Кохання у житті Тараса
Вже давно я звернув увагу на те, що більшість біографів-шевченкознавців основну увагу приділяють творчості поета, акцентуючи на роках кріпацтва, заслання. І мало написано про його почуття, зокрема про його кохання. Адже він, крім усього, що стосується його геніальності, був ще і хлопчиком, юнаком і, нарешті, чоловіком. Грабович у книзі «Шевченко, якого ми не знаємо» (Київ, 2000), коментуючи маловідомий широкій громадськості голий автопортрет поета, написаний у 1848–49 роках, в період кос-аральської експедиції, пише: «Момент цнотливості, святості приховує не стільки страх перед сексуальністю, скільки ще глибший страх перед дійсністю, перед тим, що Шевченко з’явиться перед нами не як віртуальна фігура, а як абсолютно реальна людина конкретної підлоги – і тим самим змусить нас бачити його в дорослому, а не інфантильному плані».
Таким чином, дослідження теми любові в житті Тараса Григоровича є певною спробою подальшого трохи відкриття дверей, що ведуть до складної і своєрідної душі поета. З одного боку. А з іншого боку – відкриваючи в Шевченкові все більше людського, ми осягаємо його геніальність, наближаємося до пізнання філософії його впливу на долю України.
Будучи емоційною і чутливою натурою, Т. Шевченко, як і кожен поет, закохувався часто. Але зла доля переслідувала його усе життя, лишаючи щастя жити в шлюбі, в любові з дружиною, про яку мріяв, особливо в останні роки свого життя. Так хто ж вони були – музи, що надихали поета, дарували йому радість і що навівали смуток, любили його і були його коханими? Їх було немало, але зупинимося на декількох.
КНЯЖНА ВАРВАРА МИКОЛАЇВНА
...Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил, –
такими рядками закінчується присвячення до поеми «Тризна», створеної Т. Шевченком в Яготині. Перед присвяченням після заголовка написано: «На пам’ять 9 листопада 1843 року. Княжні Варварі Миколаївні Репніной».
Що ж це за особлива дата, зафіксована поетом?
Містечко Яготин Полтавської губернії (тепер – райцентр Київської області) лежить недалеко від Мосивки і Березової Рудки, де бував Шевченко влітку 1843 року, вільно подорожуючи по Україні як поет і художник. Він приїхав сюди уперше в липні, а з жовтня 43-го по жовтень 44-го року з перервами мешкав у сімействі Миколи Григоровича Репніна-Волконського – князя, генерала, старшого брата декабриста С. Волконского. Дочка князя, 35-річна Варвара була захоплена талантом і поезією Шевченка, а тому і закохалася в нього на все життя. Оскільки любов не була взаємною, то княжна вирішила, що їй Богом призначено стати ангелом-хранителем поета, тож усіма силами своєї душі боролася з пристрасним почуттям. У листах до наставника, француза Ш. Ейнару вона відверто писала про свої душевні муки: «Я підлим чином, цілими годинами віддаюся у владу своєї уяви, що малює мені палкі картини пристрасті, а іноді і похіть».
Поет з найбільшою повагою поставився до трепетного почуття Варвари, але не міг змусити серце відповісти на щиру любов.
Врешті-решт між ними зав’язалася тепла довірча дружба, що не уривалася майже до останніх років життя Т. Шевченко.
Варвара Репніна була дивовижною людиною з цікавою біографією. Народилася вона в 1808 році. Дитинство пройшло в Західній Європі, де батько служив посланцем, а в 1814 році – був віце-королем Саксонії. Трирічною дитиною вона запам’ятала в Парижі комету 1811 року, грала, як вона згадувала, «з дітьми королів». Після невдалого роману женихи не зустрічалися. Широке коло знайомств на батьківщині, різноманітні події зовнішнього характеру не задовольняли жадання любові. Пізній еротизм, що пробудився, задовольнявся мріями.
