НА СТОРОЖІ ЕКЕХІРІЇ
Кожне інтерв’ю, яке я готую до публікації, має свою передісторію. Вони різні й цікаві по-своєму, хоча більшість з них залишається за кадром. Те, що передувало розмові з нашою славною гірськолижницею, олімпійкою Богданою МАЦЬОЦЬКОЮ, не можна не згадати, бо воно є фоном грандіозної і величної картини, написаної перстом її величності Історії для майбутніх поколінь і вічності.
– На моє переконання найблагороднішими рисами людини є мотивована високими ідеалами здатність до дії та самопожертви.
– У кожного з нас ще свіжі спогади про криваві події на Майдані, коли кращі представники нашої Нації надзусиллям волі і ціною власних життів не дали Україні впасти у прірву, яку для неї приготувала путінська Росія зі своїми комуно-бандитськими лакузами.
Після перших жертв стало зрозуміло, що кримінальна влада Януковича, паралізована тваринним страхом утратити все награбоване, – не зупиниться ні перед чим. Сили були нерівні. Проти озброєних до зубів пригодованих силовиків, найманців кліки Януковича, вийшли нескорені, ті, в чиїх генах тече козацька кров. Голіруч, прикриваючись лише нашвидкоруч зробленими щитами, одягнуті, хто в чому, різного віку, україномовні й російськомовні, українці й білоруси, росіяни й вірмени, але всі з синьо-жовтими стрічками на одязі – вони йшли на прю.
Важко передати словами той гнітючий настрій, який не покидав ні вдень, ні вночі.
Найкращим місцем, де можна було його позбутися, був сам Майдан. Там панував дух перемоги і відчайдушна, навіть зухвала зневага до небезпеки. Майдан нагадував великий мурашник. Всі працювали. Без роботи ніхто не сидів. Кожен знав, що має робити. Такого ентузіазму я ще не бачив. Одні, чомусь переважно молоді дівчата, готували коктейлі Молотова. Спершу обличчя ховали, а потім набридло. Багато рук потрібно було для заготовлення бруківки, – зброї пролетаріату. У казанах готувалася їжа. Переважно – це традиційний козацький куліш. Тим, хто приходив як на екскурсію, – відразу ввічливо пояснювали, що це не місце для фотосесії: або працюй, або йди геть. Бажання повалити бандитський режим, воля до перемоги були такими потужними, що все, що відбувалося навколо: палахкотіння шин, вибухи газових гранат, постріли снайперів, зойки поранених – сприймалося як ні з чим незрівнянний, величний Гімн Свободи. Там втрачалося відчуття окремішності – все злилося у величну симфонію Революції Гідності.
Мимоволі запитуєш сам себе: Свободо, що ти за цінність така, що за примарне володіння тобою людина готова на все? Чому ти, як той ненажерливий Молох, поїдаєш найкращих, найвідданіших своїх лицарів, хоча і даруєш їм безсмертя і славу? Але яка користь тим, хто гине за тебе, за одне це солодке слово, не пізнавши тебе? А, можливо, ти найбільша вигадка людства, чи жорстокий жарт богів? І все-таки, це щось не те. За чужі ілюзії чи примхи люди не ризикували б своїми статками, не віддавали б життя впродовж століть. Рано чи пізно омана спала б з очей.
Очевидно, ти найпотаємніший, найдорогоцінніший атом нашої сутності, який дає можливість вирватися за межі буденності, безцінний скарб, зазіхання на який заливає обличчя кров’ю і робить умовностями навіть Заповіді Божі. А, можливо, ти неопалима купина?
Ці всі ірраціональні думки крутилися в голові коли тиснув на кнопку телекамери REС, а вона вже фіксувала все. Касети відразу, не переглядаючи, віддавав на телеканали.
Сам особисто уникав дивитися як свій відзнятий матеріал, так і телевізор. З екрану все виглядало значно трагічніше і безпросвітніше. Але рука все-таки тягнулася до пульта.
