетьманом і так писався у своїх листах до цьогобічних полковників та інших старших». Чернігівський, ніжинський, миргородський, прилуцький, лубенський, іркліївський та зіньківський полковники підписали спеціальний лист, в якому присягалися вірно служити своєму новому гетьманові. Пізніше дане рішення про визнання Якима Сомка було підтверджене тими ж полковниками на раді, що відбулася в Ічні.
Невдовзі бої між військами Юрія Хмельницького і Якима Сомка, якому допомагали російські підрозділи Г. Ромодановського, відбулися поблизу Кременчука, Переяслава та Березані. Самійло Величко свідчив, що «князь Ромодановський з Сомком дав військові відпочити кілька днів під Переяславлем, а тоді рушив на Хмельниченка, що стояв з військом над Дніпром проти Канева. Сюди прибув він 16 червня і завів з Хмельниченком міцний бій. Війська сильно билися зобабіч, однак, Бог так зволив, переможений і пересилений лишився Хмельниченко, так що його козацьке військо, а також польське й німецьке жовнірство, яке прислав король Казимир, більше не могло вистояти проти князя Ромодановського й Сомка і кинулося сильним, нестримним поривом у Дніпро, сподіваючись такою нещасливою навігацією врятуватися від своєї тодішньої погибелі».
ЖЕРТВА «ВНУТРІШНІХ ВОРОГІВ»
Однак, окрім протистояння з Юрієм Хмельницьким, Якиму Сомку доводилося боротися і проти «внутрішніх ворогів», спочатку це був Василь Золотаренко, який також претендував на гетьманську булаву Лівобережної України, а потім більш серйозніший противник – кошовий отаман Запорозької Січі, колишній соратник Богдана Хмельницького й наставник Юрія Хмельницького Іван Брюховецький. На чолі запорожців кошовий отаман Брюховецький прийшов до Лівобережжя й вимагав проведення генеральної ради, де б козаки і все українське «поспольство» нарешті б обрали собі єдиного правителя. Така рада, яку назвали Чорною (адже на неї прибула велика кількість «черні» – простого люду), відбулася 17 червня 1663 року поблизу міських мурів Ніжина. Як засвідчував літописець, «тоді, на тій Ніжинській раді, коли учинений був гетьманом Брюховецький, зрадливо схоплено полковника переяславського й наказного гетьмана Сомка, а з ним його друзів – ніжинського полковника Васюту, чернігівського – Оникія та деяких інших старшин, що трималися Сомкового боку,— їх відведено на ув’язнення в Ніжинський замок. І як то в лядській приказці – два коти не можуть між собою жити в однім мішку, – так і Брюховецький, обійнятий недугою злоби й гніву і ненавидячи рівного собі Сомка, легко винайшов, як старший, деякі причини, через які йому, Сомкові, більше в живих бути не дозволено».
Сомко був звинувачений Брюховецьким в тому що він зберігав у себе в канцелярії листи від прихильників польського короля Юрія Хмельницького та Павла Тетері, а також текст Гадяцької угоди 1658 року з Польщею. До Москви було відправлено лист в якому перераховувалися всі політичні провини Якима Сомка та його уряду, найголовнішою серед яких стало звинувачення в тому, що гетьман хотів будувати стосунки з царем на основі положень Гадяцької угоди. З огляду на це, Олексій Михайлович дозволив новому володарю булави стратити свого суперника.
18 вересня 1663 року разом з представниками його уряду В. Золотаренком, А. Силичем, С. Шамрицьким, О. Щуровським, П. Кильдеєм та К. Шираєм Якима Сомка було страчено на головному майдані містечка Борзни на Чернігівщині за допомогою відрубування голови – «забиті мечем посеред ринку». До Сибіру також заслали таких сомкових сподвижників: полковників С. Третяка, М. Попкевича, Д. Чернявського, генерального писаря М. Вуяхевича, писарів С. Савицького, Х. Тризнича, X. Шикія, сотника І. Горобця, братів Переяславців і Кульженків, осавула Л. Бута та ігумена Мгарського монастиря В. Загоровського.
У Якима Сомка залишилася вдовою дружина Ірина, з якою у нього було троє дітей – син Василь і доньки Галина та Параскева.
* * *
У Літопис Григорія Граб’янки читаємо: «А Сомко ж був воїном відважним і сміливим, рослим, вродливим і краси надзвичайної». Очевидно, що це й справді було так. Окрім того, Якима Сомка можна назвати одним із провідних політиків і державних діячів Українського гетьманату. У складних умовах його розділення на Правобережжя і Лівобережжя він намагався дипломатичним, а потім і військовим шляхом об’єднати дві частини колись єдиної козацької держави. Він програв у складній політичній грі своїм суперникам, однак пам’ять про діяльність Якима Сомка надовго залишилася серед українців, яскравим свідченням чого стало вищенаведене свідчення літописця.
Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук
