СОБІ – ПАМ’ЯТЬ, ЧУЖИНЦЯМ – ПРАВДУ

Сьогодні, коли в Україні вирує Євромайдан, замислюємось над тим, які події, принаймні останнього сторіччя, вплинули на самосвідомість українства, аби воно постійно знаходило в собі сили продовжувати боротьбу за українську Україну.

Безумовно, це насамперед відзначення в 1914 забороненого самодержавною владою 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, коли студентів Київського університету за вшанування пам’яті Великого Кобзаря під синьо-жовтим прапором царські жандарми били нагайками й заарештовували. Чи не тоді в їхніх серцях і виплавлялось те почуття, яке передавалося з покоління в покоління до голодування на граніті в 1990, до перших наметів Помаранчевої революції, до тієї трагічної останньої листопадової ночі 2013?

Цей порівняно короткий відрізок часу як для історії людства засвідчив ще раз: західний світ і досі не усвідомив своєрідність українського менталітету й особливостей його історичного розвитку й важливості в складовій загальної геополітики. Як це трапилося в ході Першої світової війни, коли українське питання не було поставлене на відповідальне розв’язання світовою спільнотою, як це буде повторюватися і в подальшому, коли українство нищитимуть на очах Заходу репресіями, голодоморами, як це станеться і в 2013, коли в ЄС не зрозуміли одного: Україну треба брати негайно такою, яка вона є сьогодні, а вже потім у рамках європейських цінностей допомагати українцям удосконалюватися. Це означало б підтримати прагнення однієї з найдревніших європейських націй, яка ще тисячу років тому вважалася рівним партнером західним сусідам, з якою вони охоче родичалися через династичні шлюби.

З огляду на те, що український Євромайдан має викристалізовуватися в загальнонародну силу, його лідерам не зайвим буде переосмислити процес створення Народного Руху України за перебудову, який уконституював себе через Установчий з’їзд у вересні 1989 року. Крім того, треба нагадати слова великого українця Олеся Гончара щодо проводу загальнонародного руху: вони мають бути «не ті, кого привели сюди амбіції та якісь «неблагородні цілі», не ті, кому нібито сняться бюрократичні просиджені крісла, як це деколи чуємо в чиновницьких коментарях».

І в 1989 році могутній здвиг українства виливався в Установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову, переріс у подальшому в дивовижний і нездійсненний для інших націй Ланцюг Злуки в січні 1990, масову маніфестацію на Хортиці з нагоди 500-річчя українського козацтва, шахтарські походи до Києва... Незважаючи на всілякі перешкоди, що чинилися тоді місцевою партноменклатурою з її регулярними доносами Москві вже не можна було зупинити відродження українства, про що чітко заявить покликаний до Комісії партійного контролю при ЦК КПУ один із засновників Народного Руху Вячеслав Брюховецький: люди повірили, процес пішов.

Звичайно, не тільки аналізом цих подій мають обмежитися українці в 2014 році. Вони мають пам’ятати, як за добру пенсію й гарантію власного благополуччя гетьман Кирило Розумовський відмовився від боротьби за права рідного народу, поклавши перед Катериною ІІ булаву, не наважившись стати з нею на прю, як це зробив раніше наказний гетьман Павло Полуботок, кинувши виклик Петру І. Ми не повинні забувати, звідки віддавали українцю Богдану Сташинському наказ убити на чужині провідника Революційної ОУН Степана Бандеру, бо того не можна було зламати ні польським, ні гітлерівським окупаційними режимами, він продовжував боротьбу і проти комуністичного…

Не маємо права забувати і про тих великих українців, які, перебуваючи й на чужині, пам’ятали своє коріння і заповіт Шевченка не цуратися рідної матері. Цьогоріч згадати треба таких видатних синів нашого народу, як конструктори найскладнішої техніки Володимир Челомей і Микола Духов, як і багатьох інших.

А на закінчення хочеться знову повторити мудрі слова Олеся Гончара, яке вселяють наш одвічний оптимізм, додають сил для боротьби: «Якщо після всього, що Україна зазнала, якщо після поколінь розстріляних, депортованих, замучених по тюрмах та таборах народ іще зберіг себе, якщо наш дух не занепав і воля до життя не зникла, якщо сьогодні стають до дії нові покоління роботящих, безстрашних, здатних піднестися до найвищої єдності душ, то віриться: такому народові – жити!».

Тут тільки й можна додати Шевченкове: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!».

СІЧЕНЬ

1 січня

110 років тому (1904) в селі Солониці (Полтавщина) народився Євген Адамцевич, український кобзар. Він творчо опрацював відомий ще з давніх часів «Запорозький марш». Помер 19 листопада 1972 року.

105 років тому (1909) народився Степан Бандера, український політичний діяч, один із лідерів українського національно-визвольного руху 30–50-х років ХХ століття, провідник Рево­люційної ОУН, яка проголосила 30 червня 1941 року у Львові відновлення Української держави. У 1941–1944 роках перебував у гітлерівському концтаборі Заксенхаузен, після війни очолював провід закордонних частин ОУН. Був убитий у Мюнхені агентом КДБ Богданом Сташинським 15 жовтня 1959 року.

95 років тому (1919) Директорія УНР ухвалила Закон про Автокефалію Української Православної Церкви.

90 років тому (1924) народився Леонід Большаков, письменник, літературознавець. За його ініціативою створені музеї Т. Г. Шевченка в Орську та Оренбурзі, де поет відбував заслання.

35 років тому (1979) помер Євген Лазаренко, український геолог, академік АН УРСР. Автор одного з найбільш детальних та фундаментальних свого часу «Курсу мінералогії». Народився 26 грудня 1912 року.

2 січня

365 років тому (1649) відбувся урочистий в’їзд Богдана Хмельницького до Києва.

70 років тому (1944) народився Данило Курдельчук, президент Укрінюрколегії, голова МГО «Волинське Братство».

3 січня

120 років тому (1894) народився Борис Лятошинський, український композитор, диригент і педагог, один із основоположників модерного напряму в українській музиці. Помер 15 квітня 1968 року.

95 років тому (1919) у Станіславові Президія Української Національної Ради як найвищий законодавчий орган Західно-Української Народної Республіки ухвалила рішення про возз’єднання з УНР.

50 років тому (1964) помер Микола Гришко, український ботанік, генетик та селекціонер, засновник Центрального ботанічного саду Національної Академії Наук України, академік АН УРСР. Народився 6 січня 1901 року.

175 років тому (1839) у Харкові народився Олександр Данилевський, засновник першої в царській Росії наукової школи з фізіологічної хімії. Помер 18 червня 1923 року.

4 січня

років тому (1919) уряд УНР заявив ноту протесту урядові РСФРР з приводу вторгнення радянських військ на територію України.

5–13 сiчня

90 років тому (1924) вiдбувся так званий Читинський процес – більшовицький суд над провідниками українського національно-визвольного руху Зеленого Клину.

85 років тому (1929) в Сокалi на Львівщині народилася Адріяна Димська, громадська дiячка на Зеленому Клинi, куди пiсля закiнчення в 1955 Львiвського полiтехнiчного була призначена за розподiлом. Одна із засновниць та багатолiтнiй член правлiння Товариства української культури Приморського краю (1991–1998), Ради Владивостоцького товариства «Просвiта» (з 1998) та Ради Української нацiонально-культурної автономiї Владивостока (з 1999).

6 січня

85 років тому (1929) помер Дмитро Коновалов, фізико-хімік, академік АН СРСР (з 1923). Відкрив закони, які встановлюють залежність відносного складу компонентів у газовій і рідкій фазах від тиску пари і температури кипіння подвійних рідких систем (закони Коновалова). Народився 22 березня 1856 року на Катеринославщині.

75 років тому (1939) народився Валерій Лобановський, радянський футболіст та видатний радянський і український тренер з футболу. Багаторічний наставник київського «Динамо», на чолі якого двічі вигравав Кубок володарів кубків європейських країн та Суперкубок УЄФА, а також збірної СРСР, з якою здобув срібло чемпіонату Європи. Помер 13 травня 2002 року.

65 років тому (1949) у Куманівцях Вінницької області народився відомий поет-пісняр, багаторічний редактор журналу «Дніпро» Микола Луків. Всенародно визнаними стали такі пісні на його слова, як «Росте черешня в мами на городі», «Половина саду квітне», «Послухай, шелестять дощі» та багато інших.

7 січня

180 років тому (1834) народився Степан Руданський, український письменник, перекладач, фольклорист, лікар, автор віршованих гуморесок, відомої збірки «Співомовки». Помер 4 травня 1873 у Ялті.

125 років тому (1889) народився Михайло Рудницький, український письменник і театральний критик. Автор оповідань, поезій, театральних рецензій, критичних розвідок з історії української і зарубіжної літератури та театру. Помер 1 лютого 1975 у Львові.

8 січня

135 років тому (1879) народився Степан Васильченко, письменник, педагог, автор кількох кіносценаріїв. Помер 11 серпня 1932 у Києві.

120 років тому (1894) помер Петро Перемежко, український гістолог. Відкрив 1878 року та описав непрямий поділ клітини – каріокінез. Народився 23 червня 1833 року.

9 січня

105 років тому(1909) у Високому на Чернігівщині народився Василь Коршак, видатний хімік українського походження. Помер 14 червня 1988 року.

90 років тому (1924) народився Сергій Параджанов, вірменський і український кінорежисер та сценарист. В Україні створив фільми «Українська рапсодія», «Наталія Ужвій», «Тіні забутих предків». Після 1977 року йому було заборонено жити в Україні. Помер 21 липня 1990 року в Тбілісі.

10 січня

80 років тому (1934) народився Леонід Кравчук, український політичний і державний діяч, Президент України у 1991–94 роках.

30 років тому (1984) помер Іван Бузанов, академік ВАСГНІЛ. Основні праці присвячені дослідженню цукрових буряків. Народився 29 квітня 1903 року.

11 січня

110 років тому (1904) у Янківці на нинішній Сумщині народився Олександр Усиков, довголітній директор Харківського інституту радіофізики й електроніки, видатний учений у галузі фізики і техніки міліметрових і субміліметрових хвиль.

12 січня

120 років тому (1894) народився Василь Еллан-Блакитний, поет, журналіст, публіцист, політичний та громадський діяч. Помер 4 грудня 1925 року.

70 років тому (1944) у Чехословаччині помер перший прем’єр Кубанської Народної Республіки Лука Бич, через нерішучість і невизначеність якого в 1918 році не відбулося об’єднання Кубані з Україною. Народився 1875 року в станиці Павлівській Єйської округу.

35 років тому (1979) у Нью-Йорку помер відомий український історик Микола Чубатий. Народився 2 листопада 1891 року в Будилові Бережанського повіту в Галичині.

13 січня

120 років тому (1894) народився Євген Онацький, український громадський та державний діяч, історик, член НТШ, секретар Центральної Ради. Помер на еміграції в Аргентині 27 жовтня 1979 року.

14 січня 140 років тому (1874) помер Павло Наранович, лейб-хірург, начальник Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії, перекладач. Народився на Чернігівщині 1801 року. 15 січня 100 років тому (1914) у Санкт-Петербурзі помер Феодосій Чернишов, російський та український геолог та палеонтолог, академік Петербурзької АН. Був організатором геологічної зйомки Донбасу (1892) та одним з авторів детальної геологічної карти цього району. Народився 25 вересня 1856 року в Києві. 16 січня 95 років тому (1919) Президія Української Національної Ради і Рада державних секретарів Західно-Української Народної Республіки повідомили Директорію УНР щодо ухвали про возз’єднання із Великою Україною. 17 січня 145 років тому (1869) народився Іван Труш, український живописець, художник, критик, громадський діяч. Один з організаторів художніх об’єднань «Товариство для розвою руської штуки» у Львові, «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки», журналів «Будучність», «Артистичний вісник». З його ініціативи у Львові 1905 було відкрито Першу Всеукраїнську художню виставку. Твори: пейзажі – «Луки і поля», «В обіймах снігу», «Дніпро під Києвом»; портрети – І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка, Лесі Українки, А. Труш-Драгоманової. Помер 22 березня 1941 р. у Львові. 18 січня 360 років тому (1654) відбулася Переяславська Рада, скликана гетьманом Б. Хмельницьким. На ній, після запевнення московського посла Бутурліна про збереження за Україною давніх прав і звичаїв, було ухвалено присягнути на вірність московському цареві. 150 років тому (1864) народився Іван Їжакевич, живописець, графік, народний художник УРСР. Писав з життя, побуту, історії українського народу; виконував ілюстрації до творів українських поетів і письменників. Брав участь у поновленні фресок у Кирилівській церкві Києва (1883). Твори: «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь», «Повстання гайдамаків», «Катерина». Помер 19 січня 1962 р. у Києві. 75 років тому (1939) у Хусті утворено Українське національне об’єднання (УНО) – організацію українців, що згуртувала більшість українських політичних партій і груп Закарпаття. 70 років тому (1944) помер Микола Самокиш, український живописець, графік. Працював у галузі батального та історичного жанрів. Брав участь у розписах будинку Полтавського земства. Твори: «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», «Похід запорожців на Крим» тощо. Народився 25 жовтня 1860 р. у м. Ніжині. 19 січня 30 років тому (1984) у США помер видатний український селекціонер Олександр Архімович. Народився 23 квітня 1892 року. 20 січня 90 років тому (1924) народився Євген Скляренко, український історик, заслужений працівник культури України. 21 січня 155 років тому (1859) у Немиловому на Львівщині народився Степан Смаль-Стоцький, український вчений-філолог, славіст, громадсько-політичний діяч, дипломат. Помер у Празі 17 серп­ня 1938 р., похований у Кракові. 135 років тому (1879) у Маргилані (тепер – Ферганська область, Узбекистан) народився Володимир Сінклер, український військовий діяч, генерал-поручник (з 1918 р.). Після утворення Української Центральної Ради перейшов на її бік. У 1920 р. очолював українську військову делегацію на переговорах із Польщею. Після інтернування армії УНР у польських таборах залишався до лютого 1921 р. на посаді начальника Генерального штабу армії УНР, потім – член Вищої військової Ради. У 1945 заарештований органами НКВС і вивезений до Києва. Загинув наприкінці 1945 у Лук’янівській в’язниці. 95 років тому (1919) Всенародні збори Закарпаття в Хусті проголосили возз’єднання з УНР. 95 років тому (1919) на станції Затишок біля Одеси по дорозі до Парижа на Мирову конференцію помер видатний український учений Михайло Туган-Барановський. Народився в Солоному на Харківщині, закінчив фізико-математичний і правничо- економічний факультети Харківського університету. 80 років тому (1934) столицю УРСР перенесено з Харкова до Києва. 70 років тому (1944) помер Павло Петренко-Критченко, хімік-органік, чл.-кор. АН СРСР (з 1932). Його праці сприяли розвитку стереохімічних уявлень і хімії гетероциклічних сполук. Народився 9 липня 1866 р. 22 січня День соборності України 95 років тому (1919) у Києві проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР в єдину соборну Україну. 85 років тому (1929) народився видатний математик Володимир Петришин. 23 січня 110 років тому (1904) народився Олег Вялов, український геолог та палеонтолог. Розробив тектонічну схему Карпат та стратиграфічну схему карпатського флішу та неогенових моласс Передкарпатського і Закарпатського прогинів, склав карту прогнозів нафтоносності західних областей України. Помер 1 липня 1988 р. 85 років тому (1929) народився Філарет, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України, Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату. 24 січня 150 років тому (1864) народився видатний український композитор Остап Нижанківський. Помер 22 травня 1919 року. 120 років тому (1894) народився Іван Стешенко, український співак (бас). Співав у театрах Італії, Англії, Польщі, Франції, США. Був солістом Київської опери, Харківського театру опери та балету, Харківської філармонії. Помер 3 травня 1937 р. у Харкові. 27 січня 175 років тому (1839) народився Павло Чубинський, український фольклорист, етнограф, поет, громадсько-культурний і освітній діяч, автор гімну «Ще не вмерла Україна». Очолював етнографічно-статистичні експедиції з вивчення України, Білорусії та Молдавії. За участю Чубинського вийшло 7 томів «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (СПб., 1872–1879), в яких розглядалися народні вірування, звичаї, пісні, звичаєве право українців. Ця праця отримала золоту медаль Російського географічного товариства (1973), Міжнародної виставки в Парижі (1875), Уварівську нагороду Російсь- кої академії наук (1879). Помер 26 січня 1884 у Києві. 28 січня 130 років тому (1884) народився Яків Парнас, український біохімік, академік АН СРСР та АМН СРСР. Встановив (1935, разом з Т. Барановським), що процес розщеплення глікогену відбувається за участю фосфорної кислоти (схема Ембдена – Мейєргофа – Парнаса), здійснив інші значні відкриття у галузі молекулярної біохімії. Член Германської академії природодослідників «Леопольдіна», чл.-кор. Польської АН, почесний д-р Сорбонни та Афінського національного університету. Помер 29 січня 1949 року. 85 років тому (1929) у Відні відкрився Перший конгрес українських націоналістів, на якому створено Організацію українських націоналістів (ОУН). 29 січня День пам’яті Героїв Крут 30 січня 180 років тому (1834) народився Володимир Антонович, український історик, археограф, археолог, професор Київського університету, головний редактор видань «Временной комиссии для разбора древних актов», фундатор Історичного товариства Нестора-літописця; основоположник народницької історичної школи, активний діяч національно-визвольного руху. Помер 21 березня 1908 р. 115 років тому (1899) народився Володимир Державин, літературознавець, мовознавець, перекладач, професор Українського Вільного Університету в Мюнхені (з 1946), член НТШ. Помер 7 березня 1964 в Аугсбурзі (ФРН). 110 років тому (1904) у Березні Київської області народився академік Антон Комар, довголітній директор Ленінградського фізико-технічного інституту. Помер 4 березня 1985 року. 31 січня 115 років тому (1899) в Оболоні Долинського повіту Станіславівського воєводства народився Володимир Горбовий, відомий діяч українського націоналістичного руху. Після відбуття 25-річного покарання в більшовицьких концтаборах повернувся до рідного села, де й помер 21 травня 1984 року. 65 років тому (1949) у Львові загинув керівник Головного штабу УПА Олекса Гасин. Народився 15 липня 1907 року в селі Конюхові нинішнього Стрийського району Львівської області. 280 років тому (1734) після смерті Д. Апостола вдруге ліквідовано гетьманство в Україні. Утворено «правління гетьманського уряду», що діяло до 1750 року. ЗАМІСТЬ СПАДКОВОГО ТИТУЛУ – ОСТАТОЧНА ВТРАТА БУЛАВИ (до 250-річчя ліквідації гетьманства в Україні) У часи правління російської імператриці Єлизавети Петрівни гетьман України Кирило Розумовський мав особливий статус при царському дворі з огляду на те, що його старший брат був з нею у церковному шлюбові. На такі ж преференції міг розраховувати Кирило Розумовський і після захоп­лення влади Катериною ІІ, оскільки як ко­мандир Ізмайловського полку підтримав переворот, а як президент Академії наук Росії негайно опублікував у своєму друкованому органі маніфест імператриці. Крім того, гетьман мав з нею й тісні особисті відносини, підтримував її. І справді, спочатку на Розумовського від Катерини ІІ посипалися нагороди у вигляді нових посад, грошей і влади: сенатор, генерал-ад’ютант імператриці, численні маєтки, довічна пенсія. Менш, ніж за місяць, вона влаштовує бенкет на честь родини Розумовських, на якому нагородила дружину гетьмана орденом Св. Єлизавети. Відтак тепер молодший Розумовський ставав однією з провідних постатей Російської імперії. І хоч на деякий час недруги гетьмана відсунули його від впливу на імператрицю, що змусило його на деякий час покинути столицю й переїхати до Гетьманщини, він не втрачав надій на успішне розв’язання багатьох проблем для України. Зокрема, у вересні 1763 року Розумовський скликав Генеральну раду старшин у Глухові для обговорення широкого кола питань щодо реформ державного життя Гетьманщини. Саме в такому ключі й розглядалися різні питання – судочинства, військові, економічні. Ця старшинська рада підготувала спеціальну Глухівську петицію щодо розширення автономії України, яка називалася «Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе c гетманом, о возстановлении разных старинных прав Малороссии». Водночас гетьман висунув і свій найсміливіший проект – запровадження спадкового гетьманства для родини Розумовських. Мовляв, виборне гетьманство породило непорозуміння, безладдя й громадський неспокій, і пропонувалося довічно залишити гетьманський уряд в одній родині. Але як тільки чутки про це дійшли до Санкт-Петербурга Розумовського негайно покликали до Катерини ІІ. Коли гетьман прибув на початку січня 1764 року, вона навіть відмовилася зустрічатися з ним через «его поведеніе въ Малороссіи» і навіть хотіла гетьмана судити як зрадника. Зрештою, порадившись зі своїми однодумцями, Катерина ІІ доручила прихильникам Розумовського Паніну й Голицину піти до гетьмана, довести йому його неправильну поведінку і порадити, що єдиним гідним вчинком може бути відставка. Ця зустріч не дала результату, оскільки Кирило Розумовський категорично відмовився пристати на висловлену пропозицію про відставку. Його знову приходили вмовляти, але все було марно. І тільки на особистій аудієнції в Катерини ІІ в січні 1764 року гетьман погодився скласти булаву. Приймаючи відставку, імператриця доручила оформити її в письмовому вигляді, заявивши, що вже не довіряє Кирилу Розумовському на слово. Однак Панін, якому це доручили, зволікав, сподіваючись, що гнів Катерини ІІ мине. Але коли в липні 1764 року українець Василь Мирович здійснив спробу перевороту з метою посадити на престол ув’язненого Івана VI, то 10 листопада 1764 року Катерина ІІ оголосила про відставку гетьмана, скасування гетьманського уряду, запровадження Другої Малоросійської колегії – для управління Гетьманщиною. «В МОЕМ ЛИ ПРЕКРАСНОМ, ДРЕВНЕМ, ОБЕТОВАННОМ КИЕВЕ» (до 180-річчя планів Миколи Гоголя повернутися в Україну) В еликий Микола Гоголь, ставши в Санкт-Петербурзі знаменитим письменником уже на початку 30-х років ХІХ століття, хотів повернутися на рідну землю, бо, як свідчила в 1830 році Олександра Смирнова, «північне небо тисне Гоголя, як свинцева шапка; інколи воно буває таким важким…». Так, Гоголь був серед тих українців, які шукали кар’єри в Росії. Бо тільки вона могла її таким запропонувати. Та не одного з тих метеликів спалювали вогні Північної Пальмири, й вони назавжди втрачалися для української нації. Відчуваючи це, Гоголь пробує пручатися. В листі до матері від 2 квітня 1830 року він пише: «Боронь Боже, якщо доведеться їхати в Росію. По-мойому, коли вже їхати, то їхати на Україну». А 30 квітня 1830 року Микола Гоголь пише до матері, що в столиці «цікавить усіх усе українське», а тому просить «збирати і надсилати йому пісні, одяг і взагалі всякі матеріали про українські звичаї». До Михайла Максимовича 2 липня 1833 Гоголь пише: «Жаль мені, що ви хоруєте. Киньте справді кацапію та їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити й на другий рік махнути звідси. Дурні ми справді, як добре розміркувати. Задля чого й кому ми жертвуємо всім». Гоголь хоче віддати себе служінню українському народові, що чітко простежується в його листуванні з Михайлом Максимовичем. Зокрема, 9 листопада 1833 року в листі до останнього є такі слова: «Тепер я взявся за історію нашої єдиної, бідної України. Ніщо так не заспокоює, як історія. Мої думки починають литися тихіше й стрункіше. Мені здається, що я напишу її, що я скажу багато того, чого переді мною не говорили». У грудні повідомляє тому ж адресату: «Дякую тобі за все: за лист, за думки в ньому, за