Увімкнув. На екрані була Богдана Мацьоцька зі своїм батьком-тренером паном Олегом.
Можливо, здобула медаль і хоче поділитися радістю, майнула думка. Але ні, на вродливому обличчі Богдани була втома, стурбованість і водночас рішучість. Суть повідомлення наших олімпійців полягала в тому, що вони припиняють виступи на Олімпіаді в Сочі, на знак протесту проти злочинних дій влади Януковича.
Трішки пізніше була офіційна заява:
«Ми, члени Національної олімпійської збірної команди України: Мацьоцька Богдана та Мацьоцький Олег, вкрай обурені останніми діями Президента України В. Януковича, який замість того, щоб вирішити конфлікт переговорами з Майданом (чого ми до кінця сподівалися, їдучи на Олімпійські ігри в Сочі), потопив найостанніші надії Українців в крові, порушивши при цьому одвічний принцип Олімпійських ігор – Мир під час їх проведення.
На знак солідарності з борцями на барикадах Майдану, та протестуючи проти бандита-президента і його холуйського уряду, ми відмовляємося від подальшого виступу на Олімпійських іграх в Сочі 2014 року.
Вічна пам’ять полеглим героям за Волю України!
Слава Україні та її Героям!!!».
Майдан… Ти не територія в центрі столиці, ти там, де б’ються в унісон серця справжніх українців і лунає: «Слава Україні! Героям слава!».
Ось і наша юна спортсменка самотужки створила Майдан у російському Сочі. Та ще й який. Заяву розповсюдили всі провідні телеканали світу. «Янукович як мінімум повинен сидіти в тюрмі, – безапеляційно і сміливо заявила Богдана. – За всі невинні життя, котрі він забрав. Життя людей, які мирно прийшли відстояти свої права». Вчинку наших олімпійців аплодувала вся Україна і світ. Але потрібно було зрозуміти й інше.
Все життя Богдани – це підготовка до найвищого спортивного форуму – Олімпіади. Виступити і перемогти. Ця мрія додавала сил, важкі і виснажливі тренування впродовж років робила насолодою, а великі перепони робила непомітними. Ніхто жодним чином не дорікнув би, якби Богдана продовжила виступ. Але вона не могла. Є щось вище, ніж особистий успіх. Хоча, здогадуюся, прийняти таке рішення було нелегко.
На щастя, Богдана Мацьоцька встигла виступити у двох видах: посіла 43-є місце в гігантському слаломі й 27-е в супергіганті, ввірвавшись в еліту світового гірськолижного спорту. Але попереду мав бути виступ в її улюбленому виді – слаломі, і результат очікувався ще кращим. Та не склалося…
КОСІВ. КВІТЕНЬ МІСЯЦЬ
Є такі містечка в Карпатах, самі назви яких звучать, як пісня: Вижниця, Кути, Верховина і, звичайно, Косів – перлина гуцульського краю. Попередньо я зателефонував Богдані і ми домовилися про зустріч. Приїхав, як і належить, трішки заздалегідь. Ранок. Синє-синє і глибоке небо, яке буває тільки в Карпатах. Напоєне запахами гір повітря. Проїхав місток через річку Рибницю. Зупинився неподалік ресторану «Водограй».
Невдовзі помітив авто, яке різко повернуло на стоянку. Це – вона. Так може водити автомобіль тільки гірськолижниця. Я не помилився.
Привіталися. Дівочий, але водночас не імпульсивний, а впевнений потиск руки, гарно поставлений голос і гарні манери, спокійні і врівноважені рухи. Враження, що переді мною не спортсменка, а випещена аристократка.
Я запропонував, за звичкою, десь випити кави, потім подумав, що спортсмени, очевидно, кави не п’ють і змінив меню: «Тобто соку». Соки я не люблю, але заради такої зустрічі міг випити навіть картопляний.
З’ясувалося, що все ще зачинено.
– Поїхали на стадіон, – запропонувала Богдана.
– Логічно, – подумав. Адже сам гостей запрошую в редакцію або на телестудію. Погоджуюся з Сервантесом, що немає нічого кращого, як людське спілкування.
– Богдано, відомо, що є три чинники успіху: природні дані, праця і щаслива зірка. Чи погоджуєтеся ви з цією тріадою?
– Щасливою зіркою є мої батьки, які присвятили мені все своє життя. Вони стали моїми першими спонсорами. Мати їздила працювати за кордон і як могла фінансувала мене. Тепер зможу повернути їй хоч трішки боргу, хоча, безперечно, батькам ніколи не повернеш всього, що вони зробили. Окрема розмова про батька. Його частка у моєму успіху левова.
– Дуже приємно, що ви так тепло відгукуєтеся про батьків. Розкажіть про свого батька і тренера пана Олега детальніше.
– Батько закінчив інститут фізичної культури. Працював у Косівській школі вчителем фізкультури. Його улюбленими видами спорту були баскетбол і гірські лижі. Пам’ятаю, коли ще була маленькою, він тренував баскетбольну команду. Згодом вирішив і мене дати, як кажуть, на спорт. Самостійно мене тренувати вирішив не відразу, а тільки після того, коли уважно подивився, як я займаюся на уроках фізкультури. Можливо, порівняв з іншими і прийняв для себе рішення зайнятися мною особисто. Мала шість років, як одного щасливого ранку Святий Миколай приніс мені цілий комплект лиж.
Першою незабутньою трасою став горбик біля нашої хати, з якого я почала з’їжджати. Батько помітив у мені задатки. Хоча, відверто кажучи, я себе не переоцінювала. Забігаючи наперед, скажу, те, чого я досягла, – це насамперед завзяття і титанічна праця. Переконана, що кожен за умови наполегливості і правильного тренування здатен добитися гарних результатів. Це щодо другого пункту вашого запитання.
Далі з лижами я вже не розлучалася. У Косові є підйомник. Але він не працює і двох місяців, протягом зими звичайно. А тренуватися потрібно. І ми з батьком знайшли вихід, хоча простим його не назвеш. У селі Бабині, що біля Косова, на Хомицькому хребті є гора. На ній завжди взимку сніг, бо його надуває вітер. Ми долали не один кілометр, щоб тільки добратися туди. А потім починалися тренування. І так фактично щоденно після третього уроку ми долали такий маршрут. Я тоді була тільки в третьому класі. Мені це подобалося. Знайомі це бачили і намагалися переконати батька, що в нього нереальні ідеї і що він просто мучить дитину. Ми на це не зважали. А я вірила йому безоглядно.
До речі, навіть тепер, коли мої досягнення незапереч-ні, старші знайомі при зустрічі знову заводять ту ж, наперед відому співанку: «Йой, йой, як тебе ганяли». Ті зимові холодні дні сьогодні відгукуються дуже теплими спогадами.
А вже влітку, аж до осені, приходив час роликів. Батько ставив якісь патички, що замінювали прапорці, які потрібно було оминати. Просто і геніально. Всі люди на річку, а я до Інституту прикладного мистецтва. Там були сходи і росла чудова травичка. Уявіть сцену. Я в купальнику і на лижах натхненно відпрацьовую слаломні перестрибування з повороту в поворот. Неважко уявити реакцію людей. Потім звикли.
Я б злукавила, якби сказала, що це мені надзвичайно подобалося і, окрім тренувань, нічого іншого не прагнула. Хотілося погратися з дітьми. Піти на цілий день на річку. Але усвідомлювала, що потрібно робити саме те, що роблю. І це себе виправдало. Десь у років тринадцять-чотирнадцять я вже відчула красу спорту і його смак. Одночасно з’явилася впевненість і переконання, що це все недаремно.
– Ви про мене ще всі почуєте, – повторювала собі я.
Тепер це навіть смішно згадувати: перемог не було ще жодних, але внутрішній голос підказував, що вони не забаряться.
– Не обманув?
