ОБІТНИЦЯ ІВАНА БУРТИКА

Одним з перших, з ким зустрівся у нью-йоркському аеропорту, був 85-річний Iван Буртик, виходець з Тисминецького району Iвано-Франківської області. Присадкуватий, з допитливим поглядом, тонким почуттям гумору, він якось швидко завоював довір’я й повагу до себе, запросив на гостину до затишної оселі, де відразу відчули себе, наче вдома, бо тут в усьому панував справді український дух – скрізь вишиванки, на численних картинах відтворені мотиви рідної землі, полиці заставлені україномовними книгами.

…На американський континент пан Iван прибув ще в 1949 році на студії. Трохи спізнився, тож його місце виявилося зайнятим. Мав повертатися назад, але вирішив залишитися. Почав працювати, влаштовувати свій побут. Згодом все-таки вступив на навчання, здобув відповідну освіту. До виходу на пенсію працював інспектором муніципальної системи охорони здоров’я та довкілля.

Тут він зустрів свою долю: з дружиною Ольгою прожив 54 щасливих років подружнього життя, виростили й дали путівку у широкий світ двом дочкам і синові. Усі вони мають уже свої сім’ї. Так, Любов працює лікарем, ростить двох доньок, Iрена – зайнята в парфюмерній галузі, у неї також дві доньки, син Роман – електроінженер, виховує двох доньок і сина. Ближче пізнати Iвана Буртика вдалося після спілкування з його приятелями і знайомими. Усі вони в один голос відзначали надзвичайну активність, організаторські здібності цієї непересічної особистості в громадському житті, його щиру вдачу, товариськість, невсипущу енергію, безвідмовність. Багато людей неодноразово відчували його надійне плече підтримки, хто звертався по допомогу, завжди її отримував. Йому притаманне вміння згуртувати людей, об’єднати їх навколо якоїсь ідеї й реалізувати її в конкретні справи.

В цьому, зрештою, мав нагоду переконатися і я, коли пан Iван оперативно вирішив питання організації й проведення в приміщенні Українського центру в Пассейку, штат Нью-Джерсі, презентації книги професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Сергійчука «Що дала Україна світові», що відбулася на високому рівні, викликала непідробний інтерес з-поміж представників місцевої української діаспори.

Говорячи про громадську діяльність Iвана Буртика, варто зауважити, що коло його обов’язків тут надто широке. Очолює стейтову (обласну) раду Українського конгресового комітету Америки (УККА), голова ради з оборони й допомоги українцям (РОДУ), перший заступник голови фундації Українського Вільного Університету, а також головної управи Організації Оборони Чотирьох Свобод України.

Кожна з цих організацій працює в певному напрямі і вже неодноразово підтверджувала свою значимість. Наприклад, Український конгресовий комітет Америки (налічує 73 осередки) головним чином підтримує громадське життя діаспори, українські школи. Завдяки його зусиллям 23 рази проводилися фестивалі мистецтв за участю хорових і танцювальних колективів США й Канади. До речі, одного разу гостем подібного заходу був тодішній президент США Рональд Рейган.

В останній період комітет напружено працював над підготовкою й проведенням 5 липня 2009 року традиційного свята Героїв. Цього разу до його програми увійшли заходи з ушанування 80-ліття створення ОУН, 100-ліття від дня народин провідника С. Бандери, та 50-ліття його трагічної смерті.

У програмі заходу була відправлена Служба Божа й панахиди, виголошення святкового слова. покладання вінків до підніжжя Пам’ятників Героям.

Організація Оборони Чотирьох Свобод України об’єднує 57 низових ланок. За часів Радянського Союзу її діяльність була спрямована на проведення різних демонстрацій протесту проти політики Москви щодо України, намагання таким чином вплинути на західний світ, домогтися від нього відповідної реакції на події. Нині ж зусилля членів організації зосереджені на наданні допомоги українцям в питанні безболісного переходу суспільства від тоталітаризму до демократичних цінностей. Її представники постійно відвідують Україну під час виборчих кампаній як спостерігачі на виборчих дільницях.

