ЛЕЛЕКА З УКРАЇНИ
Нещодавно з творчого відрядження до Сполучених Штатів Америки повернувся наш кореспондент Микола СЕРГІЙЧУК. Там він не тільки знайомився з життям цієї країни, а й мав низку зустрічей з представниками української діаспори.
Пропонуємо увазі читачів цикл його публікацій про перебування за Атлантичним океаном, особливості й умови життя наших співвітчизників.
У міжнародному аеропорту «Бориспіль» після проходження звичної процедури контролю я зайняв своє місце в літаку. Минуло кілька хвилин – срібляста машина викотилася на злітну смугу і, промчавши «бетонкою», відірвалася від землі. Моїм сусідом праворуч від ілюмінатора в салоні лайнера, що взяв курс на Сполучені Штати Америки, виявився високий чоловік міцної статури.
Познайомилися.
В’ячеслав (так відрекомендувався незнайомець) гостював три тижні у матері в Донецьку, а тепер повертався до США, де мешкає останніх одинадцять літ.
– І як гостювалося? – поцікавився.
– Гарно. Приїжджав брат із Сургута. То ми дещо допомогли неньці по господарству, дали лад на дачі. Посиділи в родинному колі та й роз’їхалися.
– А як опинилися в Америці?
– До цього кроку спонукала мене безвихідь, коли став безробітним. А тут визрів варіант з переїздом до США. На той час у нас у сім’ї було вже трійко дітей. Довго вагався. Дружина сказала: «Вибір за тобою: скажеш залишитися – залишимося, скажеш поїхати – поїдемо».
Зрештою, зважився на переїзд.
Таким чином опинився у штаті Канзасі. За час перебування в США родина зросла ще на троє осіб. Тож маємо тепер шестеро дітей. Малі, які народилися тут, автоматично отримали американське громадянство.
Працюю вантажником на підприємстві, дружина прибирає в будинках багатих родин. Мій заробіток становить 14,4 долара за годину. Це вже, як мовиться, «стеля». Більше навряд чи одержуватиму коли-небудь.
Далі співрозмовник розповів, що живе в будинку, за який щомісячно виплачує 700 доларів. Ще 300 доплачує соціальна служба. Згідно з угодою В’ячеслав повинен упродовж 33 років виплатити обумовлену суму. Тоді житло перейде в його власність.
– Очевидно, останні внески виплачуватимуть уже мої діти, – наче виправдовуючись, гірко зіронізував В’ячеслав.
– Чи хотів би повернутися на Батьківщину? – вів далі. – Не знаю, поки що громадянства я не поміняв. Зрештою, а що я робитиму вдома? Адже безробітних в Україні не бракує і без мене. В Америці, принаймні, маю певну стабільність, впевненість у завтрашньому дні. Наша родина має три автомобілі. Окрім нас з дружиною, авто водить старший син, який закінчує школу. До речі, після уроків він теж працює. Вносить і свою дещицю до сімейного бюджету. В’ячеслав ще багато розповідав мені про свій побут у США, уподобання дітей тощо.
...В аеропорту Атланти ми востаннє поспілкувалися біля місця реєстрації пасажирів.
– Що ж, бувайте, – мовив він, – незабаром оголосять посадку на Канзас-сіті. Там на мене з гостинцями з України чекають рідні. Після цих слів узяв у руки валізи і за мить зник у натовпі пасажирів...
… Тієї ж миті озвалася мені щемна мелодія пісні композитора Геннадія Татарченка на слова Вадима Крищенка «Лелека з України» у виконанні незабутнього Назарія Яремчука. І поки В’ячеслав десь там заходив у сріблястий лайнер, що мав одлетіти до Канзас-сіті, у журливому голосі нашого видатного, незрівнянного співака, у зворушливих словах пісні впізнавав я свого недавнього сусіда в салоні літака.
Пригадуєте, шановні читачі, ці хвилюючі рядки?
Давно і давно попрощалася мати
Із сином, що вже не вернувся назад.
А синові пахнув барвінок хрещатий
і снилися очі в сльозах.
Прослались шляхи так далеко,
За гори, за води, за неба блакить!
На поклик сердець український лелека
Сьогодні з вітанням нехай прилетить…
… Між тим оголосили про посадку пасажирів на літак до Нью-Йорка. Тож я поспішив зайняти місце на борту повітряного судна, щоб відлетіти до свого кінцевого пункту призначення.
