«ТЕБЕ Я ЛЮБЛЮ І ЛЮБИВ УКРАЇНУ…»
Небесна Сотня... Кожен з них – справжні герої. Вони жили поруч з нами і виявилися найкращими, котрі в найважливіший момент не злякалися і пожертвували собою заради кращого життя усіх.
Основне завдання для всіх нас, для свідомих українців, у тому, щоб не забути героїв і своїми діями зробити так, щоб їх смерті були немарними, щоб життя в нашій країні стало кращим, щоб ми могли любити свою країну і пишатися нею.
Ми продовжуємо знайомити наших читачів з героями Небесної Сотні. Герої не вмирають!
Невеличка, але затишна світлиця у двокімнатній квартирі на четвертому поверсі типового п’ятиповерхового будинку у мальовничому куточку древнього Вишгорода.
– Ось тут мешкав наш Ігор, – важко зітхаючи, мовила згорьована Надія Степанівна Пехенько, і тут же додала. – Знаєте, я нічого не міняла в кімнаті, все залишилося, як і тоді, 18 лютого, коли він поїхав на Майдан…
Оглядаю кімнату, намагаюся ближче пізнати світ Ігоря Пехенька, яким він жив до тієї трагічної миті, коли обірвалося його життя…
На полицях – численні книги, за якими неважко зрозуміти уподобання читача. На видному місці твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, Григорія Квітки-Основ’яненка, Олександра Пушкіна, Віктора Суворова, Оноре де Бальзака, Льва Любимова…
А ще – цікавився історією, археологією, античним світом, міфологією, ну й, звісно, сучасним життям (поруч з книгами – публіцистичний журнал «Український тиждень»).
– Зачитувався він допізна, – розповідає мати, –нерідко казала йому: «Сходи на вулицю, погуляй», однак не зважав на такі пропозиції.
Крім того, учив самотужки польську й італійську мови.
«Навіщо тобі це», – запитувала.
«У житті знадобиться», – відповідав бадьоро.
Видно, збирався побувати за кордоном, оскільки полюбляв мандрувати. За словами Надії Степанівни, коли Ігор навчався у старших класах, постійно їздив до Криму на розкопки у складі археологічної експедиції. А ще дуже тяжів до музики, відвідував музичну школу по класу баяна й арфи, був членом танцювального гуртка. Особливо любив класичну музику. Останнім часом часто вмикав її в кімнаті й замислено слухав.
На полиці мою увагу привернула книга «Історія кінноти».
– Ігор дуже любив домашніх тварин, зокрема коней, – перехопивши мій погляд, каже Надія Степанівна. – Пригадую, канікули проводив у тітки Ольги в селі Конищеві Муровано-Куриловецького району, що на Вінниччині. Був комунікабельним, доброзичливим, товариським, а тому швидко став своїм серед місцевих ровесників, з ними пропадав на лужку, де випасалися колгоспні коні, катався на них.
До речі, вже пізніше, коли став дорослим і працював у цирку, з великим задоволенням доглядав за кіньми. Небайдужим був і до спорту: взимку залюбки катався на ковзанах, влітку плавав, бігав, багато мандрував, осідлавши велосипед. Після закінчення середньої школи знову поїхав у Крим на розкопки. Повернувся восени, а через якийсь місяць по тому був призваний на військову службу. Упродовж 1988–1990 років служив у внутрішніх військах на Уралі (Солікамськ).
Довелося пізнати «дідівщину», приниження, його обзивали «інтелігентиком», насміхалися. Але юнак не зламався. Служив кінологом, тому мав можливість уникати «нестатутних відносин» з старожилами.
– Повернувся додому ще більше загартованим і замисленим. – продовжує Надія Степанівна, – пішов працювати, став нас підтримувати матеріально. Між тим чоловік переніс інсульт, тривалий час хворів і помер у 58-річному віці.
Незабаром Надія Степанівна з сином розміняли велику київську квартиру на крихітну однокімнатну в Києві – для Ігоря, і двокімнатну у Вишгороді – для себе.
Через деякий час у Надії Степанівни з’явився новий чоловік – Федір Сливканич, який швидко порозумівся з Ігорем, разом вирішували домашні справи, працювали на дачі, доглядали за грядками. Сталося так, що згодом Ігор теж переїхав до Вишгорода. Останні чотири роки Надія Степанівна з Федором Федоровичем мешкали в одній крихітній кімнатці, Ігор – в іншій.
– Коли Янукович прийшов до влади, син дуже переживав. – розповідає мати. – З сумом констатував, що це завдасть Україні непоправної шкоди. Останнім часом Ігор працював у готелі «Либідь».
29 листопада 2013 року, згадує мати, увечері зателефонував додому, сказав, що після роботи загляне на Майдан, подивиться, що там і як. Але вдома з’явився лише наступного дня увесь у синцях.
Пізніше рідні довідалися, що він був серед молоді, яку жорстоко побили «беркутівці», і разом з іншими знайшов прихисток у Михайлівському Золотоверхому соборі.
Підлікувавшись, Ігор приходив на Майдан практично щодня. А на початку лютого 2014-го взагалі звільнився з роботи, записався до складу 3-ї сотні, яка охороняла барикади біля Будинку профспілок поруч з монументом Архистратигу Михаїлу.
…18 лютого, побувавши вдома, вкотре поїхав на Майдан. Пізніше, того ж дня, Надія Степанівна розмовляла з сином по телефону, не підозрюючи, що востаннє чує його живий голос. Він просив не хвилюватися, обіцяв, що все буде добре.
Пізніше на стурбовані дзвінки матері телефон не відповідав. Виявляється, Ігор його вимкнув і залишив у наметі, щоб не відволікатися, а, може, щоб не тривожити рідних.
У ті тривожні дні син двічі приходив до матері уві сні: спершу начебто вони зустрілися в метро, потім Надія Степанівна побачила тільки темний силует. Зачувши недобре, жінка кинулася на пошуки. На допомогу їй прийшли друзі Ігоря Дмитро й Ірина Киршкови та приятель Ігор з подругою Світланою.
Саме вони 22-го числа виявили його в морзі, зателефонували згорьованій матері і повідомили про непоправне. Пізніше очевидці розповіли, що біля намета в Ігоря Пехенька снайпер випустив чотири кулі…
На медальйоні «Небесна сотня на варті» виведені зворушливі рядки:
«Мамочко, вибач, за чорну хустину,
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю і любив Україну,
Вона, як і ти, була в мене одна…
Героям слава!».
Слова ці адресовані матері Ігоря Пехенька, матерям усіх тих, хто поліг за світле майбутнє і процвітаючу Україну.
…24 лютого поточного року автор цих рядків перебував на Майдані Незалежності і став свідком того, як під журливу мелодію пісні «Пливе кача по Тисині…» у виконанні гурту «Піккардійська Терція» присутні прощалися з героями Небесної сотні, у тому числі й Ігорем Пехеньком.
Про це я сказав Надії Степанівні.
– А він же збирався того дня піти до стоматолога, – з розпукою мовила вона, – а пішов у сиру землю… У кімнаті, де вже тривалий час замість класичної музики поселилися сум і біль, запала гнітюча тиша…
Микола СЕРГІЙЧУК
Світлини з родинного альбома Пехеньків
