КОРУПЦІЯ ЯК СИСТЕМНЕ СОЦІАЛЬНО-ПАТОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ
Україна згідно щорічного звіту організації Transparency International знаходиться на 144 місці зі 176 країн світу. Корупція залишається однією з головних проблем, що загрожують демократичному розвитку України як системне явище, яке існує у всіх сферах і на всіх рівнях державного управління. Крім того, на жаль, існує значна «толерантність» до корупції у всьому суспільстві. Україна протягом багатьох років займає перші місця знизу в рейтингу корумпованості, прозорості та інших рейтингах, що оприлюднюються міжнародними організаціями. Громадяни України вважають корупцію четвертою найбільшою проблемою суспільства після бідності, безробіття та низького рівня медичного забезпечення.
На шляху подолання корупції особливого значення набуває законодавче забезпечення боротьби з корупцією, а саме прийняття у 2011 році Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», якій фактично оновлюється щорічно декілька разів (останні зміни відбулися 27.03.2014 року). Цей Закон визначає основні засади запобігання і протидії корупції в публічній і приватній сферах суспільних відносин, відшкодування завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень збитків, шкоди, поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав чи інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Проте громадська думка свідчить, що на даний час, на жаль, реальна протидія корупції заходиться на досить низькому рівні.
Також слід зазначити, що визначення корупції відсутнє у новітніх міжнародних документах, спеціально їй присвячених. Так, Кримінально-правова конвенція по боротьбі з корупцією, прийнята в Страсбурзі 27 січня 1999 р., поняття корупції не містить. У юридичній літературі можна зустріти різні визначення поняття «корупція», які наголошують на тій або іншій стороні цього явища. Більше того, зміст дефініції «корупція» у юридичній, політологічній і економічній літературі неоднозначний.
Труднощі дослідження феномена корупції пов’язані з його багатогранністю й проникненням у різні сфери, що традиційно є об’єктами вивчення різних суспільних наук та застосовують різний інструментарій та використовують власну термінологію, але історично перше визначення корупції відноситься саме до галузі права.
З юридичної точки зору корупцію слід розуміти як те, що забороняється кодексом професійної етики. Зафіксовані в законі дозволи й заборони в принципі визначають поведінкові орієнтири як для суспільства в цілому, так і для окремого індивіда (громадянина й державного службовця), компенсуючи в такий спосіб відсутність індивідуальної або колективної етики.
Термін «корупція» від латинського походження (corruptio) і означає «підкуп, псування, занепад». Таке розуміння корупції в системі державної служби найбільш прийнятне, оскільки точно виражає основну закономірність її походження й розвитку: спочатку відбувається підкуп державних службовців, що володіють відповідними повноваженнями, потім – навмисне порушення цими особами нормативно врегульованих суспільних відносин, що в підсумку породжує моральний занепад суспільства. Сучасне уявлення про корупцію ґрунтується на накопиченому за останні десятиліття досвіді й значно ширше за своїм змістом, ніж запропоноване вище визначення, що міститься в словниках. Воно не зводиться до відбиття лише злочинних проявів корупції, таких, як підкуп, продажність і т. п. Вже не викликає сумнівів існування інших корупційних проявів, що не відносяться до злочинних, але є неправомірними за своєю природою.
Правові норми не охоплюють усього спектра конкретних проявів корупції. Обвинувачення в корупції часто межують із обвинуваченнями в інших, пов’язаних з нею злочинах, і їх важко відокремити один від одного, а в деяких випадках елемент корупції тільки присутній, але не є визначальним. Вивчення юридичної, економічної й соціологічної літератури, а також документальних матеріалів показує, що соціальний феномен корупції – не нове явище. Корупція з’явилася разом з народженням першої держави й з різним ступенем інтенсивності вражала державні апарати різних країн світу. Вона із прадавніх часів є одним з найбільш стійких видів поведінки, що відхиляється від загальноприйнятих норм. Виникає в суспільстві там, де інтереси приватних осіб, груп, підприємницьких структур перетинаються із владними функціями державного апарата та посадових осіб, що його представляють. Вічність корупції, її наявність у будь-якім суспільстві свідчить про її функціональність, тобто про те, що вона задовольняє певні вимоги суспільної системи, відіграє специфічну роль у її існуванні як цілого. Із цього погляду корупція зв’язана не тільки з вадами суспільства, недосконалістю людської природи, низькими моральними якостями носіїв корупційних відносин. Вона обумовлена й тим, що одні лише формальні, закріплені в законодавстві відносини між державними й приватними структурами, не можуть забезпечити повноцінного функціонування системи й об’єктивно в будь-якому суспільстві доповнюються неформальними відносинами. Специфічним видом цих відносин і є корупція. Тому труднощі в попередженні й припиненні корупції в державному апараті й у системі державної служби, крім іншого, пов’язані із суперечливим ставленням до корупції в суспільстві.
Засуджуючи корупцію в принципі, наша суспільна свідомість розглядає багато її проявів у повсякденному житті як природні людські відносини, що знаходить своє вираження в мові: про хабарника говорять, що він «допоміг людині», а про хабародавця – що «віддячив» за надану допомогу. Корупція також гармонізує нові соціальні відносини, зм’якшує відносини з адміністрацією, нездатною відповісти на вимоги нових соціальних груп. Економічні функції корупції, принаймні, у певні періоди економічного розвитку, зводяться до стимулювання інвестицій і підприємництва за рахунок усунення або зниження бюрократичних перешкод. У зв’язку із цим у повсякденнім житті корупція є не стільки правопорушенням, скільки «нормою» поведінки.
Таким чином, корупція сьогодні – це системне соціально-патологічне явище, породжуване ринковими відносинами у держави, формуванням підприємництва в процесі передачі державних коштів і майна у приватні руки. У зв’язку із цим невідкладні заходи необхідно зосередити на підвищенні протикорупційного імунітету політичної еліти держави й державної служби, що можливо за рахунок соціально-продуктивної орієнтації державної діяльності й посилення соціально-правового контролю її здійснення.
Автори статті сподіваються, що надана інформація допоможе пересічним громадянам у захисті їхніх прав та законних інтересів.
Надія МОРГУН, викладач кафедри досудового розслідування НАВС, майор міліції. З 2002 до 2013 року працювала в слідчих підрозділах ОВС, з вересня 2011 до 2013 року перебувала на посаді начальника слідчого відділення.
Ігор ІЄРУСАЛІМОВ, професор кафедри досудового розслідування НАВС, кандидат юридичних наук, доцент, полковник міліції. З 1991 році працював слідчим Шевченківського РУВС м. Києва. З 1995 року працював у навчально-науковому інституті підготовки слідчих і криміналістів НАВС. Перебував на посадах викладача, старшого викладача, 12 років працював на посаді начальника кафедри досудового розслідування ННІПСК НАВС.
Юлія ТЕРЕЩЕНКО, старший викладач кафедри досудового розслідування НАВС, майор міліції. З 1999 до 2009 року працювала в слідчих підрозділах органів внутрішніх справ. У 2009 році вступила на денну форму навчання до докторантури та ад’юнктури НАВС. Перебувала на посаді начальника курсу навчального центру післядипломної освіти ННІУ НАВС.