Розумна, освічена, така, що володіє декількома мовами, талановита письменниця прагнула до діяльності. І Репніна починає боротися з тим негативним, що, на її думку, оточувало поета. Захоплюючись його талантом, княжна вражалася, як він може годинами говорити про порожні речі. Вона гнівалася, коли він вступив в так зване суспільство мочемордія – це було коло любителів випити, що об’єдналося навколо основного організатора, Віктора Закревського – брата Платона, який був чоловіком Ганни Закревської.
Знаючи про почуття Тараса Григоровича до Ганни, княжна Варвара ще і терзала себе ревнощами. Між тим це суспільство було певною формою протесту проти якої-небудь фальші життя. І молоді люди, усамітнившись, не лише «мочили морди» в провині, а й говорили про наболіле, обговорювали й аналізували події, що турбували суспільство. І княжна починає набридати поетові своїми повчаннями, направляючи його на шлях істинний. Шевченко, що ненавидів будь-яке рабство і будь-яку опіку над собою, чинив опір і протестував проти цих установок Варвари Миколаївни.
Княжна хотіла стати музою і моральним наставником поета, не розуміючи, що обдаровану людину не можна тримати у рамках, які іноді бувають гірші за кайдани. Якось, дізнавшись, що Шевченко на вечірці дозволив собі випити більше, як їй здавалося, дозволеного, княжна оголосила йому вимову, написану у формі пишномовної алегорії. І 9 листопада 1843 року вручила поетові записку разом з переписаними начисто його віршами, чекаючи до вечора відповіді. Але Шевченко, прийшовши у вітальню, жартував так, немов нічого не сталося, хоча потім декілька днів уникав спільного чаювання. А як тільки поет з’явився, Репніна почала докоряти йому, що він увесь вечір ніс якусь нісенітницю.
Після закінчення нотації запанувала тиша, і Шевченко вимовив: «Тихий ангел пролетів». «Ви умієте розмовляти з ангелами, – сказала княжна, – так розкажіть, що вони вам говорять». Тарас Григорович схопив аркуш паперу, перо і написав княжні присвячення до твору, який пообіцяв вручити з часом. Перед присвяченням було написано «На пам’ять 9 листопада». Варвара Миколаївна торжествувала.
Усі ці події не пошкодили їхній щирій дружбі, дружбі з усією сім’єю Репніних. Адже завдяки клопотанню Репніних міністр освіти на початку 1847 року призначив Т. Шевченко професором малювання в Київському університеті.
Варвара Миколаївна допомагала поширювати естампи «Мальовничої України», створені Шевченком. Вона переписувалася з поетом під час його посилання. Збереглося вісім листів Шевченка і 16 – Репніної. Вона зверталася в «третій відділ» (орган політичного розшуку і слідства) з проханням полегшити долю поета, за що їй узагалі заборонили переписуватися з Шевченком.
У 1858 році, повертаючись з заслання, Тарас Григорович кілька разів відвідав княгиню, яка на той час жила в Москві і «щасливо змінилася, стала повніша і молодша», як відзначав Шевченко. Остання їхня зустріч відбулася 24 березня. В.Репніна надовго пережила свого кумира, померла в 1891-му на 83-му році життя.
«МИЛЕ, ЧАРІВНЕ СТВОРІННЯ»
Коли Т. Шевченко, нарешті, прибув до Петербурга, мрія створити сім’ю опанувала його серце. Іноді він навіть говорив, що йому байдуже, з ким одружитися, – аби це була проста дівчина з рідних країв і щоб він, старий, подобався їй.
І ось поет їде в рідну Україну, щоб купити садибу, пошукати наречену.
По дорозі з Нижнього до Петербурга Шевченко на декілька днів затримався в Москві, де відвідав сім’ю Максимовичів. Михайло Олексійович Максимович, давній знайомий Тараса Григоровича, – український учений, природознавець, історик, фольклорист і мовознавець, був першим ректором Київського університету (1834–1835 рр.), – на честь поета влаштував обід.
Там Шевченко і познайомився з його молодою дружиною Марією, якїй того ж вечора подарував автограф одного з кращих своїх ліричних віршів «Садок вишневий коло хати», написаний ще в казематі Петропавловки перед засланням. У щоденнику з’явився запис:
«Заїхали до Максимовича... Хазяйки його не застали удома... Незабаром явилася і вона, і похмура обитель ученого просвітліла. Яке миле, прекрасне створіння. Але що в ній найчарівніше – це чистий, безпосередній тип моєї землячки. Вона пограла для нас на фортепіано декілька наших пісень.
Так чисто, безманерно, як жодна велика артистка грати не уміє. І де він, старий антикварій, викопав таке свіже і чисте добро? І сумно і завидно...
М. Максимовичу на той момент було 50 років, а скільки було його дружині Марії Василівні – невідомо, але якщо судити по написаному Шевченком у 1859 році портреті, то, мабуть, десь близько 20 і не більше 25-ти. Там, у Москві, вона нібито пообіцяла допомогти поетові знайти в Україні наречену.
Тарас Шевченко і Марія Максимович листувалися. Поет в одному з листів навіть вислав їй своє перше фото. Ось декілька фраз з листа Тараса Григоровича до Марії Василівни.
«Спасибі вам, моє серденько, що ви міні згадуєте і не забуваєте моєї просьби». «...як Бог та ви допоможете, то, може, й одружуся».
«Мій любий, мій єдиний друже! Спасибі вам, моє серденько, за ваше щире, ласкавеє лист... Утекти хіба нищечком до вас та одружитись у вас (? – Ю.К.) і заховаться».
Тому, прибувши в Україну на початку червня, 13-го він вже був у подружжя Максимовичів на хуторі Михайлова Гора (тепер в складі с. Прохоровки Канівського району Черкаської області зберігся будинок, в якому жив поет, і старий шевченківський дуб). Є припущення, що тут поет працював над давно задуманою поемою «Марія».
І помолилася Марія
Перед апостолом. Горить
Огонь тихенько на кабиці*,
А Йосип праведний сидить
Та думає. Уже зірниця
На небі ясно зайнялась.
Марія встала та й пішла
З глеком по воду до криниці.
І гость за нею, і в ярочку
Догнав Марію...
Дещо вільне, неканонічне трактування святого сімейства наштовхнуло окремих дослідників на аналогію з реальними подіями, які могли мати місце на Михайловій Горі: гість – апостол, старий тесляр і його служниця – «пренепорочная блага» Марія, майбутня мати. Припускають, що Тарас Григорович зблизився з Марією Максимович, оскільки через дев’ять місяців після візиту поета у неї народився син. До того дітей у Максимовичів не було.
Інші дослідники життя поета відкидають цю версію, посилаючись на те, що порядність Шевченка не дозволила б йому переступити грань, за якою починається зрада друга, а задушевні і ніжні розмови з Марією Максимович торкалися лише вибору нареченої.
Хоча, на мою думку, якщо уважно придивитися до портрета хазяйки, написаного Тарасом Григоровичем за цей досить короткий візит до Максимовичів (13–25 червня), то можна зробити висновок, що раніше він нікого з жінок не писав з таким натхненням, з такою душевністю. Її надзвичайно мрійливі очі, по-особливому сяючий вираз обличчя, димчастий ореол навколо голови – все свідчить про те, що образ, створений закоханим художником, який обожнював свою модель. Адже міг же Шевченко одного разу відбити наречену у друга Сошенка...
Відомо, що, знаходячись у Максимовичів, поет багато часу проводив у полі, де малював, довго розмовляв з селянами, а також спілкувався з Марією Василівною.
І, мабуть, не випадково менш ніж через місяць Шевченко, побувавши на батьківщині в Кирилівці, а також в Городищі, Млиєві (у Платона Симиренка), спробувавши одружитися з батрачкою Харитиною в Корсуні, – знову направляє свої стопи на хутір Максимовичів. Недалеко від їхнього саду його заарештовують, не пояснюючи причину. Як з часом з’ясувалося, нібито за богохульство і за підбурювання людей.
Перебуваючи під арештом, Шевченко пише декілька листів до Максимовичів, з яких видно, що він знову хотів би побувати на Михайловій Горі... але сумнівається, чи «скоро нам доведеться побачитися».