Як голова ради з оборони й допомоги українцям Iван Буртик чимало уваги приділяє питанням надання гуманітарної допомоги своїм землякам, співвітчизникам. Свого часу організував фінансову підтримку потерпілим від повені на Закарпатті й Iвано-Франківщині, родинам загиблих шахтарів на Луганщині. Досить помітна його участь і в успішній діяльності Української Федеральної Кредитової Кооперативи «Самопоміч», фондовий капітал якої сягає 100 мільйонів доларів.

Для Iвана Буртика не існує другорядних питань. Будь-яка справа, за яку береться, для нього важлива й головна. Такий підхід до розв’язання назрілих завдань притаманний і його найближчим друзям-однодумцям Зенону Гальковичу, Володимиру Васьківу, Стефанові Кметю, Михайлові Козюпі, Квітці Симонишину, Стефанові Журавському...

Перебуваючи за океаном, Iван Буртик не втрачав надії отримати бодай куценьку звістку про своїх рідних. Коли в 1949 році перебував у Німеччині у таборі для переміщених осіб, мав інформацію, що ще в 1946 році його батько, мати, брат і сестра були вивезені на заслання в Казахстан. Тому саме там почав шукати їхні сліди. I його пошуки були недаремними: вдалося встановити місце проживання брата Петра, зустрітися з ним. А от з іншими членами родини побачитися вже, на жаль, не судилося.

Під час відвідання Казахстану Iван Буртик мав кілька зустрічей з представниками української діаспори, до речі, третьою за величиною.

– Щоб зрозуміти цілісність цієї громади, – розповідає пан Іван, – треба мати на увазі три різні періоди та причини її поселення. Перших депортовано силоміць, інші – приїжджали добровільно, а третіх – засуджено як ворогів народу.

Особливість полягала ще й у тому, що одні, після відбуття покарання, могли повернутися на Батьківщину, інші ж в’язні – були позбавлені цього права. З невідомих причин і невиправдано забула цих людей не тільки Україна, а й, на жаль, і західна діаспора. А вони ж уже понад 250 років живуть тут і з покоління в покоління передають любов до материзни. Для України ще можна знайти мале виправдання – люди, виховані в підрадянській дійсності, не знають досі усієї правди. Але історикам та журналістам західної діаспори тут немає жодного виправдання. Щоб за 18 літ жодна особа не зацікавилася, не відвідала ще живих колишніх каторжників! Та це ж наші страдники та їхні родини, які пережили голод, холод, невільничу працю! Як можна не вшанувати тих, які впали жертвою геноциду!

Крім колишнього головного редактора газети «Вечірній Київ» Віталія Карпенка, який побував зі мною в цьому краї і написав працю «Українці в Казахстані», рідко хто відвідав земляків з матірної землі.

Як зауважив мій співрозмовник, після відновлення Незалежності України національна свідомість українців Казахстану досить швидко почала відроджуватись у громадському житті. На жаль, це тривало недовго, бо ані Україна, ані патріотична західна діаспора не зуміли підтримати його.

– Я зрозумів цю ситуацію, – провадив далі пан Іван, – коли приїхав до Караганди 1995 року. Після Богослужіння, біля церковки-бараку, подарованої німцями, зібрався натовп людей, щоб побачити американця, який говорить українською. Не буду згадувати взаємні розчулення, одначе хочу підкреслити епізод, що став поворотною точкою в моєму житті щодо українців у Казахстані. Коли літня людина стала на підвищення – усі раптом змовкли.