– Ні. Пам’ятаю перші змагання на горі Михалково. Я перемогла, незважаючи, що участь брали діти, старші за мене. Вручили мені, чи то шампунь, чи якийсь глечик. Це не важливо. Головне – я найкраща.
Це був лише початок.
Уже у п’ятнадцять років я виграла юніорські змагання в Австрії. Мене це надихнуло й окрилило.
– Наскільки мені відомо все ваше спортивне життя – це долання тих перепон, які не повинні були б бути у державі, яка піклується про тих, хто приносить їй славу і престиж. На це ви витрачали багато сил і емоцій, які потрібні для тренувань і виступів. То ви їдете на змагання до Італії на «Жигулі», а то взагалі автостопом по країнах Європи. Розкажіть про ці пригоди.
– Так все і було. У 2001 році з якоїсь причини нам у Федерації неправильно відкрили візу. Перед цим нас запитали, як ми будемо добиратися. Ми сказали, що з Чернівців до Італії поїдемо автобусом, з так званими туристами-заробітчанами. Отже, ми проїхали угорсько-австрійський кордон, після чого нас висадили. Сказали, що у нас віза для авіаперельотів, ввічливо пояснили, що до Італії ми можемо добратися тільки через ті країни, які не межують з Італією. Тобто через Німеччину, Норвегію, Фінляндію чи ще якусь.
У нас в кишені всього 200 доларів. Стоїмо на австрійському кордоні і міркуємо, що ж його робити. Рішення прийшло само собою. Взяли таксі і почали доганяти автобус. Пам’ятаю, в Австрії нас застала ніч. Познайомилися з білоруським далекобійником. Заночували у його фурі. Світ не без добрих людей. Врешті, добралися до Флоренції. Була четверта ранку. Сонні організатори повідомили, що змагання будуть не тут, а в Альпах. А це ще кілометрів 500 в інший бік від Флоренції.
– А ми про це всіх повідомили, – виправдовуючись, сказали вони. Річ тільки в тім, що нас про це ніхто не повідомив. Зрештою, на змагання ми все-таки потрапили в компанії самих організаторів, які теж туди їхали. Доля знову не зрадила. Хоча таких сюрпризів могла б і не дарувати.
Ось такі головні фрагменти спогадів, які залишилися в пам’яті. Зреш-тою, я все це сприймала як велику пригоду.
– Попереду була Олімпіада 2010 у Ванкувері. Навіть потрапити туди, це вже неабияке досягнення. Як ви взяли цю вершину?
– Як завжди: через неймовірні труднощі на шляху до зірок. Але моїм життєвим кредо є вислів Фрідріха Ніцше: «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими».
Було дуже багато перепон, але вони тільки мобілізовували і загартовували.
За три роки до Олімпіади з’явилася гідна конкурентка в особі Анастасії Скрябіної. Батько її – заслужений тренер Росії й України Ігор Скрябін. Він виховав багато гірськолижників. Зокрема, його син Микола – учасник трьох зимових Олімпіад. Дочка Анастасія свого часу з мамою виїхала до Канади. Склалося так, що вона ще й мешкала поблизу Ванкувера. І ось вона вже у збірній.
Я сприйняла це як позитив. Між нами була здорова конкуренція, яка пішла на користь обом. Інтрига залишалася майже до самого відбору. Адже місце у збірній було одне. Зрештою, до Ванкуверу поїхали обоє. Олімпіада – це свято душі. І не лише для глядачів, а й для спортсменів. Було море вражень, емоції зашкалювали. Залишилися незабутні спогади і неоціненний досвід.
– І, нарешті, вікопомна Олімпіада-2014 в Сочі.
– Коли стало відомо, що Олімпіада буде проходити в Сочі, ми з батьком трохи засмутилися. Росія не братня для нас країна. І їхати туди – не найкращий варіант. Але спортсмени на те і спортсмени, щоб закривати очі на такі речі, вгамовувати власні симпатії чи антипатії. Як трапилося, так трапилося. Це вже залежало не від нас, і ми зосередилися повністю на нашому вис-тупі. Передчуття були не найкращі.