Т. Шевченко. Портрет Анны Закревской. Масло. 1843
У серпні 1859 року Т. Шевченко був звільнений з-під арешту і отримав дозвіл у формі наказу виїхати в Петербург. На жаль, про подальшу долю Марії Максимович і її сина нічого не відомо...
ВТРАЧЕНЕ КОХАННЯ
Усе життя Тарас Шевченко пам’ятав своє перше, ще дитяче кохання до сусідської дівчинки Оксани Коваленко, з якою разом пасли вівці, і яка подарувала малому Тарасові перший поцілунок.
Перший поцілунок Шевченка вийшов трохи гірким через сльози. Малий кріпачок саме переживав свою чергову підліткову депресію, сховавшись від усіх на пасовиську за Кирилівкою. Рано осиротілий Тарас жалів себе, почуваючись особливо покинутим тут, на самоті, з самими тільки вівцями. І раптом прийшла вона — така сама, як він, мала пастушка… Спогад про той поцілунок, яким висушила його сльози Оксана, згодом з’явився в одній із рідкісних ліричних поезій Шевченка.
Оксанка Коваленко була на три роки молодшою від Тараса і мешкала по сусідству. Їхні матері, дивлячись на забави своїх дітей, гадали, що ті колись одружаться. Але дитяча симпатія та підліткова закоханість не переросли у справжнє і глибоке почуття. Забракло часу. 15-річний «козачок» Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусів поїхати до Вільна (тепер — Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Тож своє перше кохання Тарасові залишалося тільки згадувати і малювати.
Робити малюнки з пам’яті йому ще добре не виходило, і замість милого личка малої кріпачки на папері під його олівцем проступали обличчя прекрасних дам, які Тарас міг довго роздивлятися і перемальовувати з театральних афіш, мистецьких естампів чи паркових скульптур, яких досить було у великому місті. Так з’явився портрет «Погруддя жінки», в якому вгадуються риси обличчя французької актриси Адріани Лекуврер.
…Оксана Коваленко не стала дівувати, чекаючи повернення додому свого Тараса. Зрештою, до Кирилівки Шевченко приїхав знову аж через чотирнадцять років — уже як вільна людина, здібний столичний художник та поет. На той час Оксана уже три роки була одруженою і бавила двох доньок, народжених від кріпака з Педиківки К. Сороки.
«МОЯ ТИ ЛЮБО!»
Таку «маленьку кучеряву Оксаночку» Шевченко шукав усе життя. І знайшов її в 44 роки у Петербурзі на вечорах у своїх друзів, поміщиків Карташевських. В українському національному костюмі, рум’яна, чорнобрива, щебетлива і чепурненька, а ще талановита і грамотна, що у ті часи було рідкістю, вона працювала прислугою. 19-річна «дівчинка до чаю», як називали її дами, була сиротою – і від цього ще більше защеміло серце поета. Він згадав власну долю і кохав її уже не просто як жінку, а з теплотою, з якою ставляться до найдорожчої і найочікуванішої дитини. А ще він, мов за соломинку, чіплявся за кожну, навіть гіпотетичну, можливість здобути сімейний затишок.
Граціозна, з кучерявою голівкою, зовні дуже схожа на Марію Максимович – вона полонила душу поета, пробудивши знову, вже у котрий раз, надію знайти милую серцю дружину. Поет присвячує своїй коханій вірш, так і названий «Лікері»:
Моя ти любо! усміхнись
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені.
Щоденники і спогади сучасників діаметрально протилежно трактують поетові стосунки з Ликерою Полусмаківною. Але ж яка може бути об’єктивність щодо сердечних справ?...
Можливо, вона й дійсно викидала на смітник оригінальні букетики польових квітів, які дарував їй поет, бо хотіла дорогих і фальшиво-пишних троянд. Він казав: «Збудую тобі хатину, сидітимеш у ній, як панночка, нічого не робитимеш. Хіба що борщу зварити чи сорочку випрати.» А вона прагнула чогось звичнішого і зрозумілішого.
Може, й справді чорну справу зробило оточення. Може, не зрозуміла, побоялась...