новини й інше. Уяви собі, я теж думав: туди, туди! У Київ, у старий прекрасний Київ! Він наш, він не їх – чи не так? Там або навкруги нього відбувалися події старовини нашої». Саме за порадою Максимовича Гоголь почав добиватися кафедри всесвітньої історії в Київському університеті Святого Володимира. Про свої плани він пише Олександру Пушкіну 23 грудня 1833 року: «Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве. Там я выгружу из под спуда многие вещи, из которых я не все еще читал вам. Там кончу я историю Украйны и юга России и напишу Всеобщую историю, которой, в настоящем виде ее, до сих пор, к сожалению, не только на Руси, но даже и в Европе нет. А сколько соберу там преданий, поверьев, песен и проч.!... Если бы Погодин не обзавелся домом, я бы уговорил его проситься в Киев. Как занимательными можно сделать университетские записки; сколько можно поместить подробностей, совершенно новых о самом крае! Порадуйтесь находке: я достал летопись без конца, без начала об Украйне, писанную, по всем признакам, в конце ХVІІ-го века…». Здається, Гоголь тільки й думає про повернення в Україну. Про це особливо промовисто свідчать його роздуми напередодні нового, 1834 року. Не судилося… 1834 В еликая, торжественная минута. Боже! Как Слились и столпились около ней волны различных чувств. Нет, это не мечта. Это та роковая, неотразимая грань между воспоминанием и надеждой. Уж нет воспоминания, оно уже несется, уже пересиливает его надежда… У ног моих шумит мое прошедшее, на­до мною, сквозь туман светлеет неразгаданное будущее. Молю тебя, жизнь души моей, (Хранитель Ангел) мой – Гений. О, не скрывайся от меня, пободрствуй надо мною в эту минуту и не отходи от меня весь этот, так заманчиво наступающий для меня, год. Какое же будешь ты, мое будущее? Блистательное ли, широкое ли, кипишь ли великими для меня подвигами, или … О, будь блистательно, будь деятельно, все предано труду и спокойствию! Что же ты так таинственно стоишь передо мною, 1834? Будь и ты моим Ангелом. Если лень и бесчувственность хотя на время осмелятся коснуться меня, о, разбуди меня тогда, не дай им овладеть мною! Пусть твои многоговорящие цифры, как неумолкающие часы, как завет, стоят передо мною, чтобы каждая цифра твоя громче набата разила слух мой, чтобы она, как гальванический прут, производила судорожное потрясение во всем моем составе. Таинственный, неизъяснимый 1834! Где означу я тебя великими трудами? Среди ли этой кучи набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности, этой безобразной кучи мод, парадов, чинов­ников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным, прекрасным, чудным небом, упоительными ночами, где гора обсыпана кустарниками с своими как бы гармоническими обрывами, и подмывающий ее мой чистый и быстрый, мой Днепр. Там ли? О! Я не знаю, как назвать тебя, мой Гений! Ты, от колыбели еще пролетавший с своими гармоническими песнями мимо ушей моих, такие чудные, необъяснимые доныне зарождавший во мне думы, такие необъятные и упоительные лелеявшей во мне мечты! О, взгляни! Прекрасный, низведи на меня свои чистые, небесные очи. Я на коленях, я у ног твоих! О, не разлучайся со мною! Живи на земле со мною хоть два часа каждый день, как прекрасный брат мой. Я совершу… Я совершу! Жизнь кипит во мне. Труды мои будут вдохновенны. Над ними будет веять недоступное земле Божество! Я совершу… О, поцелуй и благослови меня! ОБЪЯВЛЕНИЕ ОБ ИЗДАНИИ ИСТОРИИ МАЛОРОССИИ Д о сих пор у нас еще не было полной, удовлетворительной истории Малороссии и народа, действовавшего в продолжение почти четырех веков независимо от России. Я не называю историями многих компиляций (впрочем, полезных как материалы), составленных из разных летописей, без строгого критического взгляда, без общего плана и цели, большею частию неполных и не указавших доныне этому народу места в истории мира. Это побудило меня решиться принять на себя этот труд и в истории моей представить обстоятельно, каким образом отделилась эта часть России; как образовался в ней этот воинственный народ, козаки, означенный совершенною оригинальностью характера и подвигов; как он три века с оружием в руках добывал права свои и упорно отстоял свою религию; наконец, как нечувственно исчезало воинское бытие его и превращалось в земледельческое; как мало-помалу вся страна получила новые взамен прежних права и наконец совершенно слилась с Россиею. Около пяти лет собирал я с большим старанием материалы, относящиеся к истории этого края. Половина моей истории почти готова, но я медлю выпускать ее, подозревая существование многих источников, мне неизвестных, которые, без сомнения, где-нибудь хранятся в частных руках. И, потому обращаясь ко всем, усердно прошу имеющих какие бы то ни было материалы: записки, летописи, повести бандуристов, песни, деловые акты, особливо относящиеся к первобытной Малороссии, присылать их мне, если нельзя в оригиналах, то в копиях. Прошу также приславших назначать мне время, какое я могу у себя продержать их рукописи (если они им очень нужны). Адресовать мне: в СПб. Или в магазин А. Ф. Смирдина, или в собственную квартиру: в 1 Адм. Части, в Малой Морской, в доме Лепена. ЩОДНЯ НА ГОЛГОФІ (до 85-річчя від дня народження Патріарха Філарета) Я к і мільйонам українців, доля визначила Михайлу Денисенку народитися в той час, коли рідна земля не була вільною. Тож довелося пройти зі своїм народом той шлях, який випадає на долю бездержавних націй. Але коли зоря свободи засяяла над небосхилом України, то Слуга Божий Філарет підтримав вибір українського народу жити в незалежній державі й мати власну помісну церкву. Він знав, що з цього розпочинається шлях на Його Голгофу, бо Москва не простить цей виклик поважному й авторитетному владиці. Знав, що кожного дня доведеться нести важкий хрест. Однак не відступився, а взявся до гігантської праці створення й розбудови першого православного патріархату в Україні. І перше нагадування про це відбулося під час розгону міліцією похоронної процесії на Софійському майдані в Києві у липні 1995 року. Так, Патріарху Філарету довелося за останніх двадцять років пережити багато на цьому шляху. Найбільше, мабуть, від зради тих, кого висвячував. Хто відступився від прагнення українського народу мати власну церкву. І це найбільше опечалювало. Та все ж радості в ці роки більше, бо на очах твориться справді Українська Православна Церква. Практично щотижня відбувається освячення нових храмів. А будується по всій Україні їх щонайменше півтисячі. І до кожного куточка України, де гуртується національно свідомий український люд, Патріарх Філарет намагається доїхати, аби благословити святу справу. Пишу про це з повною відповідальністю, бо свідок того, що Патріарх Філарет побував у моєму рідному селі на сучасній Житомирщині тричі – від освячення каменя під забудову й хреста на купол аж до входин до новоспорудженого храму. Мені довелося не раз розмовляти з Патріархом Філаретом особисто, слухати його виступи на велелюдних зібраннях – це великий мислитель і провідник. І про це ще будуть багато писати. Але, думаю, найвиразніше характеризує здобуток його зусиль хоча б один факт: коли в ніч на 30 листопада 2013 року міліцейський «Беркут» жорстоко розгонив Київський Євромайдан, то побиті студенти знайшли захист в Михайлівському монастиреві, який належить до Київського Патріархату… Глибоко переконаний, що народ це оцінить, як і історія. ГОЛОВА ВОЛИНСЬКОГО ВСЕСВІТУ (до 70-річчя від дня народження Данила Курдельчука) С писок нагород та почесних звань Данила Марковича Курдельчука таки досить об’ємний. Але ще більший перелік його членства в різних громадських організаціях України, в яких він активно працює поряд із виконанням ось уже чверть століття обов’язків керівника Української іноземної юридичної колегії. До речі, є ще одна посада, яку обіймає Данило Курдельчук, – Почесний консул Республіки Панама в Україні. Та найбільше до нього звертаються як до голови Міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство», яке він очолює вже багато років. Не буде перебільшенням сказати, що до офісу Укрінюрколегії на Золотоворітській у Києві волиняни йдуть, як на прощу колись до Почаєва. Йдуть, здебільшого, на пораду, набратися снаги, а хтось і очиститися… Очевидно, що волинська земля, на якій у селі Куликовичі Маневицького району народився 2 січня 1944 року Данило Курдельчук, як і колись, продовжує народжувати патріотів, що по-справжньому проявляють і волинський, і державницький чин у сучасному житті українства. Випускник юридичного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка не тільки проявив себе як висококласний правник, а й словом і ділом стоїть на захисті інтересів України та її громадян. (За книгою Володимира Сергійчука «Соборна пам’ять України. Календар-альманах, 2014»)