– Як проходила підготовка. На Заході, приміром, на одну людину такого рівня, як ви, працює ціла команда.
– Всю команду мені замінює батько. Він, як ніхто, знає мене: мій раціон харчування, допустима кількість навантаження, оптимальний графік тренувань тощо.
Звісно, в інших спортсменів є психологи, масажисти, дієтологи. Дуже важливо мати спортивного лікаря. Він знає твої болячки і може надати дуже багато корисних порад.
Та про що мова? Банальна, здавалося б, річ. Я занедужала перед самою Олімпіадою в Сочі, але потрібно було проходити допінг-контролі. Елементарно не знала, чим мені можна лікуватися і чи не будуть ці ліки кваліфікуватися, як допінг. І немає до кого звернутися за професійною консультаціє. В результаті – я не лікувалася зовсім. Досі відчуваю наслідки. Тільки в Сочі був лікар в олімпійській збірній, до якого можна було звернутися з цією проблемою. Гігантський слалом стартувала під час курсу лікування антибіотиками.
Повертаючись до підготовки, зазначу, що кошти на неї потрібно було шукати самій.
Користуючись нагодою, хочу подякувати двом моїм спонсорам і чудовим людям: Голові правління компанії «Прикарпаттяобленерго» Олександру Олександровичу Бубену, який повірив у мене, сподіаюся, що я його не розчарувала та Олександру Леонідовичу Шевченку, генеральному директору ТК «Буковель», який надає мені можливість відновлюватися і тренуватися в цьому чудовому туристичному комплексі. Вони мене дуже виручають. Низький їм уклін.
– Як розпочалася сочинська епопея?
– Насамперед хотіла б зазначити, що більшість гірськолижниць, яка приїхала на Олімпіаду, вже мала перевагу. Річ у тім, що напередодні в Сочі проводилися змагання за кубок світу та кубок Європи. Тобто спортсмени вже випробували трасу. Я ж її бачила вперше.
Мала виступати у трьох дисциплінах: супергіганті, гіганті й слаломі. У двох дисциплінах я виступила. Саме у супергіганті взагалі несподівано вдало. Чесно кажучи, такого високого результату ніхто не чекав. Виступила в гіганті і розпочалася підготовку до слалому. Це моя улюблена дисципліна. А тут у Києві почалися, це 18 і з
19 на 20 лютого, розстріли мирних протестувальників. Ми з батьком цілу ніч не спали. Вранці одягнули чорні траурні стрічки. Нас з оргкомітету попросили їх зняти, мовляв, ми підставляємо всю команду. Мотивували тим, що згідно з Хартією – Олімпіада поза політикою. Але вони забули, що ще з часів давньої Греції під час олімпіад припинялися війни і встановлювалося священне перемир’я – ЕКЕХІРІЯ. Хто дозволив Путіну і Януковичу в мирний час вбивати людей? Таке слово, очевидно, невідоме ні Януковичу, ні його «крестному отцу» Путіну.
Отже, 21 числа я мала виступати у слаломі. Ми з батьком одночасно дійшли думки, що, незважаючи на важкі чотири роки підготовки, від подальшого виступу відмовляємося. Особисте відійшло на задній план. Які можуть бути виступи та ще й у ворожій країні, коли твоя Батьківщина захлинається у крові!? Якщо ми не маємо права переживати і реагувати на те, що відбувається в нашій країні як олімпійці, то ми відмовилися бути олімпійцями, але залишилися Українцями. Чомусь думають, що одна людина нічого не змінить, але якщо буде так думати кожен, то дійсно нічого ніколи не зміниться. У Фейс- буці ми написали, чому прийняли таке рішення і налаштувалися повертатися додому. Звернулися до оргкомітету з вимогою транспортувати нас на Батьківщину. Залишатися там було нестерпно.