«Ми зібралися, – сказав промовець до мене, – щоб не тільки привітати вас, а й сказати вам також і про наші жалі. Ми пережили довголітні приниження, тортури і навіть смерть. Ми нічого не хочемо і не просимо від вас, бо нам уже нічого не треба. Зате хочемо висловити великий жаль як до України, так і до вас в Америці. Бо за чотири роки Незалежності, ніхто не тільки не відвідав нас, але навіть і не згадав у своїй пресі. А ми ж є не гірші українські патріоти, ніж ви. І просимо ось тут, в присутності всіх нас: обіцяйте, що розкажете про наш жаль, всюди, де тільки можливо…».

Запала тиша.

Я відчув, що народ чекає від мене відповіді. Не без розчулення голосно тричі пообіцяв виконати їхню волю. Цю своєрідну обітницю виконую до сьогодні і виконуватиму її доти, доки Господь мені дозволить це робити. А першою доброчинною акцією американських благодійників для українців Казахстану стало спорядження десятка контейнерів з одягом, медикаментами, книгами (винятково українською мовою) для бібліотек Павлодара й Караганди, іншими речами першої необхідності.

Іван Буртик повідав мені багато цікавого з життя українців Казахстану, з якими він нині підтримує тісні зв’язки. За його словами, вони добре розуміють, що ніхто не зможе задовольнити усіх їхніх потреб (хоч як прикро, але чимало з них ще й досі живуть у землянках). Для них важливо відчути свою приналежність до України, бути гілкою рідної материзни. Інколи добре слово вартісніше за гроші.

Принагідно хочу коротко згадати про наших перших поселенців у Казахстані. Хоча ми не знаємо точної дати початку геноциду українського народу, але такі процеси відбувались різними засобами та в різні часи. Не зі своєї волі потрапили сюди приречені на повільну смерть повстанці «Коліївщини», непокірні козаки Запорозької Січі. Тут відбував заслання Тарас Шевченко…

Після жовтневого перевороту початком грізного геноциду вважається декрет Раднаркому, який узаконює масове винищення всіх, хто не згодний з більшовицькою владою. Уже у 1923 році нараховувалося 335 таборів з 68 тисячами антирежимних в’язнів. Під кінець існування так званого «Головного Управління Таборів» (ГУТАБу), за підрахунками Олександра Солженіцина, у його смертельних жорнах одночасно перебувало 12 мільйонів в’язнів – половина з них політичних.

Людська підсвідомість самозбереження підказувала, що недолю можна пережити тільки гуртом. Тому наші співвітчизники творили спільні поселення. На сьогодні збереглося 38 назв українських сіл. З-поміж них – Кирилівка, Долинка, Малинівка, Соснівка та інші.

Вже від перших днів після розпаду Союзу повільно активізується суспільно-громадське життя, хоча ще до цього священики таємно відвідували землянки, задовольняли духовні потреби людей та наснажували їх вірою і надією на краще. Один із найвизначніших духовників, якого КДБ кілька разів арештовував та в молодому віці замордував, був о. Зарицький. Церква проголосила його святим, а РОДУ спорудила пам’ятник на цвинтарі колишнього ГУТАБу на відділенні «Мамочка». Варто наголосити, що цей цвинтар є ще одним свідком московського злочину. Влада забирала дітей від українських матерів до ясел. Малолітніми їх посилали на непосильну працю, від якої вони гинули…

Прискореному розвиткові українського громадського життя у Казахстані в 1994–1995, на думку Івана Буртика, треба завдячувати о. В. Говері, синові колишнього каторжника в Караганді, який невтомно працює для громади, та Михайлу Парипсі, котрий зорганізував 19 громад і Асамблею Українців Казахстану, що належить до СКУ. Цього розвитку неможливо уявити без єдиної україномовної газети на азійському просторі «Українські новини» та її головного редактора Тараса Черниги, який разом з дружиною присвятив цій справі своє життя.