Скоріше за все, Ликера таки була занадто молодою.
З радістю і захопленням Тарас Григорович сповіщає свого родича Варфоломія Шевченка про майбутнє одруження в листі від 25 серпня 1860 року : «Одружимося ми після Покрови... Ось так склалося! Несподівано я до тебе приїду у гості з дружиною-сиротою і служницею. Сказано, якщо чоловік що-небудь добре шукає, то і знайде: так і зі мною сталося».
Тарас Шевченко виклопотав їй звільнення з кріпацтва, навіть винайняв квартиру, в якій наречена мала готуватися до весілля…
Не дається, мабуть, особисте щастя людям, покликаним служити людству, як сказала одна художниця в спогадах про Шевченка.
Навіть привласнення Тарасу Григоровичу 2 вересня 1860 року звання академіка гравірування не розвіяло його смуток.
Друзі відзначали, що Тарас, що мав особливе уміння розважати жінок, після невдачі з Лікерою взагалі почав ставитися до них недружньо. Всі, хто бачили Шевченка після розриву з Лікерою, відзначали його підвищену дратівливість. Але на зміну ненависті в душі поета приходять біль і смуток по втрачених ілюзіях. Адже це була його остання спроба створити сім’ю, про яку так довго і пристрасно мріяв.
Заповітна мрія стала нездійсненною, як сон, про що з гіркотою пише Тарас
Григорович 27 вересня 1860 року у вірші, присвяченому Лікері, хоча цього разу просто під буквою «Л».
«Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотній».
Заміж Лікера вийшла за перукаря Яковлєва, безпробудного пияка. Вона народила багато дітей, але після смерті чоловіка покинула столицю і приїхала до Канева. Спілкування з генієм не могло не полишити глибокого сліду в духовному житті цієї простої жінки-кріпачки. Невипадково історик українського мистецтва Костянтин Широцький звернув увагу на її «напівінтелігентний вигляд», про що можна було судити із мови, одягу, манери триматися. Красивою вона була і в глибокій старості, про що свідчить те єдине фото, яке вдалося нещодавно відшукати (щира дяка за нього заслуженій вчительці УРСР Клеопатрі Іванівні Новаковій). Портрет дає уявлення не лише про зовнішність жінки, одяг, а й про одухотвореність її обличчя. На звороті фотографії – дарчий напис, зроблений рукою Ликери Іванівни. Це фото подарувала Полусмакова господині, в якох квартирувала в Каневі, а вже від неї потрапило воно до К. І. Новакової.
Таємниця кладовища «Сільце»
Те, що у Каневі за яких кілька кілометрів від могили великого Шевченка спочиває його наречена, його останнє і найбільше кохання, виявили зовсім недавно. Дослідила це невтомний шевченкознавець Зінаїда Тарахан-Береза, проштудіювавши гору метричних книг.
Тараса Шевченка у Каневі не пам’ятають, а от Лікера у спогадах залишилась.
Пригадують як культурну, освічену жінку, дуже умілу майстриню. Вишивала лиштвом – білим по білому, що зуміє далеко не кожна рукодільниця. У музеї зберігається вишитий нею рушник з півнями, Лікера принесла його на могилу Тараса Шевченка. Кажуть, він хотів, аби на їхньому весіллі неодмінно був рушник з півнями.
«Подивись на мене, як я каюсь»
Цю жінку, закутану з ніг до голови у все чорне, у Каневі знали всі. Вона приїхала сюди у травні 1904 року, винайняла найдешевше у місті помешкання і цілі дні проводила на Чернечій горі – біля могили Тараса Шевченка. Очевидці розповідали, що вона аж до смеркання проходжувалася стежками поблизу могили, ні з ким не розмовляла.
Із прочанами, що ватагами йшли на могилу Шевченка, вона не бажала ділитися своєю таємницею. І лише у книзі відгуків одного разу залишила запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Лікера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…».
Померла Лікера Іванівна Полусмакова (Яковлєва по чоловікові) у 77-річному віці в 1917 році.
Роксолана КРАВЧУК за матеріалами: kobzar.info, taras-shevchenko.in.ua