Вони мали необережність залишити нас в Сочі. І тут почалося. Такого резонансу від нашого вчинку ми навіть не очікували. Провідні телеканали світу мало не стояли в черзі, щоб взяти інтерв’ю. Не було часу навіть попоїсти. Правда, не дуже й хотілося.
Не буду кривити душе, моєю мрією було потрапити на шпальти газет, телеекрани, але я не думала, що це трапиться саме таким чином.
– У вас, Богдано, високі досягнення. Та й вік дозволяє виступи принаймні, ще на двох Олімпіадах. Тобто все тільки починається.
– На двох не на двох, а ось на одній – це точно. Зараз проходжу реабілітаційний період. Я відпочиваю. Але вже скоро почну втягуватися в режим.
Є досвід, є впевненість. І не обмежую себе тим, щоб потрапити лише скажемо у двадцятку.
Хочеться вірити, що держава змінить свій підхід до спорту. Але і сьогодні у федерації залишилися ті самі люди, які дивляться за грошима, а не за талантами. За моєї пам’яті «поховано» багато талантів, яких потрібно було фінансувати, але ніхто не напружувався. І це сумно.
Мені ніколи нічого не падало з неба. Все доводилося здобувати важкою працею. Це, можливо, моя карма. Але я і за це вдячна долі.
Від редакції.
Дорога від Косова до Києва не така вже й близька. Був час осмислити розмову зі звичайною і водночас незвичайною дівчиною Богданою. Найкраще розмірковується за кермом автомобіля, коли за вікном змінюються краєвиди. Ось уже Кути, переїхав міст через Черемош, а це – Вижниця, а ще через хвилин двадцять – уже рівнина. Зупиняюся. Махаю рукою на прощання горам. Знаєте, вони дійсно сині. Чекайте на мене – обов’язково повернуся, адже я без вас не можу!
Попереду ще п’ять областей.
Обмірковую зустріч. Я збагнув, що доля Богдани Мацьоцької, як доля України. Постійна безкомпромісна боротьба з обставинами і перемога над ними. Тільки результати у Богдани кращі. Хотів би я Україну бачити у тридцятці найпотужніших держав світу.
А все тому, що Богдана без вагань вірить у обрану стратегію свого батька-тренера, а для Олега Мацьоцького сенс життя полягає у здобутті вершин його творінням. Якщо такі вектори будуть у нашого Президента і керівництва держави, а народ, у свою чергу, віритиме у щирість ним же обраних очільників держави, і не чекатиме манни небесної, а чесно і до сьомого поту працюватиме (кожен на своєму місці), то і результати не забаряться.
Сподіваюся, що часи правління кримінальної хунти пішли у небуття. Аж тепер починаємо будувати нову, справді незалежну Україну. Хотів би звернути увагу нового керівництва держави на те, що оновленій Україні потрібні герої. Вони є серед нас. Нам не потрібно творити штучні міфи.
У нас багата і героїчна історія з яскравими особистостями. Маємо і прекрасних сучасників, яких потрібно популяризувати та підтримувати.
Соромно має бути такій державі і керівництву за те, що юна дівчинка-гірськолижниця, майбутня зірка спорту, з батьком добирається автостопом, щоб узяти участь у міжнародних змаганнях, де захищатиме спортивну честь України.
Логічним видається, що принаймні для олімпійців, як для людей з найвищими спортивними досягненнями, по закінченню спортивної кар’єри, а він короткий, має бути надана значна матеріальна підтримка, щоб ці успішні люди, які вміють працювати на результат і долати труднощі, могли здобути другу освіту, відкрити власну справу тощо. Це мільйони. Але вони окупляться. Так має бути. І так, сподіваюся, буде. Але питання: «Коли?».
Мені особливо ніяково, коли бачу в кулуарах Верховної Ради, як відомі і улюблені народом спортсмени з низько схиленою головою звертаються до депутатів за фінансовою допомогою для якогось проекту.
Так не повинно бути…
З Богданою Мацьоцькою я не прощаюся. Продовження буде.
Ігор КРАВЧУК