– Останнім часом, – розповідає мій співбесідник, – західна діаспора досить активно співпрацює з українською громадою Казахстану. У цій справі РОДУ відчуває підтримку УККА. Наприклад, на кошти українських жертводавців з Америки збудовано храми для 50-тисячної громади Павлодара, 100-тисячної – Караганди, 9-тисячної – Санпаєва. Завершується зведення чудової споруди церкви у столиці Астані для місцевої 35-тисячної громади.

Крім того, збудовано три пам’ятники українським жертвам комуністичного терору на цвинтарях колишнього табору в Спаську, де перебували в ув’язненні, зокрема, владика Бутко та сестра Степана Бандери, уже згадуваному відділенні «Мамочка» – дітям і святому о. Зарицькому та жертвам табору Кінґір.

Спорудили школу у Караганді, виділяємо матеріальну допомогу вбогим та старшим, допомагаємо колишнім членам ОУН-УПА, які мали відвагу признатися у своїй причетності до національно-визвольного руху. В міру можливостей допомагаємо школам, товариствам, художнім колективам та молодіжним організаціям. Це не завжди є великою матеріальною підтримкою, зате в моральному плані вона важить багато. Одним з найбільших досягнень Іван Буртик вважає те, що після одинадцятирічних намагань, нарешті, за сприяння голови СБУ Валентина Наливайченка західна діаспора отримала з архівів КДБ списки репресованих українців, які вже шість місяців друкуються в газеті «Національна трибуна» (по 200 прізвищ на тиждень), що виходить у Нью-Йорку.

Пізнавши Тараса Шевченка, казахи полюбили українців. Його творча праця, вважає Іван Буртик, витворила у казахів почуття гордості за свою націю і прагнення до незалежності. Адже тільки впродовж 1930–1931 років тут відбулося 272 антирадянських виступи, що їх жорстоко придушила радянська армія. Мій співрозмовник із великим задоволенням відзначає, що вдячні казахи, вшановуючи геній Кобзаря, на місці фортеці збудували місто, назвавши його Форт Шевченка. У ньому знаходиться музей нашого Пророка і пам’ятник. У колишній столиці Алматі також споруджено пам’ятник Шевченку і музей, де зберігається майже 200 картин з його творчого доробку. Свого часу Академія Наук Казахстану видала переклад «Кобзаря» та збірку його творів, а кіностудія створила фільм про його життя.

Крім того, казахські письменники переклали на свою мову твори Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Бажана, Олеся Гончара та інших українських майстрів слова. У свою чергу, праці казахських просвітителів Абая Кунанбаєва і Джамбула Джабаєва та інших побачили світ у перекладі на українську. Ще більше посилили дружбу між народами каторжники-бандерівці, яких казахи вважали героями свободи. Дуже часто, коли скажете казахові, що ви – українець, він відповість: «харашо, ви – бандєровець». Треба наголосити, що політика уряду і Президента цієї країни щодо українців є досить прихильною. У Казахстані функціонує Асамблея Народів, до якої входять представники всіх національностей, у тому числі українець Михайло Парипса, головна ідея якої – зміцнення співдружності народів держави. В Астані є державна школа різних національностей, включно з українським класом. Є також 9 недільних шкіл українознавства та одна гімназія в Астані, яку допомагає утримувати уряд.

Повідавши це все, Іван Буртик не без гордості показує мені чисельні відзнаки і нагороди, яких його удостоїли уряд Казахстану, українська громада в цій країні, церква за велику подвижницьку діяльність.

– Чому потрібно допомагати українській діаспорі у Казахстані? – запитує він мене і, не дочекавшись відповіді, сам тут таки відповідає.

– Тому, що, по-перше, це є українські патріоти і їхні діти, які своїм життям і повстаннями започаткували розвал імперії зла та відродження української незалежності. По-друге, завдяки природним багатствам Казахстан має великий економічний потенціал і світле майбутнє. А якщо тут існуватиме об’єднана чисельна українська спільнота, вона матиме значні політичні впливи на державну політику, що стане підтримкою й допомогою Україні на її шляху зростання до світової потуги.