У ЇХНІМ СЕРЦІ УКРАЇНА
В один із перших днів мого недавнього перебування у США наш новий знайомий Петро Палюх (батьки родом з Яворівського району Львівської області, має власний бізнес у комунальній сфері) похвалився своїм чотирирічним онуком Назарчиком, який зростає правдивим козаком. Для підтвердження своєї прихильності до козацьких традицій, духу волелюбності й свободи хлопчина щонеділі ходить до церкви у вишиванці й шароварах, підперезавшись поясом. А останнім часом почав заводити ще й «оселедця».
– Цікаво було б побачити Вашого козака, – висловив своє побажання співбесіднику.
– А Ви приходьте до храму, там і побачите.
Далі Петро Палюх повідав, що Назарчик – один з чотирьох дітей його старшої доньки Мотрі (є ще шестирічний Ростислав, Софійка – 2,3 року, Богданчик – 1,5 року). Його середульша донька Уляна нині стажується в Києві, а найменша Оксана успішно студіює в Чикаго.
– Усі мої діти й онуки досить активні під час проведення різних акцій українства, по-справжньому віддані українській справі, – не без гордощів сказав щасливий батько.
I ось недільної днини ми завітали до кафедрального храму Святого Вознесіння Української православної церкви Київського патріархату, що в Кліфтоні, штат Нью-Джерсі. До речі, церковна громада була створена ще 1924 року в сусідньому Пассейку, а в 1968-му, коли в Кліфтоні спорудили чудову культову споруду за проектом архітектора Ярослава Січинського, – громада перебралася сюди.
Коли ми зайшли до храму, його настоятель отець Олег якраз відправляв службу Божу.
Приємно защеміло всередині, коли церковний хор заспівав «Боже Великий, єдиний, нам Україну храни...», після чого священик привітав молодого прихожанина Дмитра Ленчука з успішним закінченням середньої школи, побажав йому успіхів у подальшому навчанні, закликав завжди пам’ятати, хто він є, який народ представляє на американському континенті, гідно й високо нести звання українця. Затим настоятель храму вручив юнакові пам’ятну медаль та іконку на згадку про цю подію.
Того дня в Америці святкували День батька. Тож іменинниками почувалися усі дорослі чоловіки. Зокрема, Петро Палюх отримав з рук свого уже згадуваного онука-козака Назарка гостинець і цим був дуже потішений.
Дві сестрички – учениці місцевої школи українознавства Марійка й Софійка Мигалки з великим натхненням виконали пісенний твір, зачарувавши присутніх чудовими голосами. Пізніше я довідався, що обидві дівчинки досить активні у житті української громади, добре навчаються в школі, грають на піаніно. А Марійка, до всього, ще й відвідує школу бального танцю, де вже досягла помітних успіхів: торік, наприклад, у своїй віковій групі, майстерно виконавши програму латиноамериканського танцю, стала чемпіонкою Сполучених Штатів Америки у цій номінації. Цього ж року повторила торішній успіх у номінації стандартний танець.
Батьки дівчаток Іван і Любов Мигалки – досить успішні підприємці в галузі металообробки, половину робочих місць на їхньому виробництві займають наші співвітчизники.
– Таких талановитих і старанних дітей, як сестри Мигалки, – каже голова парафії Стефан Татаренко, – у нас налічується десь півтора десятка. I це не може не тішити. Радісно, що число прихожан постійно зростає. Нині церкву постійно відвідує понад 200 осіб. На Паску, звісно, кількість відвідувачів істотно зростає. Цієї весни, наприклад, сюди прийшло понад 500 громадян.
Приємно, що останнім часом українське життя тут помітно відроджується. Цьому чималою мірою сприяє четверта хвиля української еміграції, представники якої вдихнули потужний струмінь у духовне й культурне життя громади, привезли з собою національні звичаї, традиції, обряди. У їхніх діях я впізнаю енергійний запал і ентузіазм молоді 50-х років минулого століття, яка приїхала на американський континент. Тоді влаштовувалися концерти, виступи талановитих юнаків і дівчат, тематичні вечори тощо. А в сусідньому Пассейку, за словами нашого парафіянина Петра Палюха, працювало відразу три аматорських драматичних гуртки. Самодіяльні актори ставили «Запорожця за Дунаєм», «Наталку-Полтавку», сперечалися, у виконанні якого колективу вистава виявилася найвдалішою.
Отже, будьте певні, українське слово, українська пісня, українська вишиванка й надалі залишатимуться неодмінним атрибутом цього куточка Америки, бо ж усі ми, хто мешкає тут, пам’ятаємо, звідки ми, чиїх батьків діти. I Україна поселилася в нашім серці назавжди. Справжнім осередком української культури стала тут також школа українознавства, що функціонує вже 58 років.
У навчальному році, що завершився, вчилося 133 учні. Цього року її закінчили 9 випускників. За словами директора школи Володимира Кривоноса, впродовж свого існування вона сіяла в краї українське слово. Наслідки цієї праці пожинають нині: в окрузі діють українські організації, кредитівки, центри культури, бази відпочинку, працюють українські вчителі, лікарі, юристи. Світ все більше пізнає Україну. Володимир Кривоніс висловив шану і вдячність першому директорові школи Никифорові Гірняку, Стефанії Квасовській, яка понад 40 років очолювала педколектив, її наступниці Іванні Ільницькій. Понад 25 років вчителями працювали Дарія Колатало, Ірина Дибко-Філіпчак, Юрій Яцикевич. Багато років віддали школі Христина Грещак, Ярослава Божемська, Володимир Бакалець та інші.
Нині тут 14 вчителів намагаються дати дітям знання про Україну. Змістовно, на високому ідейному рівні проходять уроки з географії України (вчитель Тетяна Романова), української мови і літератури (Галина Семеняк), історії української культури (Любов Шкарпан), співів (Оксана Стефак). Заняття відбуваються щосуботи (5 уроків) – всього 33 дні впродовж навчального року. Фінансову підтримку надають школі батьки та благодійницькі організації.
За словами директора, 1952 року школу створили люди, які не мали педагогічної освіти, але розуміли потребу в ній. Нині тут уже навчаються діти випускників школи. Майже всі керівники українських організацій вчилися у ній. Життя показало, що вона потрібна громаді, бо без школи громада втратить себе. Переконливим підтвердженням цього є те, що учні школи українознавства – постійні учасники масових заходів молодіжних організацій. Найчастіше учні залучаються до святкування Нового року і Різдва Христового, річниці від дня народження Тараса Шевченка й, звісно, шкільних заходів. Вивчаючи українські пісні і вірші, діти засвоюють мову та літературу, культуру, звичаї і обряди свого народу.
Микола СЕРГІЙЧУК Київ–Нью-Йорк–Київ (Далі буде)
